72-га ОМБр імені Чорних Запорожців: українська традиція звитяги

Битва за село Мощун та оборона броварського напрямку стали одними із вирішальних операцій, завдяки котрим російським окупантам не вдалось захопити Київ. У цих боях уславились 72-га бригада ім. Чорних Запорожців, яка нині продовжує боротьбу з ворогом на іншому важливому відтинку фронту. Це з’єднання вже має багатогранну історію, яка вже зараз поповнюється новими героїчними сторінками.

 

«Неформатний» радянський генерал

 

Історія 72-ї бригади доволі «багатошарова»: тут і «радянський спадок» — цифра, і національні традиції – почесне найменування, і участь в АТО-ООС у 2014-2021 роках, і навіть різні неофіційні назви, як-от «Білоцерківська» – за місцем дислокації.

 

Радянська доба 72-ї дивізії невід’ємно пов’язана з особистістю її організатора та фактично єдиного командира періоду Другої світової війни – Анатолія Лосєва (1906 — 1970). Це був абсолютно нетиповий радянський генерал, якого двічі виключали з лав комуністичної партії. Він був корінним киянином та українцем. У 1928 році Лосєв закінчив Київську артилерійську школу, а точніше – відділення (батарею), де командна мова була українською – задля подальшої служби у так званих національних військах Червоної армії. Останні комплектувались з місцевих мешканців, і командна мова в них була частково українською. Цікаво, що Київська артилерійська школа знаходилась там, де тепер перебуває Національний університет оборони України ім. Івана Черняховського. Причому, сам Черняховський був однокурсником Лосєва.

 

Генерал Анатолій Лосєв (1906 — 1970)

 

У жовтні 1942-го, коли Анатолію Лосєву було лише 36 років, його призначили керувати рештками 29-ї стрілецької дивізії, яка мала величезні втрати, і вела важкі криваві бої під Сталінградом. Саме за видатні заслуги у боях під Сталінградом на чолі з Лосєвим дивізія 1 березня 1943 року була реорганізована у 72-у гвардійську. Потім дивізія брала участь у Курській битві, Білгородсько-Харківській наступальній операції, форсуванні Дніпра, звільненні Кіровограда, а далі – поході до Молдови, Угорщини та Австрії. Під час штурму Дніпра до дивізії влилось чимало поповнень з України, і в подальшому це було здебільшого українське з’єднання. За форсування Дніпра генерала Анатолія Лосєва було нагороджено зіркою Героя Радянського Союзу. А за звільнення міста Красноград Харківської області дивізія дістала почесне найменування Красноградської. Наприкінці війни генерала було призначено командиром стрілецького корпусу, до складу якого входила 72-а гвардійська дивізія, і саме він привів її до Білої Церкви.

 

Читайте також: Біла Церква. Повітовий дзен.

 

У повоєнний час військова кар’єра Анатолія Лосєва пішла шкереберть: попри безумовний воєнний талант та персональну хоробрість, він не вписувався у класичний образ радянського генерала. Як і всі командири Червоної армії, Лосєв був прийнятий у члени комуністичної партії. Але у 1941-му його виключили з лав партії, і поновили лише у 1945-му: це нечуваний випадок для генерала та ще й Героя Радянського Союзу. Але у 1947-му його вигнали з партії повторно: за придбання будинку «нє по чіну» та «антіпартійниє разговори».

 

У 1955-му генерала призначили викладачем військової кафедри Київського університету ім. Т.Г. Шевченка, а у січні 1956-го (у 49 років) – зовсім звільнили з армії: за статтею «за розпусту». Так, генерал любив жінок, і вони часто відповідали йому взаємністю, чого високопосадовці просто не могли перенести. Цікаво, що потому Анатолій Лосєв почав малювати, і навіть деякий час був заступником голови Київської обласної спілки художників.

 

Що ж до 72-ї гвардійської Красноградської Червонопрапорної дивізії, то у 1950-1980-х роках вона вважалась елітним з’єднанням Київської військової округи: жодний військовий парад у столиці УРСР не обходився без неї, у з’єднанні служило «по блату» багато киян з Печерська та Подолу. Водночас, чимало хто з офіцерів та сержантів дивізії взяв участь у війні в Афганістані – вони часто відряджались для розгортання та поповнення механізованих з’єднань, що воювали проти душманів.

