Добиратися до Вугледару на Донеччині сьогодні краще польовими дорогами. Траси або обстрілюються, або проходять занадто близько до зони бойових дій. Краще, звісно, взагалі туди не їхати, а навпаки — евакуюватись звідти за найменшої змоги. Але гуманітарну допомогу до Вугледару все ж таки возять. «Минулого тижня привезли нам 10 літрів води на 12 людей, — каже місцева мешканка Світлана, — шість батонів, пучок кропу та цибулю. Кілька тижнів тому привозили багато вівсяних пластівців. Молока немає, тож люди їх водою заливали і їли».
Щоправда, молоко у Вугледарі все ж можна дістати — купити втридорога у місцевих підприємців. Проблема лишень у тому, що готівки у більшості населення немає. Пошта, де багато хто отримував пенсію, вже не працює. З банківських карток, на які нараховують зарплати, пенсії та всілякі виплати, зняти готівку неможливо — банкомати в усій окрузі давно не подають ознак життя. Навіть скористатися мобільним додатком, щоб перекинути гроші на картку продавця, також не вийде. Зв’язку та електрики в цих місцях вже давненько немає. «Наче казали, що волонтери беруть карточки та переводять в готівку, — ділиться Світлана чутками, — Але в нас тут одна втекла з тими карточками, тому вже якось давати страшно. Ніби копійки, проте і без них залишитися не хочеться»
Читайте також: Захисники Сєвєродонецька: «За дві доби ворог випробував на нас все, крім крилатих ракет і "Точки-У"»
«З продуктами нам солдати допомагають, — каже її подруга Лєна, — Дуже гарно допомагають, дякуємо їм. Для них привозять їжу і воду, а вони з нами діляться». В під’їзді, де живуть співрозмовниці, загалом мешкають 12 осіб. Одна жінка лежача. Більшість ночують в підвалі, бо там безпечніше. Хтось, як Світлана — на першому поверсі (ховатись в підвалі вона боїться), а її чоловік взагалі лишається у своїй квартирі на четвертому. Під час одного з обстрілів у їхню квартиру «прилетіло». «Повибивало все — жах! — згадує жінка, — Диму повно, гарі. Витягували його, ледве відкопали» Проте, чоловік і досі вперто ходить туди ночувати. Наче хоче довести всім довкола, що не збирається миритися з обставинами.
Їжу жінки вже три місяці змушені готувати на вогні, на вулиці. Коло входу в під’їзд чоловіки збудували пічку, а тепер запасаються на зиму дровами. Заготівлею дров у Вугледарі зайняті майже в кожному дворі. Благо, повалених дерев довкола, після обстрілів, чимало. У те, що до зими ситуація покращиться й відновлять постачання газу, води та електрики, які зникли з початком активних боїв за місто ще у квітні, із тутешніх мешканців ніхто не вірить. «Думаю, до зими ситуація не покращиться, — каже Лєна, — Хотілося б, звичайно, щоб хоч світло дали. Щоб можна було в квартирі обігрівач включити чи пічку. Чи чайник нагріти і чаю попити. Але не знаю… Без тепла взимку важко. Війну може ще якось переживемо, а як тепла не буде, то від холоду повмираємо. Тому готуємося до зими. Як приказка каже: на Бога надійся, а сам не зівай».
До війни населення Вугледару налічувало більш як 15 тисяч осіб. Сьогодні – близько тисячі. Про те, щоб виїхати з міста кудись, де спокійніше, безпечніше і буде тепліше взимку, для більшості з тих, із ким довелося поспілкуватись, мова не йде. Причини залишатись у кожного свої. Хтось банально не хоче, хтось не знає, як це зробити, а хтось боїться. «По-перше, нема куди, ми тут живемо, – пояснює бабуся Тетяна. Щоб зав’язати з нами розмову, вона просить дуже акуратно ходити й ні на що не наступати. – По-друге, нема за що. Щоб поїхати, треба мати з собою гроші, а я пенсіонерка. Ніколи не думала, що до такого доживу».
