6 грудня 2021 року, більше ніж за два місяці до російського вторгнення в Україну, Джон Болтон, колишній радник із нацбезпеки за президента Трампа, у своєму інтерв’ю для Радіо Свобода зауважив, що США просто зобов’язані відправити свої війська в Україну. Натомість стратегія адміністрації Байдена полягає в «контрзаходах», спрямованих стримувати подальшу російську агресію. Ми мали нагоду наочно переконатися, якою «ефективною» виявилася така стратегія.
Ба більше, з погляду зовнішньої політики такі «контрзаходи» є безпосереднім проявом слабкості. Американська зовнішня політика помітно втратила свої позиції в багатьох куточках світу. Падіння афганського уряду в Кабулі (ефект доміно) в серпні 2021 року — це показовий приклад такого ослаблення зовнішньої політики. Американські війська поспіхом залишили поглинуту війною країну, кидаючи напризволяще дороге військове обладнання. Не пізніше, ніж 21 листопада 2021 року вже з’явилися перші дані розвідки про російські наміри захопити Україну і встановити в Києві ручний проросійський режим.
Це стало відомо за три місяці і два дні до російського вторгнення. Три місяці і два дні для підготовки, допомоги, а також для максимального забезпечення України озброєнням. Але якою була реакція на такі дані розвідки? На жаль, не було нічого, окрім застережень, осуду та незначних постачань озброєння, наприклад, протитанкової зброї, а також погроз потенційними санкціями в разі, якщо Росія таки наважиться на ескалацію. Американське, канадське, німецьке, а також більшість західних посольств оголосили про переведення своїх співробітників до Львова. Такії дії, безперечно, недвозначно дали Росії зрозуміти, що вторгнення можна починати. Уявімо собі райони Чикаго, контрольовані кримінальними угрупованнями, звідки раптово виходять поліцейські загони, а власники місцевого дрібного бізнесу отримують від держави всього лише легку зброю для самозахисту. Які наслідки, на думку поліцейських, мали б такі дії? Росія, зрозуміло, кваліфікувала втечу західних дипломатів як прояв слабкості. Заклики західних країн до своїх громадян «негайно залишити Україну» стали зеленим світлом для Путіна. Ще б пак, такий щедрий подарунок від Заходу! А тепер згадаймо візит польського, чеського і словенського прем’єрів до Києва 15 березня 2022 року — неймовірним чином у той день обстріли Києва припинилися. Який збіг!
Коли Росія вдерлася в Грузію в 2008 році, світові лідери зібрались у Тбілісі, що розташованому всього за 50 кілометрів від позицій російських військ. Чи були прояви такої солідарності з Україною? Між іншим, Володимир Зеленський запросив американського президента Джо Байдена відвідати Україну ще 14 лютого 2022 року, за десять днів до вторгнення. Звичайно, це запрошення було ввічливо відхилено американською стороною. Захід не спромігся навіть на символічний жест підтримки, тим самим продемонструвавши ще більшу слабкість.
А проте, незважаючи на дипломатичні поразки в листопаді 2021-го — лютому 2022-го, не можна недооцінювати дані розвідки, які отримала Україна. Це дало нашій країні можливість підготуватися до найгіршого. Попри щораз виразнішу російську загрозу, на Заході превалював скептицизм щодо потенційного російського вторгнення. Путін нізащо не ризикуватиме втягненням Росії в такий масштабний конфлікт, він лише прагне зупинити просування НАТО на схід, стверджували на Заході. Таке твердження було сміховинним, адже сили НАТО й так мають беззаперечну перевагу, і навіть гіпотетичне членство України в НАТО аж ніяк не змінило б балансу сил. Багато політиків на Заході не бачили, або ж не хотіли бачити, що Путін одержимий Україною. Європейські еліти були твердо переконані, що Україна — це просто звичайнісінький заморожений конфлікт, так само як подібні конфлікти в Грузії, Молдові й Нагірному Карабаху, спрямований виключно на утримання цих країн від зближення із Заходом.
Протягом трьох місяців, які минули від появи перших попереджень про російську загрозу й до безпосереднього вторгнення, політика Заходу була цілковито провальною. Стратегію мінімального ризику можна проаналізувати за допомогою теорії ігор, математичного аналізу стратегічної взаємодії між двома ворожими сторонами, обидві з яких намагаються максимально використати свої можливості. Ба більше, теорія ігор за сценарієм, що розглядає один раунд або декілька, може чудово окреслити протистояння. Наведені нижче сценарії розглядатимуть протистояння між Заходом і Росією.
Одноразове протистояння
Таблиця 1. Одноразове протистояння
Варто також зауважити, що відповідно до теорії ігор поведінка всіх гравців є раціональною. Однак раціональність поведінки Росії є сумнівною. Звичайно, сама раціональність війни як такої є приводом до дебатів, але в нашому теоретичному прикладі раціональність Росії безпосередньо залежить від проявів слабкості супротивника.