 

За часів незалежності України 72-а дивізія поступово «танула» як за чисельністю, так і за своїми назвами. Стара військова техніка списувалась та утилізовувалась, збройні сили скорочувалась, і врешті у 2002 році всі механізовані полки дивізії були розформовані, а сама вона була зведена у 72-у окрему механізовану бригаду. Впродовж 1990-х – 2000-х роках дивізія, а потім бригада неофіційно серед військовослужбовців звалась «Білоцерківською» — за місцем своєї дислокації, і в ній у той час встигли відслужити десятки тисяч юнаків з Київщини та інших регіонів України.

 

Від старої 72-ї дивізії також зберігся танковий полк (радянська назва: 292-й гвардійський Новгородський Червонопрапорний орденів Кутузова, Богдана Хмельницького, Олександра Невського і Червоної зірки). Саме з нього у 1997 році було створено 1-у окрему танкову бригаду, яка також героїчно захищає Україну проти російського вторгнення.

 

«Чорна» бригада

 

Станом на початок 2014 року у 72-й окремій механізованій бригаді, як і в інших з’єднаннях Сухопутних військ ЗСУ, служило заледве кілька сотень офіцерів та контрактників. Основна маса озброєння та військової техніки була застарілою, давно не використовувалась та перебувала на складах. Після розконсервації виявилось, що практично вся ця зброя (передусім бойові машини піхоти і танки) знаходяться у жахливому технічному стані і у більшості мало придатні до використання.

 

8 березня 2014 рку бригада була піднята по тривозі. З наявного особового складу було створено 1-шу батальйонно-тактичну групу, яка вирушила на навчання та бойове злагодження на житомирський полігон. А вже 16 березня 1 БТГР відправилась на схід: через чотири дні особовий склад та військова техніка вивантажились на станції Камиш-Зоря Запорізької області. Тимчасом з призваних до лав ЗСУ резервістів було укомплектовано 2-гу батальйонно-тактичну групу, яка також після короткого бойового злагодження 10-11 квітня також прибула на станцію Камиш-Зоря. Незабаром було укомплектовано і 3-тю батальйонно-тактичну групу. Переважну більшість мобілізованих військовослужбовців 72-ї бригади становили мешканці Київщини.

 

На 72-гу бригаду покладалось завдання взяти під свій контроль ділянку українсько-російського державного кордону на території Донецької та частини Луганської областей, аби перешкодити потраплянню через неї терористичних формувань. Однак, крім цих загонів бригаді незабаром довелось зіткнутись і з іншим супротивником – російськими регулярними військами. На жаль, у ту мить 72-га бригада не була готова до виконання бойових завдань. Причини були наступні:

 

1. У частинах був великий некомплект офіцерського складу, який довелось заповнювати офіцерами запасу з числа випускників військових кафедр – мало підготовленими до служби людьми. Крім того, наявні кадрові офіцери не мали жодного бойового досвіду.

 

2. Люди, призвані з запасу, у більшості відбули строкову військову службу давно, і крім коротких однотижневих «навчань» не мали іншого досвіду поводження зі зброєю та військовою технікою. Загал мобілізованих був переконаний, що їхні функції – лише охорона різних об’єктів, а відтак до ведення бойових дій, артилерійських обстрілів, випадків смертей та поранень він був взагалі не готовий.

 

3. Військова техніка та озброєння знаходились у дуже поганому стані: все це було мало придатне, часто – несправне, сильно застаріле та поржавіле. І на додаток – все це майно отримали для використання люди, які в більшості практично не мали уявлення, що з ним робити.

