У вівторок, 3 травня 2022 року, Верховна Рада відмовилась припинити щорічне “побєдобєсіє” — йдеться про законопроєкт №7297, який передбачав скасування радянського Дня Перемоги 9 травня. “На погоджувальній раді фракція «Слуги народу» зайняла принципову позицію, що цей законопроєкт не буде розглядатися, попри те що його підтримано в комітеті, а серед його співавторів є й представники партії «Слуга народу»” — розповів Тижню депутат Володимир В’ятрович, один з авторів документу. Тобто до остаточної синхронізації із цивілізованим світом, який відзначає завершення війни 8 травня, депутати знову виявились не готові. Зате охоче — аж 290 голосів! — ухвалили демагогічну заяву “про неприпустимість присвоєння Російською Федерацією перемоги над нацизмом” (постанова №7343).
Таким чином, наступного тижня Україна знов офіційно святкуватиме День Перемоги разом… так-так, з Росією. З державою, котра вже третій місяць нищить нашу країну, а на 9 травня ще й готується влаштувати у Москві “парад” українських віськовополонених. Можливо, саме тому росіяни (всупереч обіцянкам Путіна) не припиняють штурмувати “Азовсталь” — схоже, їм дуже кортить захопити в полон наших азовців, щоб провести їх — еталонних “укрофашистів” — по Красній площі. А Україна в цей час буде вдавати (цікаво, яким чином?), що не дає Росії “присвоїти перемогу над нацизмом”.
Читайте також: Володимир В'ятрович про День перемоги над нацизмом: «Відмова відзначення разом з Росією нас не розколює, а відколює від Росії»
Єдине пояснення, яке може хоч якось знизити градус абсурду цієї ситуації, полягає в тому, що депутати вирішили не провокувати Путіна, не давати йому привід знову оголосити Україну “нацистською”. Але й цей аргумент не витримує жодної критики. Хоча б просто тому, що Путін оголосив Україну нацистською державою, котра не має права на існування, ще напередодні 24 лютого. Що ще може трапитись? Збройний напад? Але ж він вже триває. Теракт? Але мирні українські міста і так щодня піддаються обстрілам. А може, скасовувати 9 травня не треба, бо нас не зрозуміють у світі? Ну це вже зовсім смішно. Наші союзники відзначають закінчення Другої світової війни якраз таки 8 травня. А радянський День Перемоги, окрім Росії, лише у Білорусі, Вірменії, Казахстані, Киргизстані, Таджикистані, Туркменістані, Сербії, а також у Боснії та Герцеговині.
Ще один можливий аргумент: це, мовляв, розколе суспільство, та ще й в такий час! Ця заяложена платівка вже настільки набридла, що її не хочеться коментувати. Сьогодні українці єдні, як ніколи в сучасній історії. Довіра до влади б'є всі рекорди, а готовність до радикального розриву з усім російським та радянським просто таки безпрецедентна. До того ж, на відміну від Росії, де 9 травня — одне з найбільш улюблених народних свят, у нас до нього ставляться набагато спокійніше. Одним словом, умови зараз близькі до ідеальних, але владі все одно ввижаються якісь "розколи".
Але головна проблема, звісно, не у слабкості аргументів за збереження Дня Перемоги, а у надзвичайній силі аргументів на користь протилежного. Власне, йдеться лише про один аргумент, а саме про те, що неорадянський культ “Великої Перемоги” — це одне з головних джерел, що живлять російську агресію проти Україну.
Історія питання відома, здається, всім. Почати з того, що 9 травня СРСР святкував власну перемогу над нацизмом. Якщо 8 травня було перемогою демократії і, зрештою, цивілізованого світу над варварством, то 9 травня одна тоталітарна імперія відзначала свою перемогу над іншою. Тому розбіжність дат — не дрібничка. Культ “Великої Перемоги” створювали в часи брєжнєвського застою для зміцнення загальнорадянської ідентичності. У певному сенсі це був замінник комунізму: замість ентузіазму, спрямованого на побудову світлого майбутнього, Москва взялася плекати гордість за славне минуле. Був у цьому і колоніальний підклад, оскільки провідна роль у розгромі “фашистської нечисті” відводилась саме російському народові, а решта могла претендувати лише на ролі другого і третього плану. Після розпаду СРСР у Кремлі сталася короткочасна ідеологічна дезорієнтація. 1999 року Путін — тоді ще прем’єр-міністр — приховував свої кадебістські комплекси і міркував про те, як Росії досягти ВВП на рівні Португалії. Але для конструювання автократії така риторика не пасувала. Зате пасував культ “Великої Перемоги”.
