Олександр – ветеран АТО, бойовий медик, був на передовій з 2014 по 2017 рік у складі добровольчої чоти «Карпатська Січ». Повномасштабна війна для нього почалася так само несподівано, як і для всіх. Із 24 лютого Олександр знову опинився на передовій у складі підрозділу, назву якого ми не вказуємо з безпекових міркувань (з тих же причин ми не вказуємо повне ім’я героя і не «світимо його обличчя» – Ред.) За цей час він отримав серйозне поранення обох ніг – на одній тепер стоїть апарат зовнішньої фіксації, і найближчим часом на Олександра чекає операція в Україні або за кордоном. За більш ніж два місяці на нулі він пережив справжнє пекло, проте в майбутнє дивиться впевнено, каже: Кубань наша. Далі – пряма мова Олександра.
Про свій шлях на війну
– Це було після анексії Криму, у квітні 2014-го. Дивлюсь – біжить рядок у телевізорі: «Потрібні медики-добровольці, йдуть тяжкі бої». Я згадав, що колись учився в медичній академії і працював на швидкій. Можливо, на той момент бачив щось романтичне у службі. Я ж не служив до того, але завжди приваблювала форма і це все… Взагалі раніше, щоб не забрали в армію, я пішов на військову кафедру у виші.
Я прийшов [у військомат у 2014-му. – Ред.], почув «ми вам подзвонимо». Щось вони довго не дзвонили, а вже після другої відмови звернувся до «свободівців» у Кам’янському – знав, що вони допомагають на фронті. Там сказали, що є посада, але це бойовий медик і треба бути на «нулі» [нульова лінія фронту. – Ред.], доведеться повоювати. Це були Піски, район аеропорту. Я на той момент навіть калаш не розбирав.
Мені швидко пояснили: «Оце автомат – цей бік до плеча, той у ворога». Тоді відправили на курси тактичної медицини, де сказали забути все з медшколи, і зранку одразу на позиції, на шість діб.
У результаті мені сказали поїхати на два тижні на навчання в Курахове. Але так сталось, що коли я приїхав – було багато «двохсотих», «трьохсотих», тому треба їхати на позиції вже. Мені швидко пояснили: «Оце автомат – цей бік до плеча, той у ворога». Тоді відправили на курси тактичної медицини, де сказали забути все з медшколи, і зранку одразу на позиції, на шість діб. Перед цим кажу: «Пострижіть мені чуб», а мені у відповідь, що поки «не положено», бо не був у бою. Коли вже повернулись із тих позицій, кажу: «Все, ану стрижіть мені той чуб».
Читайте також: Захисники Сєвєродонецька: «За дві доби ворог випробував на нас все, крім крилатих ракет і "Точки-У"»
Багато хто був шокований, чому новенького одразу на «нуль», бо всіх спочатку кидали на другу, третю лінію. Декого це дратувало, бо їх на початку ставили на тилові позиції – а це ж «Карпатська Січ», усі патріоти. Тоді нас багато повернулось, у 2016-му навесні мали сімох чи вісьмох «двохсотих». Як командир Олег Куцин казав, через дисципліну, тому 93-тя нас цінувала. Ми ротою тримали велику лінію фронту, і доволі вдало – жодної зданої позиції. [Штурмову чоту «Карпатська Січ» створили у 2014 році з добровольців, у 2015-му вона увійшла до складу 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр», котра перебуває у складі Сухопутних військ ЗСУ. До неї і приєднався Олександр. – Ред.]
У 2017-му мені «прилетіло» вже втретє, на цей раз черепно-мозкова травма, а до того були контузії, поранення в руку. Тепер внаслідок травм маю есенціальний тремор. У Харкові тоді лікар сказав, що це не годиться, що я своє відвоював уже.
Повернення додому
Як повернувся з війни, незабаром поїхав у Польщу й до цього року звідти не вилазив. Там жилося прекрасно, хоча перший рік тяжко. Працював на заводі з виробництва деталей для машин. 24 лютого [2022 року. – Ред.] встав, приготував каву, увімкнув у машині радіо, чую: «В Україні война, курва руска нападла на Україну». Подумав, може, не виспався. На заправці всі телевізор дивились, тоді відчув, що, певно, щось не те. Як приїхав на роботу – там теж ніхто нічого не робить, усі стоять і слухають польське радіо. Того дня вже ніякої праці не було.