 

Попри це, чимало офіцерів та військовослужбовців бригади демонстрували зразки мужності та готовності жертвувати собою за Україну. 9 травня 2014 року військовослужбовці 72-ї бригади вступили в бій у Маріуполі з російськими терористами та колабораціоністами, які пішли на штурм будівлі міського управління міліції. 72-га бригада мала прориватись через імпровізовані барикади, і вороги вважали, що таким чином зможуть зупинити українську техніку. Але перша ж БМП-2, яку вів солдат Дмитро Воронін, набрала швидкості, та просто «перелетіла» барикаду. Кадри з «літаючою БМП» обійшли всі телеекрани світу. Військовослужбовці вчасно прийшли на допомогу захисникам райуправління міліції, а ще через деякий час взяли активну участь у звільненні Маріуполя від прихильників «руского міру».

 

«Летюча БМП» долає барикаду сепаратистів у Маріуполі, 9 травня 2014 року 

 

Під час маріупольських подій 72-гу бригаду стали називати «Чорною», причому ця неофіційна назва використовувалась як ворогами, так і військовослужбовцями, а також – пресою. Саме це вплинуло пізніше на рішення особового складу бригади прибрати собі ім’я Чорних Запорожців.

 

Наприкінці травня у бригаді було сформовано ротно-тактичну групу, яка через маріупольський аеропорт літаком була доставлена до Донецького аеропорту. Саме воїни 72-ї бригади стали одними з перших кіборгів – захисників ДАПу. У 10-х числах липня вони витримали кілька відчайдушних штурмів аеропорту, здійснених загонами так званого «спецназу ДНР», котрі були сформовані та очолювані фахівцями з Росії. При цьому росіяни зазнали великих втрат. Стійкість захисників аеропорту зірвала попередні плани «головнокомандувача ДНР» Стрєлкова-Гіркіна, який планував швидко захопити летовище та використовувати його у своїх цілях. Зі складу залоги ДАПу, яка у той час нараховувала 138 воїнів, загинуло двоє військовослужбовців. 5 серпня ротно-тактична група 72-ї бригади була виведена на ротацію з ДАПу та замінена іншою частиною.

 

Бійці 72-ї бригади у ДАПі, по центру – 21-річний Дмитро Григоренко, який помер від поранень, захищаючи донецький аеропорт, 17 липня 2014 року

 

Тимчасом три батальйонно-тактичні групи 72-ї бригади розгорнулись на опорних пунктах та блокпостах уздовж державного кордону. Але починаючи з 24 червня ворог почав засипати місце розташування частин бригади спочатку мінами, а потім – снарядами реактивної артилерії залпового вогню з території російської федерації. Перші бойові втрати стались під селом Панченкове Свердловського району Луганської області: внаслідок влучання у БМП-2 загинули двоє, і були поранені ще троє військовослужбовців. Ранком 12 липня неподалік від населенного пункту Зеленопілля внаслідок обстрілу з російських «Градів» у бригаді загинув один та були поранені 22 бійця. Всього ж упродовж літа 2014 року бригада втратила 34 воїнів загиблими та 174 пораненими.

 

Читайте також: Зеленопілля. Спогад офіцера

 

Частин 72-ї бригади та інших з’єднань ЗСУ, виділених для охорони півдня Донецької та Луганської областей, було замало, аби контролювати таку велику територію. Відтак, станом на кінець липня всі вони опинились в оточенні. З території, захопленої російськими терористами та колабораціоністами, їх обстрілювали з мінометів, а з Росії продовжували накривати артилерійським вогнем. Навколо блукали ворожі загони. Частинам бригади довелось прориватись з оточення. У більш-менш повному складі вдалось вийти лише 2-й батальйонно-тактичній групі майора Михайла Драпатого. Спочатку вона з’єдналась з десантниками та прикордонниками, а потім, зберігши навіть частину важких озброєнь, пробилась на з’єднання з іншими українськими військами. 1-га та 3-тя батальйнно-тактичні групи змушені були інтернуватись на території Російської Федерації. Перед тим вони знищили всю важку зброю. У серпні воїни з цих груп повернусь на батьківщину.