Цифри в таблиці демонструють відносні гіпотетичні здобутки корисності. Негативні показники репрезентують найгірший можливий сценарій порівняно зі статусом-кво (двостороннє умиротворення) 0 і 0. Після одноразового протистояння Росія виграє від своєї агресивної поведінки в разі, якщо Захід обере умиротворення. Від самого початку війни Захід прямо не давав зрозуміти, що братиме безпосередню участь у війні. Така «інсайдерська» інформація була чітким сигналом для росіян, що вони матимуть можливість утримувати домінантну позицію під час «першого раунду». Вони здобувають 3 одиниці корисності, тим часом Захід втрачає 1. Не так погано для Заходу, чи не так? Це лише короткострокова втрата в одноразовому протистоянні. Проте Путін, на відміну від Заходу, продовжував підвищувати ставки. Він чітко продемонстрував, що дотримуватиметься стратегії високого ризику, доки Захід обирав стратегію мінімального ризику. Адже якби всі дотримувались би стратегії високого ризику (двостороння агресія), то обидві сторони опинились би в доволі подібній програшній позиції з -5.
Продемонструвавши бездіяльність і небажання підвищувати ставки, Захід тим самим полегшив гру для Росії, зробивши її навіть простішою, аніж вона теоретично могла бути. У такий спосіб Захід здав свої позиції. Тож у цьому раунді Росія знала ходи супротивника наперед (у теорії ігор так відбувається не завжди, адже теоретично обидві сторони не знають про наміри супротивника), тож агресія гарантовано додала ще 3 одиниці.
Багаторазове протистояння
З огляду на те, що бойові дії, схоже, переростають у затяжну війну (а на час написання статті війна триває вже 45 днів), видається, що в цьому випадку більш доречно використати аналогію багаторазового (мультираундового) протистояння. Скажімо, якщо після 10 раундів того, що продемонстровано в таблиці 1, позиції залишаються сталими (Захід -1, Росія +3), то такий сценарій обійдеться Заходу доволі дорого (-10). У довгостроковій перспективі, якщо Захід прагнутиме раціональності, то ця стратегія повинна бути докорінно переглянута, адже з такими несприятливими обставинами не варто миритися. Рівновага Неша (стабільний результат без бажання сторін відхилятися від стратегії), яка завдає втрат лише одній зі сторін, є по суті неможливою, особливо якщо взяти до уваги той факт, що ресурси, економіка і вплив Заходу доволі суттєво переважають російські.
Таблиця 2. Мультираундове протистояння
.png)
Спершу може видаватися, що такий перебіг подій є навіть більше несприятливим для Заходу. Адже -5 — це набагато більший удар за -1, чи не так? Не так. Додаймо ще один елемент до цієї стратегії. Як ми вже згадували вище, наявні ресурси Заходу суттєво перевищують російські. Оборонний бюджет НАТО (а для простоти прикладу ми розглянемо тут НАТО як умовний сукупний Захід) у 2021 році складав приблизно 1,2 трильйона доларів. Для порівняння, у 2020 році оборонний бюджет Росії складав 61,7 мільярдів доларів. Це просто неймовірна перевага Заходу, і Росія добре це усвідомлює. До того ж не можна не згадати про доволі очевидну перевагу західної економіки, технологічних можливостей і, що важливо, — відсутність глибоко вкоріненої корупції в цих галузях. Простіше кажучи, це співвідношення ресурсів приблизно як 120 до 6. Пам’ятаймо, що для кожного раунду набуті або навпаки втрачені одиниці корисності додаються або віднімаються від цього числа. Дійсно, таке співвідношення дещо неоднозначне, і його поєднання в теорії ігор є нетрадиційним, оскільки ресурси зазвичай так не поєднують. Однак це дає змогу проілюструвати диспропорцію ресурсів у подібному протистоянні. Ще одним недоліком такої змішаної моделі є очевидне «здобування» ресурсів після вчинення агресивних дій — на практиці це, звичайно, не зовсім так, оскільки ресурси мають тенденцію зменшуватися, а в будь-якій війні, як відомо, немає переможців. Жодна сторона не може дозволити собі безкінечні раунди агресії/ умиротворення. Тому важливо долучити й цей аспект до пропонованої моделі.
Двостороння агресія в мультираундовому протистоянні
Після декількох раундів російської агресії і західного умиротворення Росія зуміє отримати корисність, а її ресурси не постраждають. У короткій та середній перспективі Захід може дозволити невеликі удари (-1) по своїй корисності й ресурсам. Проте якщо Захід вирішить відповісти агресією, тоді подвійний сценарій -5 позбавить Росію усіх її ресурсів. Після десятого раунду, де Росія матиме постійні здобутки внаслідок політики умиротворення, яку проводить Захід, перехід до двосторонньої агресії зведе нанівець рівновагу Неша.