Мій брат пішов у тероборону. Вдома дивлюся – стріми всюди, а тут ще цей кліп «Доброго вечора, ми з України»… На другий день кажу шефу, що їду додому. За 36 годин доїхав зі Львова до Лубен. У військкоматі сказали пройти ВЛК [військово-лікарська комісія. – Ред.]. Якшо пройду, то піду на передову. Як ні – то в тероборону, бо я в оперативному резерві другої черги.
Прийшов до невропатолога, сподівався, що не побачить у військовому квитку про травму, але побачила, тому я – обмежено придатний. А там лікар – бабця років 70. Питає: «Хрестик носиш?» Кажу ні, в Бога не вірю. Тоді вона у відповідь: «Купиш хрестик? Тоді поставлю “придатний”». Я махаю «Так!», хоча хрестик ще так і не купив.
Читайте також: Підполковник Сергій Корсун: «Ми якраз воюємо для того, щоб наші діти й онуки не бачили оте стерво на нашій землі»
У 93-тю бригаду не попав, бо вона була десь на Сумщині, своїм ходом добиратися. Утім, сказали, шо є інший варіант. З лютого побував уже в Ніжині, трохи Сумська, трохи Донецька та Луганська області. Ми навіть знайшли будівлю, де Неля Штепа жила в Сіверську. Комбат сказав робити з тим домом усе, що хочемо, але ми ж не вандали.
Про бойові дії під час АТО і тепер
Тоді були окремі перестрілки – дві-три години, і затишшя. Тепер це не бої, тепер просто рівняють населені пункти із землею. Зайняли населений пункт, зайшли – ще якісь будиночки стоять. Через 18 годин висунули носа – від населеного пункту залишилися самі вирви. Поки якась тиша, ми могли переміститися, змінити позиції – і все, починається знову. Я вже казав командиру, що прощався з життям. Але там [на полі бою під час завдання. – Ред.] ніхто не говорив про те, що злякався. Уже коли поверталися, то кажу: «Я прощався з життям», і всі по черзі: «Я теж».
Ми говорили під час одного із завдань, мовляв, Маріуполь, кажете? Азовсталь? У них були хоч якісь укриття, а ми в бісовому погребі ховалися. Говорили з командиром, що навіть якщо поруч прилетить, то нам кінець. Зв’язку нема взагалі, рація сіла, ми вп’ятьох у цьому селі. Хоча я казав, щоб не переживали: по нас уже три «Урали» боєкомплекту вистріляли, і взагалі стільки ресурсу витрачено, що в принципі все не даремно. Було весело згадувати, коли ми приїхали і дивувались, як взагалі вижили.
Зв’язку нема взагалі, рація сіла, ми вп’ятьох у цьому селі. Хоча я казав, щоб не переживали: по нас уже три «Урали» боєкомплекту вистріляли, і взагалі стільки ресурсу витрачено, що в принципі все не даремно.
Ми ще й без транспорту залишились, крили нас п’ять діб безперервно. Перші дві доби рація ще працювала, ще наші хлопці були десь поруч. Потім на загальному каналі перестала досягати, телефони ніхто не вмикав. Одного разу увімкнули ліхтарик у цьому погребі – і починаються прильоти. Вмикаєш нічник, а він теж відсвічує, то прикривали навіть його рукою, аби нічого не прилетіло. Бо дійсно, щойно щось підсвічували – в нашу сторону починало летіти.
Потім усе розрядилося – тепловізор, нічник, павербанки, рація. У нас залишилось пів п’ятилітрової баклаги води і сухпайки, тільки веганські. Нам командир сказав, що не знає, коли ми звідти зможемо вийти, тому на людину один сухпай на день. Це було десь поблизу річки Сіверський Донець. Нас туди заїхало восьмеро людей, але в перший день три «трьохсотих», і нас залишилося п’ятеро. Начштабу тоді сказав, що «трьохсоті» – це ясно, але завдання поставлене й має бути виконане, тоді повертайтесь назад. Це якщо коротко про інтенсивність боїв.