 

Підрозділи 72-ї бригади після виходу з оточення на півдні Донецької обл., 10.08.2014

 

На початку вересня 2014 року, після відновлення та отримання нових озброєнь, 72-га бригада знов повернулась до зони проведення Антитерористичної операції – в район Волновахи, зайнявши позиції від Гранітного до Ольгінки. В подальші роки цей район, а також район Авдіївки, стали для 72-ї окремої механізованої бригади «рідними»: саме тут з’єднання постійно перебувало під час збройного протистояння 2015-2021 рр.

 

Героїчною сторінкою в історії бригади стали бої у промисловій зоні Авдіївки 29 січня – 3 лютого 2017 року, внаслідок яких було захоплено ворожу позицію «Алмаз». Під час цих боїв загинув ініціатор та командир атаки на «Алмаз» – 23-річний капітан Андрій Кизило («Орел»). Юнак став посмертно Героєм України, а захоплений опорний пункт «Алмаз» був перейменований в його пам’ять на «Орел».

 

Герой України капітан Андрій Кизило

 

23 серпня 2017 року, з нагоди Дня Незалежності України, Президент України Петро Порошенко своїм указом встановив низку нових почесних найменувань військовим частинам. Серед інших, 72-га окрема механізована бригада відтепер носила ім’я Чорних Запорожців. Ініціатива у наданні цього почесного найменування належала командуванню військової частини та її особовому складу. Чималу роль у цьому відіграли також громадські активісти та історики – поцінувачі традицій Кінного полку Чорних Запорожців.

 

Символіку бригади – малюнок нарукавного знаку – було розроблено ентузіастами з групи дослідників та художників «Нове військо». Початково цей знак затверджувався начальником Головного управління розвитку та супроводження матеріального забезпечення ЗСУ полковником Дмитром Марченком. Тим самим, який у березні 2022 року уславився, як стійкий та непохитний захисник від російської збройної агресії Миколаївщини та всього Півдня України.

 

Затверджений малюнок нарукавного знаку 72-ї бригади ім. Чорних Запорожців (проект групи «Нове військо»)

 

Нарукавний знак бригади – модернове відтворення історичних традицій. Посередині знаку розміщується білий череп, котрий, як було зазначено у довідці, «у геральдиці, символіці несе в собі відразу два протилежні сенси. Череп одночасно є символом смерті та символом протистояння їй. Для військових підрозділів череп традиційно слугує нагадуванням про життя й перетворення». Череп (кістяк) – використовувався й у символіці Кінного полку Чорних Запорожців у 1918-1923 роках. Зокрема він був розміщений на прапорі полку, про що відомо зі спогадів командира гарматної батареї чорних запорожців: «Рівняємося з прапором полку, на якому написано з одного боку кістяк і “Україна, або смерть” а на другому Тризуб: “1-ший кінний полк Чорних Запорожців”, на переді веселий і жартобливий полковник Петро Дяченко».

 

Почесний прапор (хоругва) 72-ї бригади ім. Чорних Запорожців (проект групи «Нове військо»)

 

Цікавим мистецьким рішенням стало зображення черепу на чорному куті, що символізує шлик з шапки Кінного полку Чорних Запорожців. І вся ця композиція розташовувалася на червоному тлі: у кольоровій гамі, характерній для багатьох українських збройних формувань різних часів. Крім того, командир Кінного полку Чорних Запорожців Петро Дяченко та деякі інші старшини носили до свого чорного мундиру червоні штани та того ж кольору башлик. Отож, поєднання чорного та червоного кольорів було історично притаманне цій частині. Нагорі нарукавного знаку 72-ї окремої механізованої бригади вишивається напис «Україна або смерть» – гасло Кінного полку Чорних Запорожців у 1918-1921 роках.

 

Нагрудний знак 72-ї бригади ім. Чорних Запорожців (підприємство «Герольдмайстер»)

 

Символіку з’єднання було затверджено 7 березня 2019 року наказом Начальника Генерального штабу – Головнокомандувача ЗСУ генерала Віктора Муженка. Крім нарукавного знаку, для бригади було також виготовлено і персональний Почесний прапор (хоругву) – за мотивами полкового прапору Чорних Запорожців УНР. А підприємство «Герольдмайстер», яке виготовляє нагороди та відзнаки України, розробило власний дизайн почесного нагрудного знаку 72-ї окремої механізованої бригади, що вручається воякам за рішенням командира частини.

