Популярний в українських політичних суперечках вираз «не на часі» чудово пасував би західним лідерам 24 лютого. Складно уявити щось менш потрібне їм у нинішній момент історії, ніж напад Росії на Україну. Аргумент на користь такого твердження подарував президент США Джо Байден 23 травня, у переддень завершення третього місяця війни. Ці дні Байден проводить не у Вашингтоні, тим паче не в Україні і не десь близько до її кордонів. Президент США проводить турне союзними державами Південно-Східної Азії і в понеділок, 23 травня, зробив без перебільшення сенсаційну заяву.
«Ви не хотіли військового втручання у конфлікт в Україні з очевидних причин. Чи ви готові до військового втручання для захисту Тайваню, якщо до цього дійде?» – передають слова репортера у CNN. «Так. Це зобов’язання, яке ми на себе взяли», – каже Байден.
Можна довго міркувати, яке ж втручання має на увазі Байден, але якщо не відділяти відповідь від запитання, то виходить, що йдеться про те, чого не було в Україні. А в Україні досі не було участі у боях військових США. Винятковості заяві додає те, що ніякого подібного «зобов’язання» США стосовно Тайваню не мають. Їхній договір передбачає військову співпрацю, але все ж не обов’язкову участь у війні на боці островної держави. Це не заважає Байдену прямо та коротко відповідати на запитання, уникаючи зайвої багатозначності, якої було вдосталь стосовно російсько-української війни. Перед повномасштабним вторгненням ішлося про «високу ціну», яку заплатить Росія, без особливих уточнень. За місяць після вторгнення, коли російський бліцкриг вже очевидно провалився, Байден знову казав під час виступу: «Швидке покарання високою ціною – це єдине, що змусить Росію змінити свій курс». Далі було перераховування кроків, які досі не призвели до головного: відступу Росії та припинення війни. Отже, ціна ще «не висока».
Читайте також: Азійський відгомін російсько-української війни. Чи наважиться КНР на завоювання Тайваню?
Ми пригадуємо все це не для того, аби звинуватити колективний Захід в українських бідах. Без західної допомоги Україна не змогла б зараз і далі успішно стримувати агресора – це правда. Але інший бік цієї ж правди у тому, що без західної допомоги Україна не зможе й перемогти. У цьому діапазоні – між стримуванням агресора і перемогою над ним сьогодні – проглядають обриси дуже різного майбутнього України завтра. Для Заходу ж різниця не така вже й принципова. Головний нерв історії, в уявленні еліти США, як лідера західного світу, зараз пролягає між Тихим та Індійським океанами. Війна в Україні – радше прикрий інцидент, який відволікає. Чітка відповідь Байдена на запитання про Тайвань та «поетична» стосовно України тільки унаочнює різницю.
Те, що США за три місяці досі не сформували остаточну мету в російсько-українській війні – не лише суб’єктивний погляд автора Тижня. На вихідних в Україні стався галас через редакційну статтю видання The New York Times. Здебільшого, її розкритикували. Судячи з тексту, видання стоїть на позиціях умиротворення Путіна, нехай і за рахунок українців. Майже непоміченою лишилася інша частина цього ж матеріалу:
«Чи намагаються Сполучені Штати, наприклад, допомогти покласти край цьому конфлікту через договір, який врахує суверенітет України та якийсь тип відносин між США та Росією? Або може Сполучені Штати намагаються остаточно послабити Росію? Чи мета адміністрації змінилася на дестабілізацію Владіміра Путіна або його відсторонення? Чи мають намір Сполучені Штати притягнути Путіна до відповідальності як воєнного злочинця? Або ціль полягає в тому, щоб спробувати уникнути розширення війни – і якщо так, то як саме вихваляння про надання розвідувальних даних США, щоб вбити росіян і потопити один із їхніх кораблів, досягає цієї мети? Без ясності щодо цих питань Білий дім ризикує не лише втратити інтерес американців у підтримці українців, які продовжують страждати від втрат людей і засобів до існування, але й ставить під загрозу довгостроковий мир і безпеку на європейському континенті», – пишуть журналісти The New York Times.