Поранення в бою
Я був бойовим медиком і, крім своїх завдань, носив ще й за командиром аптечку. Він вибирав, хто їде на завдання, а я за дефолтом із ним завжди. Найбільш епічно було, коли мене «затрьохсотило». Ми пішли на завдання, вийшли, де треба, і нас почало крити. Зайшла російська піхота, і стало веселіше, тільки все веселе чомусь прилетіло в мене.
Читайте також: Вугледар. Життя поруч з фронтом (ФОТО)
Розумію, що міноментий обстріл, авіація – прилітало все. Я впав, було багато крові, розумію, що біда. Тільки наклав турнікет – бачу, з іншої ноги тече. Відчув, наче струмом вдарило. Накладаю на іншу ногу, але розумію, що вона теліпається. Побратими помітили, шо мені ще й у бронік прилетіло. Розумію, що треба накладати шину, мені вже казали «треба автомат прив’язувати». Я думав, уже все… Тягнули мене на ковдрі три кілометри. Турнікет був накладений дві години тому майже, і час уже підходив. Нас бачили, що ми там, і крили всім. Дотягли до роти вогневої підтримки, а там довезли до медроти. Наступне, що пам’ятаю, як у Бахмуті відчуваю щось мокре в себе на лобі. Відкриваю очі й бачу священника. У той день було дуже багато «трьохсотих», він читав там якусь молитву. Подумав, може, це мені за те, що хрестик не купив.
Наступне, що пам’ятаю, як у Бахмуті відчуваю щось мокре в себе на лобі. Відкриваю очі й бачу священника. У той день було дуже багато «трьохсотих», він читав там якусь молитву. Подумав, може, це мені за те, що хрестик не купив.
Коли всі почули, що я медик, як тільки прийшов у підрозділ, то кажуть: «Тримайся, братан, ти в нас четвертий», бо попередні три медики менш ніж за місяць стали «двохсоті». Це я ще живучий – протягнув два місяці і шість днів, а вже два місяці як я «трьохсотий».
– Як із медициною на фронті? Чи була критична необхідність у медикаментах або в чомусь іншому?
– Я їхав готовий, що можна було – купив у Польщі. Приїхав сюди й через волонтерів почав вирішувати все. Поки проходив навчання – дозамовив, і в підрозділі мені сказали, що я перший із таким багажем.
Цього разу мені всього вистачало – коли я в 2014-му приїхав, то не було нічого. Я й не знав, що таке тактична медицина, від слова зовсім. Учився всього там. Тепер я вже знав, що замовляти у волонтерів. У мене в підрозділі було по три-чотири турнікети на людину, перев’язки, знеболки – все було.
– А як із транспортом? Із чим були проблеми при вивезенні поранених?
– Більше з дорогами. Мене взагалі вивозили на дисках в останній момент евакуації п’ять кілометрів, колеса пробило. Взагалі транспорт там довго не живе – стає однієї-двох машин на виїзд. Кажуть, у військових сто тисяч зарплата. Питань нема – їдемо на СТО, наприклад, у Бахмуті. Одразу три машини треба зробити зразу, бо ми не мобільні – прилетіло, і нам всьо. Одразу за ремонт треба, наприклад, сто тисяч заплатити. Десь бак пробитий, у кожній машині два-три колеса пробито, десь радіатор. Про скло взагалі мовчу – їх уже ніхто не міняє. Тому 100 тисяч зарплати там – малувато.
– Кажуть, що бути бойовим медиком складніше, ніж власне бійцем. Як за твоїми відчуттями?
– Може, спочатку страшно, але я був готовий до крові. А ті, хто приходить із терапії, то, буває, що і руки немає, і лікар губиться, що робити. У кожного є робота. Як я в Польщі на заводі деталі робив, так само тепер – робота. Звідки чую голос «я поранений» – туди йду. От коли мене поранило – а тоді кому казати «я поранений»? Тому медикам дійсно найскладніше, бо коли тобі треба допомога, невідомо, кого гукати. Хоча я своїх учив, і мав надію, що допоможуть.
– Не думав продовжити військову кар’єру в майбутньому?
– Далі себе військовим у частині не бачу, до перемоги – і все.
– А що для тебе буде повною перемогою?
– Кубань – наша!.. Якщо наші [влада. – Ред.] зараз не зрадять свої погляди і принципи, то маємо всі шанси.