 

Традиції Чорних Запорожців

 

Історично кінний полк Чорних Запорожців – це найбільш відоме збройне формування Армії Української Народної Республіки, яке існувало у 1918-1923 роках. За звитягою, чисельністю, формою одягу вони вирізнялись від інших частин УНР. Напевно, найбільш повну та неупереджену характеристику полку надав командувач Української армії у 1920 році Михайло Омелянович-Павленко:

 

«Про Чорних Запорожців треба говорити окремо: багато писалося та оповідалося про них недоброго, а чимало й гарного. (Командир полку полковник Дяченко; строєвий помішник — полковник Броже). Де стався який бешкет — Чорні; славне військове діло — вони ж. Багато вони приносили клопоту всьому командному складові, включно до Командарма. Наколи б це була звичайна бандитська група, що їх у свій час блукало по Україні чимало під високими назвиськами — Куренів Ґонти, Залізняка, Трясила, Наливайка і т.і., то напевно Чорних спіткала б така ж доля, як і тих, себто роззброєння.

 

Рідко яка частина в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями, як Чорні — десятки великих і малих гармат, сотні кулеметів, тисячі бранців, про обози й згадувати не приходиться. Ніде не було більше забитих та поранених у боях, як серед Чорних. Полковник Дяченко сам не раз був поранений.

 

Усі памятають святочний в’їзд раненого полковника Дяченка з трьома одночасно з ним раненими козаками до Станиславова; все місто милувалося тоді цим почесним походом: гарно виглядали ранені, що з люльками в зубах лежали на ношах, ще гарніш — ескорт козаків у типово національному вбранню з могутніми чубами, з загальним кольоритом борців, що тільки-тільки покинули бойовище. Памятаю я оповідання лікарів і сестер-жалібниць у Станиславові, що дивувались нечуваній терплячості Чорних: «Таких залізних людей ми ще не бачили» — говорила мені старша сестра-жалібниця.

 

Перше моє персональне знайомство з полком було в бою під Старокостянтиновим (в листопаді 1919 року в боях проти московських добровольців), коли я на власні очі бачив, як полковник Дяченко з невеликою сотнею летів визволяти свою гармату, що вела бій із панцерником (сотник Чорниця). Це був правдивий виліт соколів. Козаки в усьому чорному, з летючими в повітрі довгими шликами, викликали серед ворога переполох».

 

Полк Чорних Запорожців був організований у Житомирі 11 лютого 1918 року – спочатку як маленький кінний розвідувальний підрозділ при одному з куренів (батальйонів) Окремої Запорізької бригади, на той час – найбільш боєздатного формування Центральної Ради. Ці перші вершники брали участь у боях проти російських більшовиків за звільнення України на Житомирщині, на річці Ірпінь під Києвом, звільняли Полтаву, Харків, Олександрівськ (нині – Запоріжжя), Маріуполь, і навіть Крим. Під час цих боїв підрозділ розгорнувся у кінну сотню. 3 травня 1918 року сотня була переміщена до міста Сватова Лучка Воронезької губернії, задля охорони кордону з Радянською Росією. З кінця вересня 1918 сотня захищала державний кордон на Чернігівщині, де брала активну участь у боях з російсько-більшовицькими партизанськими загонами.

 

Двоє старшин Кінного полку Чорних Запорожців серед членів своїх родин, 1919 рік

 

У грудні 1918-го сотня була розгорнута у дивізіон, а ще за деякий час – у полк, командиром якого став полковник Петро Дяченко – відчайдух з міста Решетилівка, що на Полтавщині. В 1919 року полк брав активну участь у боях з Червоною армією, яка вдерлась на територію УНР: на Харківщині, у Донбасі, на Херсонщині, а також на Правобережній України.