До цього шерегу питань у автора Тижня є ще одне додаткове: якщо відповідей на все перераховане не знають ключові журналісти провідного медіа США, то як їх мають дізнатися у будь-якій іншій частині світу? Виходить, що ми в Україні не дарма досі блукаємо лісом зі здогадок та інтерпретацій про наміри США. І не тільки ми.
Читайте також: Місце України в Європі: у центрі чи за колом?
Одна стратегічна непевність породжує якщо не хитання, то точно вібрації по всьому дипломатичному фронту протистояння Росії. Тут і якийсь малозрозумілий проект договору від Італії, який передбачає припинення вогню без негайного виведення російських військ. Навздогін йому летить заява експрем’єра країни і поціновувача кримських вин Сільвіо Берлусконі, мовляв, Європі варто тиснути на Україну, аби та прийняла вимоги Путіна. Трохи раніше Еммануель Макрон каже про створення якогось нового формату європейської політичної спільноти, яка може й не передбачати повноцінне приєднання до ЄС. Міністр його уряду з європейських справ Клеман Бон додає, що вступ України до ЄС займе 15-20 років (середній шлях країни від кандидатства до членства займає трохи більше вісьмох років. Є чимало прикладів коротших термінів – Ред.).
Це все складно назвати зрадою, адже і пропозиції Італії детально ніхто не бачив, окрім можливо генсека ООН, і ідея Макрона може бути найсвятішою, але у підсумку це створює ефект, коли незрозуміло, чи всі союзники на Заході бачать завершення нинішньої війни однаково. На цьому тлі й посилюються голоси про необхідність «збереження обличчя Путіну» та критики «британських яструбів», які надсилають Україні зброю і так нібито розпалюють війну. Момент чітко відчули в Росії, дістаючи з кишені останніх агентів упливу, які то розкажуть про принади російської культури, то ядерним вибухом пригрозять. Гірше те, що це не тільки російське бажання. Про розкол Європи через українське питання мріють ще в одній країні, яка ближче за всіх до неба.
Читайте також: Чи бажає Захід поразки Росії?
Все це не змінить політику Заходу стосовно підтримки України в один момент. Але створює специфічний формат дискусії, який розмиває її поступово. Тімоті Снайдер пише чудову колонку, де просто і по пунктах пояснює принципову ідіотичність ідеї про необхідність допомогти зберегти обличчя Путіну, який править у віртуальній реальності, а отже може проголосити свою перемогу хоч сьогодні. Може її проголосити навіть після втрати Криму: Соловйов пояснить, чому так було потрібно, а піддані повірять або бодай зроблять вигляд. Що у них у голові насправді, ніхто й так не знає, адже в країні повністю перервано зв'язок між суспільством та елітами у вигляді «запит-відповідь». Якщо простіше – ніхто не може провести у Росії нормального дослідження, адже фейкову соціологію від реальної відділити вже неможливо. І в той самий час виходить матеріал The New York Times, де ідеться про необхідність Україні подумати «про важкі рішення».
І через усе це закрадається одна підозра. Війна Росії проти України для Заходу – це прикрий інцидент, але не тільки тому, що Росія напала. Ще й тому, що ця війна не розвивається згідно прогнозу. Росіяни не в Києві, Зеленський не у Варшаві, армія України досі існує. І може йтися про провал не лише кремлівських, але й західних аналітиків. А якщо спростити, то можливо у США і Європі не тільки до кінця не розуміють Росію, що всі вже давно помітили, але й досі не розуміють Україну. У такому разі і стратегічна непевність стає яснішою. А зрозуміти насправді не так уже й складно. Перемога України в цій війні сягає значно більшого, ніж фраза «повернення до 23 лютого». Просто розуміти це слід не у термінах часу, шукаючи іншу дату, і не простору, шукаючи позначки на мапі. Перемогу України слід зрозуміти змістовно – це коли люди зможуть жити, будувати плани і розвиватися без гадки про те, що думають у Кремлі. А зможуть вони це робити лише спираючись на одну базову штуку, котра називається «відчуттям безпеки». Якщо Захід хоче стабільності на континенті, то йому слід сприяти відчуттю безпеки українців, а не відчуттю безпеки Путіна. Виходячи з цього, легше й міркувати про питання якихось територій і дат. Наприклад, чи можуть маріупольці почуватися в безпеці за нинішніх умов? Питання риторичне, якщо не сказати ганебне.