Читайте також: День Перемоги. Деструктивний культ
По-перше, цей культ добре накладався на традиційне російське месіанство, яке в усі часи слугувало для виправдання загарбницьких воєн. Колись це була концепція “Третього Риму”, потім — комунізм, ну а тепер — віра в те, що Росія врятувала людство від “коричневої чуми”, а отже має повне право розпоряджатися долею врятованих народів. По-друге, культ “Великої Перемоги” допомагав потроху реабілітувати сталінізм, щодо котрого Путін та його кліка завжди відчували неприховану симпатію (і заздрість). А по-третє — і це зараз головне — “побєдобєсіє” слугувало мілітаризації та мобілізації російського суспільства. Сумнозвісне гасло “Можем повторить” — це не лише про пиху і самозахоплення, це погроза усьому людству і зокрема Україні.
Практичною реалізацією цього імперського, шовіністичного гасла і стало знищення Маріуполя, різанина у Бучі, вбивство дітей у Одесі. Бо в парадигмі культу “Великої Перемоги” українці, яких оголосили “фашистами”, не мають права на існування, на них не поширюються жодні конвенції, з ними неможливі жодні перемовини — тільки розгром, зачистки і новий ГУЛАГ для всіх, хто лишиться живим. В цьому є певна іронія історії: держава, котра свого часу доклалася до перемоги над нацизмом і найбільше пишалася цим, сама стала практикувати нацизм. Коли вранці 24 лютого Путін оголосив про початк “спеціальної військової операції”, він майже дослівно повторив промову Гітлера у Рейхстазі після нападу Німеччини на Польщу.
Так, Україна, на щастя, пішла іншим шляхом — активне насадження культу “Великої Перемоги” в часи Януковича припинилося разом із поваленням режиму. Хоча й воно не пройшло без наслідків: “побєдобєсіє” зіграло провідну роль у розпалюванні антиукраїнських, сепаратистських настроїв на Донбасі, котрими живився сепаратистський заколот 2014 року. Це твердження не голослівне: авторові цих рядків самому випало бути свідком того, як з кінця 2000-х свято пошани стареньких ветеранів перетворилося на похмуре мілітаризоване дійство з сотнями реконструкторів, бутафорською зброєю і навіть небутафорською бронетехнікою.
Але то все було колись. Зараз політико-культурна ситуація стала цілковито однозначною. Культ “Великої Перемоги” з усіма своїми символами і атрибутами — як новими, так і успадкованими від СРСР — проявив себе як людиноненависницька, ультрашовіністична, антиукраїнська ідеологія. Якби теперішнє російське “побєдобєсіє” побачив мій покійний прадід-фронтовик, він би не повірив своїм очам і вухам… Але справа, звісно, не в тому, що про все це думають ветерани, депутати Верховної Ради чи якісь інші категорії громадян.
Читайте також: Анатомія рашизму
Колись свастика була просто одним із багатьох прадавніх символів, позбавлених негативного семантичного навантаження. У деяких народів — наприклад, у індусів — вона такою і лишилася. Але у європейській культурно-політичній парадигмі значення свастики змінилося назавжди. Сьогодні це символ гітлерівського варварства, злочинної ідеології нацизму. Щоб використовувати свастику у її первісному, нейтральному значенні, не наражаючись на звинувачення у симпатіях до нацизму, потрібно докладати дуже значних зусиль. Так само колись сталося із георгіївською стрічкою, котру в Україні заборонили ще 2017 року. “Це не символіка Другої світової, це символіка агресії проти України 2014-17 років. Адже обвішані цими стрічками бойовики вбивають наших воїнів кожен день і ніч” — пояснював тоді своє рішення президент Петро Порошенко.
Заборонити символи “V” і “Z” було правильним рішенням влади. Але так само Україна має очиститись і від усіх ознак культу “Великой Победы”. Окрім тоталітарного змістовного навантаження (яке, на жаль, і досі не здобуло належної оцінки у світі)? вони стали символами російських злочинів, шовінізму, ненависті — усього того, що можна назвати рашизмом. Те, що влада не наважилась скасувати радянський День Перемоги — велика помилка, але рано чи пізно це буде зроблено (з цим складом Верховної Ради чи вже з іншим). Однак, це має бути лише початок довгого і ретельного очищення країни. Це не значить, що українцям треба забути, наприклад, видатну снайперку Людмилу Павличенко? Ні, ми будемо її пам’ятати — але не так, як адепти “побєдобєсія”. А скільки ще попереду роботи з пам’ятниками, топонімікою, міськими просторами…
Так, роботи буде багато. Але іншого вибору у нас немає — нам потрібна тотальна розсинхронізація з Росією. І викорінення деструктивного культу “Великої Перемоги” на наших теренах — це потреба не лише політична, а гігієнічна. А 9 травня у нас буде інше свято — День Європи.