На тлі вихору новин із російсько-української війни мало хто звернув увагу на зміну влади в Пакистані. Але є дві причини уважно стежити за подіями в цій країні. По-перше, випускати з поля зору 240-мільйонну ядерну державу з дев’ятою армією світу — завжди погана ідея. По-друге, Пакистан — один із ключових фронтів американо-китайського протистояння, яке нині впливає на всю світову економіко-політичну систему.
Що сталось
10 квітня нижня палата парламенту Пакистану винесла вотум недовіри уряду Імран Хана. Проти чинного прем’єра проголосували дуже різні за ідеологією політичні сили, зокрема друга та третя за розміром парламентські фракції. На наступний день, 11 квітня, відбулось голосування за нового прем’єр-міністра. Ним став представник політичної династії Шарифів, Шахбаз Шариф, очільник Мусульманської ліги Пакистану (Н), ліберально-консервативної партії. Його союзниками по коаліції стали, окрім низки малих партій, депутати Народної партії Пакистану, соціал-демократичної секулярної партії. Її очолює клан Зардарі-Бгутто, що також становить вкрай впливову політичну династію. При цьому помітно, що і з погляду ідеології партій, і з погляду давньої кланової конкуренції Бхутто та Шарифів важко уявити союзниками. Що ж змусило їх об’єднатись та примиритись?
Хто такий Імран Хан
Імран Хан став для пакистанської політики кимось на кшталт Володимира Зеленського для української. Професійний гравець у крикет, який вирішив піти в політику, урізноманітнивши набридлі обличчя старих партійних лідерів новими. Він вдарився в іслам, акумулював у такий спосіб дуже різний електорат, і зі своєю партією Техрік-е-Інсаф (рух за справедливість) розгромив противників на виборах 2018 року. Схиливши на свій бік малі політичні партії та незалежних кандидатів, Хан сформував під себе уряд. З погляду риторики, основою його зовнішньої політики стали ісламізм, критика Заходу та антиімперіалізм. Але якщо глянути глибше, за його управління Пакистан став сильніше відбуксовувати в бік КНР. Китай уже доволі давно виступає найбільшим партнером Пакистану, адже саме він узяв на себе роль «індустріалізатора» величезної мусульманської країни. Крім того, країни об’єднує ворожість до Індії, яка для Пакистану є екзистенційним ворогом, а для Китаю — регіональним суперником. Ці давні тенденції при Хані вилились у те, що той за чотири роки свого правління чотири рази відвідував Китай. Під час останнього візиту прем’єр Пакистану підтримав східного партнера в усіх питаннях, включно з тайванською проблемою та навіть уйгурською. Це при тому, що імідж захисника мусульман становить одну з ключових рис образу політика.
У контексті пропекінської орієнтації Імран Хана у день початку повномасштабного вторгнення в Україну навіть відбувся його візит до Москви. І це при тому, що пакистано-російські відносини ще з часів СРСР були доволі холодними, адже Ісламабад чітко орієнтувався на США. Але нова геополітична реальність у вигляді великого китайського брата ставила перед пакистанським керівництвом інші завдання, зокрема й налагодження контакту з іншими китайськими клієнтами. І хоча ні до чого конкретного під час переговорів 24 лютого лідери країн не прийшли, сам факт того, що після початку війни Хан не покинув Росію, уже досить красномовно говорив про його позицію. Імовірно, цим він остаточно вирішив власну долю, втративши підтримку свого найпотужнішого союзника — армію.
Усі держави мають армії, але лише пакистанська армія має свою державу
Із самого початку Техрік-е-Інсаф, що існували в політикумі країни аж із 1990-х, не мали особливих шансів здобути владу. І тріумф 2018 року не міг відбутися без підтримки пакистанської армії. У цій державі саме армія завжди була провідною соціальною інституцією та активним політичним гравцем. Пакистан пережив три військові перевороти, кожен з яких суттєво змінював вектор розвитку країни. І навіть тоді, коли втручання не відбувається напряму, із розгоном парламенту та закатуванням в асфальт політиків, сама можливість цього змушує з армією рахуватися. Відповідно, сам факт того, що після втрати Імран Ханом влади армія не зробила жодних дій, може означати лише про те, що вона цю політичну зміну схвалила.
І на підтвердження цього є декілька свідчень. По-перше, пакистанські збройні сили — найбільш націлена на Захід інституція. Розпад Британської колоніальної імперії зберіг старі зв’язки між арміями та розвідками колишніх метрополії та колонії. І вони лише посилювалися впродовж ХХ століття, досягши свого піку в часи радянської інтервенції до Афганістану, коли спецслужби Пакистану стали посередниками між американцями та талібами.
На користь того, що пакистанська армія й досі виступає за сильні пакистано-американські зв’язки, свідчить ще один факт. Голова пакистанського генштабу Камар Баджва використав майданчик Форуму діалогу з безпеки в Ісламабаді для того, щоб відмежуватися від Імран Хана та його політики. Крім того, там Баджва жорстко засудив російську агресію проти України та натякав на необхідність поновлення близьких стосунків зі Штатами.
На додачу, коли після винесення вотуму недовіри Хан звинуватив у всьому американо-єврейську змову та закликав своїх прихильників виходити на протести, представники армії заявили, що жодного факту втручання в пакистанську політику їхня розвідка не помітила. Також Баджва в інтерв’ю вже після зміни уряду зазначив, що політика — це не справа військових. Фраза, котра звучить смішно щодо Пакистану, тут має одну мету: показати, що шляхи військових та любителів крикету розійшлися.
Як зміниться роль Пакистану в міжнародних відносинах
Не варто було б очікувати повного розриву Пекіна з Ісламабадом, тим більш, що клан Шарифів, який тепер очолює країну, теж має репутацію прихильників ідеї вести справи з КНР. Претензії до зовнішньополітичного курсу Хана були радше в тому, що він позбавляє країну простору для маневру. Бути одночасно надважливим партнером Китаю та мати статус «найбільшого союзника США поза НАТО» — це дуже перспективно. Тим паче, досвід Холодної війни довів, що найбільше вигравали ті країни третього світу, котрі балансували між полюсами.
Якщо говорити загалом, м’якший Шариф однозначно скине з Пакистану значний шар конфліктності, який уже почав країну душити. Крім очевидного потепління зв’язків із Заходом та гарантованого розриву з Росією, яка з 24 лютого стала найтоксичнішою державою у світі, Пакистан також покращить свої відносини з Туреччиною. Між Ердоґаном та Ханом були відчутні конфлікти щодо прихильності останнього до опозиційного турецького проповідника Фетхуллаха Ґюлена. До того ж сам турецький президент претендує на роль лідера ісламського світу, тож поразка конкурента його не засмутить. Крім того, у разі імовірного зняття з Ірану частини санкцій можливе повернення до цілої низки спільних інфраструктурних проєктів у регіоні.
З другого боку, Хан мав високий авторитет у ісламському світі, тут буде відчутний репутаційний удар. Крім того, негативним фактором для Пакистану стане нестійкість коаліції, що в майбутньому може призвести до політичної кризи в країні.