 

Сотник 1-го кінного полку Чорних Запорожців Віктор Дяченко в уніформі своєї частини, на погонах мініатюрні знаки – череп із кістками

 

Під час одного з боїв, який стався у січні 1919 року на Донбасі, козакам вдалось захопити кілька вагонів з різним майном та серед іншого – чорною тканиною. Вона й пішла на виготовлення оригінальної та історичної форми одягу. Бій відбувався поміж військами УНР та… махновцями, які у ту мить були союзниками російських більшовиків (через що потім страшенно жалкували). Ось що згадував про це сам Петро Дяченко:

 

«Удосвіда вже мали гостя – махновський броньовик, який прилип до нас і не давав спокійно відійти. Довелося знову застосувати тактику “пустого паротяга”. У “махновця” здали нерви, і він почав відходити. Перед станцією почав ревіти мов несамовитий: жадав, щоб нам перед носом переставили віхи (стрілки) та скерували на запасний тор. Майже на повному ходу вдарили в потяг, що стояв на нашій дорозі. На станції було повно махновської піхоти, котра відкрила по нас вогонь, на який і ми відповіли з обох бортів…

 

Чотовий Бурба запропонував причепитися до валки та відірвати від неї пару вагонів і подивитися, що в неї всередині. Не встиг я дати згоди, як Бурба вже маніпулював при буферах. По хвилі доповів, що все готове… Задній хід, але в’язання тримали, другий раз – те саме. Що буде, як не витримають при нашому паротязі? От Махновці натішаться… Виручив “дядя Ваня”: відштовхнувши машиніста, він дав такий задній хід, що ми попадали. Поволі панцерка рушила з негостинної станції.

 

Усім було цікаво, що нам Бог послав. За кілька кілометрів затримались і козаки, мов груші, посипалися за здобиччю до вагонів, яких виявилося вісім, усі запломбовані. Мов на замовлення дістали те, чого найбільше потребували. У двох вагонах – сукно. Ясно-сіре – на черкески, а чорне – на штани. У трьох вагонах – цукор, один вагон із цукерками «Жорж Борман» відомої перед війною фабрики в Харкові, а в решті вагонів – якісь машини і щось із піввагона пудри «Лебяжий пух», яку наказав викинути як непотріб, але козаки запротестували. З їхніх слів виходило, що дівчата на селі вже віддавна використовують звичайну крейду, а за «Лебяжим пухом» пропадають. Переконали мене, і пудра залишилася…

 

У Полтаві, у штабі отримали наказ переїхати до Кременчука, де й закінчити формування. Полковник Болбочан виїхав до Києва, викликаний урядом. Повернувшись, у перший же день вирішив одноманітно одягнути весь дивізіон. Наказав вишукати найкращих кравців, яких привели до канцелярії.

– Скільки заробляєте в день? У нас дістанете подвійно – плачу цукром. У той час це була найкраща валюта.

До обіду вже понад двадцять кравців зі своїми машинами працювали у спеціально відведеній для них залі. Решетилівка зі своїми каракулем і смушками була під боком. Зголосилися також і шевці, які виправляли брак взуття в сотнях. По десяти днях сотні були одягнені та взуті. Махновський цукор зробив своє.

 

До Кременчука прибув полковник Болбочан зі своїм штабом, другого дня хотів оглянути дивізіон. Постій у Кременчуці використав я для форсованих навчань не тільки польової служби (переважно вночі), а й до формальної муштри. 28 січня дивізіон вишикувався до інспекції. Чорні каракулеві шапки у старшин і підстаршин, смушкові – в козаків, усі з чорними шликами. Ясно-сірі черкески, під сподом – чорні жупани і чорні штани, майже всі в нових чоботях. Оглядаючи сотні, в душі дякував Махнові за сукно і за цукор. Пару хвилин страху, заки відчепились, – насправді дешева ціна, коли подумати про такий вигляд дивізіону».

