“Нема за кого голосувати!” — каже Люсі тоном, яким жінки зазвичай повідомляють про те, що їм нема в чому вийти на люди. Але моя приятелька не кокетує. Французькі парламентські вибори, що відбудуться у два тури 12 та 19 червня, дійсно не пропонують цікавої палітри кандидатів. Президентська партія “Вперед, Республіко!” за п'ять років першого президентського мандату Макрона практично зачистила під себе весь право-центристський та лівий поміркований спектр. Навздогін за своїм лідером, політсила позиціонувала себе як “ані ліва, ані права”, чим остаточно знищила колись стабільну перезмінку при владі двох великих партій: соціалістів та поміркованих правих.
Нині, згідно з соціологічними дослідженнями, за партію Макрона в першому турі готові проголосувати 25-26% виборців. Приблизно така ж кількість людей планує віддати свої голоси за кандидатів від щойно утвореного блоку крайніх лівих, соціалістів та екологів. 21% анонсують підтримку Національного об'єднання (колишній Нацфронт) та ще 5% збираються проголосувати за нову крайню праву політичну партію “Реконкіста”, яку очолює колишній журналіст Ерік Земмур. Що демонструє ця розкладка, якщо зважати на популярний вислів: у першому турі французи голосують “серцем”, — себто відповідно до своїх симпатій, і лише в другому — “головою” (аби відсіяти небажаного кандидата)?
Читайте також: Новий французький уряд. Чого чекати Україні?
Насамперед, ми бачимо, що суспільство фактично розколоте на три більш-менш подібні частини. Одна третина, — поміркований електорат, — без ілюзій та надмірного ентузіазму голосує за чинну владу. Це — стабільний, раціональний, передбачуваний контингент. Тут без сюрпризів, але що з рештою? Чи мають слушність ті, хто б”ють на сполох, кажучи, що французьке суспільство незворотно радикалізується? І так, і ні. Так — бо підтримка Меланшона, Земмура та Ле Пен разом узятих становить приблизно половину електорату. Для давньої, заможної та розвиненої демократії — це дуже багато. Проте записати до свідомих радикалів всіх, хто голосує за “Реконкісту”, Національне Об'єднання та Нескорену Францію, було б великим спрощенням.
Аналізуючи недавні президентські перегони, соціологи констатують високий відсоток протестного голосування. Йдеться насамперед про підтримку крайніх правих, які здобули в другому турі 42%. “Справжніх “нациків” у цій цифрі — менше половини, — переконаний паризький соціолог Ерік Гарсіа. — Більшість — розгнівані, розгублені, розчаровані. Чимало виборців проектує на чинну владу своє загальне незадоволення життям, санітарною ситуацією, високими цінами. Вони голосували проти Макрона, щоб він не надто почувався переможцем.”
Віднедавна до подразників, що спонукають французів голосувати за тих чи інших ультра, додалася війна в Україні, а точніше — страх за власне життя, якби Москва вирішила скористатись ядерною зброєю, та для частини мешканців — нездорова конкурентність з українськими біженцями, яких “зустрічають так добре, як ніколи нікого не зустрічали.” Проросійськість певних політиків та експертних кіл в цьому контексті — це часто власна ностальгія за імперською вищістю, не завжди усвідомлена та визнана. “Принести в жертву солдата, щоб врятувати село”, — цитує спогади учасника руху Спротиву колишній радник Саркозі Анрі Гено, закликаючи вимагати від України “поступок” в обмін на допомогу зброєю. Частина консервативних правих “сповзає” в радикалізм Ле Пен та Земмура, частина лівих, які звикли голосувати за соціалістів або зелених, опинились перед непростим вибором проголосувати за блок цих політсил з ультралівим популістом Меланшоном. Нинішня французька радикалізація — це багато неприємної правди про самих себе, про реальні цінності конкретних громадян та справжні мрії.
Читайте також: Місце України в Європі: у центрі чи за колом?
Поява блоку лівих та крайніх лівих — важливий маркер, що дозволяє заміряти глибину впливу війни в Україні на французькі вибори. Анн Ідальго та Янік Жадо були двома кандидатами у президенти Франції, які чітко засудили російську агресію, закликали до ембарго на газ та нафту з РФ та підтримали допомогу Україні зброєю. Меланшон, попри корекцію дискурсу після 24 лютого, за суттю залишається симпатиком Москви. Слід розуміти, для зелених та соціалістів виживання власних політсил є важливішим за право на свободу, рівність, братерство, за які щодня вмирають українці, а не французи. Війна винесла на поверхню ще й цю правду.
Прискіпливо привляючись до принтів на футболках бійців батальйону “Азов”, французи легко пробачають собі й 42% за Ле Пен у другому турі президентських, і масову підтримку Меланшона поміркованими лівими. Власний радикалізм не викликає такої ж вимогливості, як імовірний український навіть попри те, що Україна захищається від прямої збройної агресії, а Франція насолоджується мирним небом над головою. Одна з причин вибіркової принциповості — характер виборчої радикалізації в благословенній Галлії. Її ресурс — гнів через втрачений комфорт, через загрожений добробут, через страх та невпевненість у майбутньому. Імперська мрія, остаточно не зруйнована республікою. Російська агресія — це те криве магічне дзеркало, в яке чимала кількість французів заглядати боїться, щоб не побачити себе. Тому й нервуються.