Гостомель — 17-тисячне селище на північний захід від Києва — одним із перших прийняло на себе удар російського вторгнення через свою близькість до Києва та наявність аеропорту. Злітна смуга летовища “Антонов” притягувала росіян, мов магніт. Впродовж кількох днів вони намагалися заволодіти нею: висаджували десант, заходили бронетехнікою, зазнавали при цьому неймовірних втрат, але сунули знов і знов. Це була не просто впертість: аеропорт Гостомеля був стратегічно важливий для наступу на українську столицю. Українські війська не могли цього дозволити.
“Наші в перші дні діяли хитро і тактично правильно, — згадує мешканець Гостомеля Юрій, який повернувся додому відразу після його звільнення, — У певний момент вони переставали обстрілювати росіян та давали їм можливість заходити на летовище. Їхня колона тягнулася довго, дві-три години: частина сунула у напрямку Бучі, частина заходила в аеропорт — там їх наші і накривали”. Як стане відомо згодом, у Гостомелі російська армія втратила своїх елітних десантників.
Доки в Гостомелі був зв’язок, Юрій постійно зідзвонювався зі своїм батьком, який мешкає поблизу летовища, а тому детально знав, що там відбувається. Запустивши окупантів у пастку та давши їм трохи розслабитись, українці раптово накривали їх шквальним вогнем з усіх наявних видів зброї, — розповідає Юрій, — В ті хвилини територія аеропорту та околиці перетворювались на справжнє пекло, вийти живим із якого росіянам було майже неможливо”.
Як не дивно, але такий сценарій повторювався не менше трьох разів. Росіян не тільки не зупиняли втрати, а й зовсім, здається, не бентежило повторення помилки. Одним словом, такий собі “пролог” перед Чорнобаївкою — селом на північ від Херсону, де розташований військовий аеродром. Там росіяни безуспішно намагались висадити десант більш як десять разів. Після чергової спроби у Гостомелі, росіяни обстріляли з літаків багатоповерховий будинок поблизу аеропорту “Антонов”, запідозривши, що саме звідти українці коригують вогонь. Хай там як, зазнавши великих втрат, росіяни отримали лише вщент зруйноване летовище, повністю непридатне до використання. Вони зірвали злість, спаливши “Мрію” — найбільший літак у світі, який не змогли чи не встигли вивезти з Гостомеля в безпечне місце.
Читайте також: Сиресь Боляєнь: «Розвал Росії неминучий, і процес вже пішов»
«Я до останнього чекав, що місцева влада візьме на себе хоч якусь ініціативу та буде координувати дії людей, яким загрожувала окупація. — розповідає Юрій. — Чекав, що буде якась команда про евакуацію. Розумію, що ніхто не був готовий до такого розвитку подій, а чиновники й поготів, але я не бачив навіть спроб пояснити громадянам, що вони повинні робити у такій складній ситуації». Сьогодні ми знаємо, що безпорадність чиновників коштувала багатьом українцям життя. Хоча тоді, в перші дні, все це шокувало, але все ж не виглядало настільки страшним, як виявилось згодом. Тоді, у перші дні вторгнення, ніхто й уявити собі не міг моторошні події, які невдовзі стануться у сусідній Бучі, Ірпені, Бородянці та інших містечках і селищах Київщини.
Не дочекавшись жодної команди, і тим паче ніякої організованої евакуації, Юрій з родиною вирішив діяти, довірившись лише власній інтуїції. Тим паче, градус небезпеки у Гостомелі в якийсь момент почав гарячково зростати. Поки ворожа техніка колонами пересувалась головними вулицями й піхота не з’являлася у селищі, все було якось терпимо. Але коли Юрій побачив на будинках снайперів, а по дворах почали нишпорити чеченці, стало зрозуміло, що пора збиратись у дрогу.
«Я служив у Чечні ще до розвалу Радянського союзу, — пояснює Юрій, — тож відразу впізнав їхню мову. Мій полк згодом брав участь у чеченській війні, й багато моїх товаришів по службі також». Чоловік впевнений, що саме на цій основі — тих, хто здобував реальний бойовий досвід у Першу та Другу чеченські війни, — потім розбудовувалась сучасна путінська армія. Ці люди готували нові кадри, ними заповнювались керівні посади й вони сьогодні відіграють не останню роль у війні проти України.
Фото: Іван Ясній
Момент для від’їзду Юрій обрав миттєво — щойно трапилась пауза між боями й над Гостомелем зависла несподівана тиша. «Наші саме влупили по орках (так в Україні часто називають російських солдат — Ред.), ті притихли і я зрозумів, що далі залишатися у Гостмелі не можна, бо буде біда. Родина вже була готова до від’їзду, речі зібрані та завантажені в машину. Дітей чоловік поклав на підлогу авто між заднім та переднім сидінням, закидав речами та накрив їх листом заліза. З боку дверей також прикрив їх саморобною “бронею”. Сам Юрій скочив до машини і поставив собі на коліна, як щит, залізну кришку від каналізаційного люку, завів авто і натиснув на газ.
На шаленій швидкості вони проскочили перший блокпост окупантів — на щастя, на ньому чомусь нікого не було, а далі й другий. Росіяни, які стояли на виїзді з міста, чомусь навіть не відреагували на машину, яка майже пролетіла повз них. Можливо, просто не встигли зорієнтуватись. Небезпеку міг становити, як це не прикро, саме український блокпост, з якого могли почати стріляти, прийнявши мирних утікачів за диверсантів. Не гальмуючи, Юрій став махати рукою з вікна і на блокпосту зрозуміли, що це свій. Військові дали знак, що можна проїжджати, не зупиняючись. Юрій ще довго летів дорогою на шаленій швидкості у бік Києва, доки не відчув, що вже знаходиться у безпеці й ніхто йому не стрілятиме в спину. Лише тоді він зупинився біля українських військових, котрі облаштовувались вздовж дороги, загасив мотор та видихнув.
Юрій каже, що йому просто пощастило. Він встиг відчути вдалий момент для втечі, вчасно прийняв рішення, а головне — його ніхто не зупинив і не розстріляв машину. Виявляється, те рятівне затишшя тривало всього кілька хвилин і було чи не останнім в ті дні. Потім знову почалась стрілянина, й уже ніхто зі знайомих Юрія не зміг виїхати з Гостомеля. Двоє його сусідів, котрі також готувались втікати за схожим сценарієм, змушені були залишитись вдома та пережити усі жахіття окупації у власних підвалах. Але їм теж по-своєму повезло: вони принаймні лишились живі.