 

Широко відомим серед громадян та військових УНР полк Чорних Запорожців став під час наступу проти армії червоних у липні-серпні 1919 року. У той час Дієва армія УНР зосередилась на невеликому клаптикові землі в районі річки Збруч, з усіх боків оточена ворогами. Але стався наступ: під Кам’янцем-Подільським та Проскуровим (нині – м. Хмельницький). Розвиваючи його, війська УНР 31 серпня 1919 року вступили до Києва. Одночасно з іншого боку до міста увірвались білогвардійці. У центрі Києва між обома сторонами відбувся конфлікт: сотник чорних запорожців Федір Божко зірвав на міській думі встановлений білогвардійцями російський триколор. Після цього Армія УНР вступила у війну з новим ворогом, тепер – білогвардійською Росією. 

 

 Чорний Запорожець біля міської думи у м. Київ, 31 серпня 1919 року (реконструкція Богдана Піргача)

 

Читайте також: Учитель чорношличників

 

Потім були виснажливі бої на два фронти: з червоною та білою Росією. Кінець-кінцем, боєздатна частина армії УНР пішла по тилах спочатку білогвардійців, потім – червоних, здійснивши піврічний Перший Зимовий похід (6 грудня 1919 – 6 травня 1920 рроку). Переможна армія з’єдналась з новими союзниками – польськими військами, які вели боротьбу за незалежність своєї батьківщини проти Радянської Росії. Армія УНР зайняла крайній правий фланг польського фронту – на Поділлі. З нагоди завершення походу та злуки з союзниками відбувся урочистий парад, що закарбувався на кінострічках того часу. Один з побратимів чорних запорожців (чорношличників) докладно описав, як полк на чолі з Дяченком завзято пройшов перед українським та польським командуванням:

 

«На кінці йшли чорношличники з пластунами на возах і своєю батареєю. Дяченко мав свій стиль. Мав тепер з 500 шабель, а їхали по 10 в ряд. Кажуть, обіщав тому, хто скривить ряд, всипать в зад 25. Мав і добрих старшин. Командири сотень старались вишколить козаків, щоб показаться найкраще.

 

Дійсно, їхали гарно. Трохи розбійне обличчя Дяченка, повернуте направо, прибрало вираз якоїсь люті. Командуючий крикнув: “Атакуйте вліво ворога на взгір’ю!” Дяченко закрутив над головою шаблею, протяг вліво. Сотні повернули за ним, розвертаючись в лави, з возів позскакували пластуни, побігли за кіннотою собачою риссю, в стременах встали численні льюїсисти, тачанки полетіли на крила.

 

Черніцин вискочив за пластунами, з’їхав в долинку, а за хвилю гармати знято з передків, повернуто в бік «ворога». В куряві зникли 50 пластунів, підіпруть вони кінних, займуть здобуту позицію. Гарматний постріл, над взгір’ям зависла хмарка шрапнелі. Показова атака кінноти зробила своє враження! Чулось: “Doskonale”, “Pysznie”»

 

Війна з російськими більшовиками, які почали масово вливати до своїх лав полонених білогвардійців, знекровила Польщу. Вона була змушена укласти з Москвою мирний договір. Тоді ж незалежність від Росії отримали країни Балтії: Литва, Латвія та Естонія. На жаль, ціною цього було те, що союзники мали зректись підтримки України. Армія УНР опинилась один-на-один з усією Червоною армією. Внаслідок героїчних та кривавих боїв, які відбулись 10-21 листопада 1920 року, українські війська були змушені відступити на територію, зайняту поляками. Кінний полк Чорних Запорожців був також інтернований на території Польщі. Однак козакам цієї частини запропонували працювати на різних господарчих роботах у Варшаві: займалися озелененням міських вулиць, упорядкуванням парків, тощо. Він був остаточно розформований у 1923 році.

 

Але майже через століття традицію цього військового формування УНР було відновлено. Всього упродовж 2014-2021 років зі складу 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців загинуло 169 воїнів. Нова російська збройна агресія у лютому 2022 року спіткала 72-у окрему механізовану бригаду ім. Чорних Запорожців у місці дислокації – у Білій Церкві. Спочатку вона вирушила в район Волновахи, але після нападу інтервентів на Київ частини бригади повернулись захист столиці. Війна триває, і попереду новітніх Чорних Запорожців ще буде багато успішних наступів, перемог, а також, на жаль, і втрат.