Таблиця 3. Сценарій з 20+ раундами
Після десяти раундів, де Росія утримує домінантну стратегічну позицію, Захід ухвалює рішення проявити агресію. Це цілковито руйнує ресурси Росії, тож зовсім скоро вона втратить усе здобуте після десяти раундів, і російські здобутки становитимуть 0. Росія буде змушена реалізувати політику умиротворення, аби мінімізувати втрати до -1 у 18 раунді. Такі дії все одно висмоктуватимуть російські ресурси (щоправда, дещо повільніше), тож Росія досягне моменту, коли вона вже більше не зможе дозволяти собі агресію як таку. Захід, побачивши таку зміну рівноваги, зможе своєю чергою теж перейти до умиротворення — адже західні ресурси також зазнали удару (відносно незначного). Це відкриває шлях до нової рівноваги Неша, двостороннього умиротворення.
Підсумки
Росія недоноразово вчиняла й продовжує чинити воєнні злочини в Україні. З історичної точки зору, навряд чи це когось здивує, адже Росія традиційно зберігає вірність імперіалістичним ідеям Сталіна й інших тиранів. Путін — це всього лиш відображення репресивного минулого Росії. Звісно, перші ознаки того, що може відбутися в Україні, почали з’являтися доволі недавно — це дві чеченські війни, які спричинили майже 200 000 смертей серед цивільних, напад Росії на Молдову, російське вторгнення в Грузію, Сирію, Крим, на Донбас, а тепер і повномасштабна війна Росії проти України. Путін завжди грав на найвищих ставках, а слабкість Заходу лишень посилювала його хворий апетит. Невже ніхто не розумів, що такий тиран як Путін моментально підвищить ставки, щойно зрозуміє, що ймовірна реакція супротивника буде майже непомітною?
Найоптимальнішою стратегією для Заходу, який є значно більшим і сильнішим гравцем, зовсім не є стримування. Відступ — це не стримування. Захід повинен здійснювати більш агресивну політику, і, як було продемонстровано вище, взяти безпосередню участь у війні проти Росії. Саме слабкістю завжди користуються, а силою — ні. Захід зобов’язаний розпочати діяти вже зараз, щоб запобігти потенційним ще небезпечнішим ризикам. Отже, НАТО має бути негайно й безпосередньо залученим до війни в Україні. Це єдиний спосіб запобігти подальшим людським стражданням і глобальній економічній кризі. Західну «агресію» варто заохочувати, а втечу дипломатів у західні регіони України необхідно припинити.
Як саме буде виглядати безпосередня участь НАТО у війні України з Росією? Це може бути будь-що, він прямої військової участі до десятикратного збільшення постачань важкого озброєння Україні. Останнє, звичайно, навряд чи є ефективним рішенням. Незважаючи на це, цілком імовірно, що ми вже бачимо перші ознаки так званої «агресивності» Заходу — адже 7 квітня американський сенат підтримав програму ленд-лізу для України, яка передбачає й величезну військову підтримку. Сподіваємося, що це тільки початок.
Політика стримування стала панівною внаслідок різкого зниження впливу яструбів в американській військовій доктрині. Рішення Сполучених Штатів відрядити війська в Ірак, американська невдача в Афганістані, а також неповноцінна участь у Сирії призвели до того, що громадська підтримка міжнародних інтервенцій почала стрімко знижуватись. Після численних, і нерідко — абсолютно непотрібних інтервенцій видається, що громадяни західних держав зовсім не підтримують пряму участь Заходу на боці України в російсько-українській війні. Західні уряди тим часом чудово розуміють, що будь-які подальші кроки, спрямовані на пряму підтримку України, можуть поставити під загрозу їхнє політичне майбутнє й потенційне переобрання. Такі суперечності між елітами та виборцями продемонстрували разючу відсутність у суспільстві інтелектуальної страти. Для того, аби вирішити ці суперечності необхідна консолідація еліт, які стануть ґрунтом для підтримки урядів у подібних ситуаціях у майбутньому. Адже інакше західні уряди стануть жертвами власного популізму.
Захід частково дозволяв собі ризиковану конфронтаційну політику щодо деяких країн, як-от Іран, проте зазвичай демократичні країни воліють утримуватися від подібної поведінки. А авторитарні країни, видається, зовсім не соромляться реалізувати подібну політику. Заради майбутнього й демократії країни Заходу просто зобов’язані підвищити ставки і змінити свій політичний підхід у цій ситуації.
Ухвалити правильне рішення і зробити вибір на користь правди може коштувати західним урядам підтримки, а це не та жертва, на яку вони готові. Зате таке рішення було б демонстрацією справжнього лідерства.