Читайте також: Врятувати образ Божий
«Туди, куди ми хочемо, ми уже не поїдемо, – пояснює із сумом жінка, що назвалася Ганною, – моя дитина у Волновасі (місто теж під окупацією, у 25 км від Вугледара – Ред.), а я тут, куди я без неї поїду. Розділили нас, вона одна і я одна. Ми ж не винні.…» Схожа причина й у Світлани. «Ми тут з чоловіком та сином, а дочка у Володимирівці (під окупацією, 12 км від Вугледара — Ред.). Я вже місяць з нею зідзвонитися не можу, зв’язку нема. Навіть не знаю, як вона. Якщо поїдемо, вона там сама залишиться. От і чекаємо, може якось воно вирішиться…» «Ні роботи, ні грошей — нічого! Куди я поїду?», – каже мешканка під’їзду, в який не так давно прилетіла чергова ракета й випалила цілий стояк. Байдуже махає рукою та йде собі. Потім, ніби щось згадавши, повертається і питає: «А до Києва можна якось доїхати? В мене там сестра і племінниця…» Довго слухає про способи дістатись столиці, про те, що існують евакуаційні потяги, які везуть безплатно і навіть з тваринами, що головне — вибратись з Вугледара в Курахове і вже звідти можна добратися без проблем куди завгодно. Жінка слухає, киває головою, і каже: «А я й не знала, що автобуси та поїзди ще кудись ходять…»
Трохи незвично це чути, проте насправді нічого дивного в її словах немає. Люди місяцями живуть не тільки без світла, газу та води, але й без зв’язку і доступу до інформації. Звідки їм знати про те, що «Укрзалізниця» відправляє з Костянтинівки чи Краматорська черговий евакуаційний потяг. Прифронтові міста і села — ідеальне місце для поширення фейків та ворожої пропаганди. А тому, коли почуєте фразу на кшталт «А хто його знає, хто то стріляв» або «Байдуже, хто переможе, головне щоб настав мир», не варто дивуватись. До речі, у Вугледарі ці слова частіше можна почути саме українською. Більшість мешканців міста або україномовні, або досить невимушено на переходять на мову. Втім, це не заважає декому з них ставати споживачами й ретрансляторами ворожих наративів. Хоча, на щастя, таких досить небагато.
Вже в перший день війни 24 лютого близько 11 ранку на Вугледар впали російські ракети: поцілили в місцеву лікарню, вбили чотирьох мешканців, поранили десятьох, зокрема шістьох медиків. Ще кілька тижнів тому лінія фронту пролягала майже на межі міста. Росіяни прямою наводкою гатили по Вугледару, не даючи його мешканцям і захисникам навіть передихнути. В якийсь момент ЗСУ відігнали окупантів кілометрів на 7-8, й у місті стало трохи спокійніше. Хоча, обстріли не припиняються. Гатять з усього, що є, але найбільших руйнувань завдає ворожа авіація. Ворог використовує ракети та допотопні важкі бомби, перетворюючи все довкола на жахливу руїну. Нещодавно страшним шоком для мешканців міста стала загибель жінки, яку буквально розірвало на шматки в момент прильоту ракети. Вона готувала їсти на сходовій клітині між першим та другим поверхом, де була облаштована кухня, й не встигла добігти до підвалу. Її чоловік ледь не збожеволів від горя, а песик, який постійно супроводжував свою господиню і дивом вцілів, тепер цілодобово сидить на місці, де вона загинула.
І все ж, перебуваючи серед усього цього безумства, люди не здаються та не впадають у відчай. Дехто, можливо, й змирився з долею, проте більшість не втрачають оптимізму і цього важко не помітити. «Що це буде?», — питаюся в жінки, яка котить до під’їзду стару шину. «Клумба буде» — каже вона. «А навіщо вам тут клумба, якщо довкола все розвалено?» «А щоб красиво було. Чи може зимою палити будемо, як до зими не закінчиться» — сміється вона.
Читайте також: Наливайківка. Історії, що їх розповідають руїни (ФОТО)
«Якби ми не були оптимістами, — каже Світлана, — ми б тут показилися. У мене квартира взагалі згоріла. Приліт був. На протилежній стороні будинку з п’ятого по десятий поверх всі квартири погоріли. Весело». «З глузду можна з’їхати, — додає Лєна, — Поки ще тихо, то нічого, але коли стріляють, то жах». «Ми тут від них оптимізму набираємось, — встряє в розмову чоловік, що пиляє дрова, — Дивимось на них і думаємо, ну як вони так можуть. І самим якось легше. Колись же це мусить закінчитись. Ми на це надіємось».
Дивіться більше фото у галереї: Вугледар. Життя поруч з фронтом
