Я палкий шанувальник творчості Джона Рональда Руела Толкіна. Це захоплення триває майже чверть століття, але це просто хобі без жодних наукових претензій. Тому коли на початку війни росіян почали масово називати орками, мій друг напівжартома попросив пояснити доречність такої метафори з перспективи Толкінівської міфології. Тоді я розсміявся — такий текст був би чистим тролінгом, а не аналізом. Але питання засіло в голові і я почав над цим міркувати, і все більше натрапляв на цікаві і несподівані паралелі. Часом вони були аж занадто очевидними: складалося враження, що росіяни навмисне копіюють орків з книг Професора. Після перших звісток про звірства у Бучі та інших містечок звільненої Київщини я усвідомив, що сюжети Толкіна дозволяють нам краще зрозуміти природу нашого ворога і побачити ризики, із якими нам доведеться впоратись у тривалій перспективі.
Мандрівка у Середзем’я
Російських солдатів почали називати орками, здається, в перший же день відкритої агресії Росії проти України. Образ наче сам просився: окупанти нагадували дику, люту орду, зовсім не схожу на людей чи навіть на армію. Саме так і описував орків Джон Рональд Руел Толкін у «Володарі перснів»: з одного боку, як тупих і обмежених, з іншого – як патологічно жорстоких істот. На цьому можна було б і зупинитися: ось вона, влучна метафора, що мобілізує на боротьбу. Але Толкін та його орки дозволяють уважніше придивитися до росіян і навіть помітити те, на що хотілося б заплющити очі. Але для цього потрібно спершу розібратися в певних філософських питаннях.
Джон Рональд Руел Толкін був католиком. Це потрібно постійно пам’ятати, коли читаєте його твори. А тому його творчість не просто пронизана християнськими ідеями – вона побудована на християнстві. Без нього Середзем’я просто неможливе. Зокрема, для Толкіна зло ніколи не є окремою сутністю, яка протистоїть добру на рівних. Ні, для нього зло – це просто відсутність чи відкидання добра. Зло завжди вторинне, неспроможне на творення, а лише на спотворення. Саме так Толкін і пояснював появу орків. Вони є справою рук Мелькора, одного з Айнурів – могутніх духів-помічників Еру Ілуватара, Творця всього сущого. Мелькор повстав через власну гординю – переконання, що й він може творити. Коли на світ з’явилися Діти Ілуватара, тобто люди та ельфи, Мелькор захотів і собі зробити щось подібне — те, що у нього вийшло, й було орками. Але звідки ж вони взялися, якщо зло не здатне творити в принципі?
Від самого початку Толкін вважав орків насмішкою над Дітьми Ілуватара. Найвідоміша версія їхнього походження – це спотворення ельфів. Ті, кому після свого пробудження в Середзем’ї не поталанило потрапили до рук Мелькора, після тортур і катувань перетворились на орків. Згодом Толкін вирішив переглянути їхнє походження, а тому вирішив, що орки – це прості тварини, яких Мелькор зміг проапґрейдити до зачатків свідомості. Але пізніше Толкін знову переглянув їхнє походження – і вирішив, що це Маяр, які втілилися в орків. Маяр – це слабші духи, які мали допомагати Айнурам в реалізації задумів Еру Ілуватара. Нагадаю, що Мелькор – один з Айнурів, а от Саурон – один з Маярів. Але й на цій версії Толкін не зупинився – і вирішив, що орками є люди, спотворені Мелькором з допомогою тих таки тортур та катувань. Причому Професор зазначав, що попередні версії також мають право на існування, а тому орки мають змішане походження. В «Сильмариліоні» викладена лише перша версія, згідно з якою орки є спотвореними ельфами. Інші версії залишилися на рівні чернеток, які в 1990-х опублікував син Джона Рональда Руела Толкіна.
Країна орків
Але давайте ще раз нагадаємо, навіщо ми занурилися у химерне питання, звідки взялися вигадані Толкіном орки — бо воно дозволяє нам краще зрозуміти невигаданих, на жаль, росіян. Фактично, ми можемо розділити росіян на три групи. Перші – це орки від Маярів, тобто тих духів, які мали допомагати добру, але перейшли на бік сил зла. У випадку російського суспільства йдеться про інтелектуалів, тобто людей, які мали мандат від суспільства “втручатися не в свої справи”, тобто задавати незручні питання загалу і визначати ключові цінності. В Росії ХХІ століття вони повернулися до стану “інтелігенції” – освічених людей, які жодним чином не впливають та й не намагаються впливати на суспільство. Хоча й цей сумнівний статус вони вже втратили — зараз їм краще пасує безлике і сіре радянське означення «работники умственного труда». Таке ж звинувачення можна кинути і блогерам, які займаються популяризацією науки чи іншими просвітницькими проєктами і мають величезні аудиторії. Це ті, кому було дано багато, але вони змарнували свої таланти – і перешли на бік зла.
Друга група – звичайні пересічні люди, які стали на бік зла. Послуговуючись міфологією Толкіна, це орки, що походять від ельфів чи людей. І третя – це, так би мовити, звірі з “апгрейдом”. З останніми все просто – це садисти та психопати російського суспільства, які за інших умов мучили лише своїх дружин, дітей чи сусідів. Але завдяки владі вони отримали можливість тероризувати набагато більшу кількість людей, причому для цього їх так-сяк організували, видали зброю і відправили на “спецоперацію”.
Читайте також: Анатомія рашизму
Яким чином Мелькору вдавалося перетягувати на бік зла людей чи ельфів, а також маярів? Толкін наводив три основних способи. Перший – через страждання чи й просто страх страждань. «Перейди на мій бік – і страждання припиняться!» – таким є звернення Мелькора. По-друге, через використання всього лихого, що є в душах людей: «Приєднайся до мене – і зможеш дати волю своїм бажанням: отримати владу, силу та багатство!» І по-третє, це, як не дивно, це апелювання до добра в їхніх душах. Саме так: зло може апелювати до того хорошого, що в нас є: наприклад, у Толкіна найчастішим мотивом є апеляція до справедливості. Всі ці три способи діють лише тоді, коли зло викривлює знання про довколишній світ. Саме через “фейки” Мелькору вдавалося штовхнути людей і навіть ельфів на шлях зла. Нагадує сучасну Росію, чи не так? Втім, найбільше мене вразило інше. Толкін написав, що орки служили Мелькору, бо він переконав їх, що ельфи та люди є ще більшим злом: ті орки, які потрапляють їм до рук, гинуть страшною смертю – їх їдять живцем. Тобто шість десятиліть тому Толкін передбачив сумнозвісний фейк про «распятого мальчика» – як і те, що його використовуватимуть для того, щоб добитися послуху від підданих. Я ж казав, що аналогій знаходиться багато.
Дилема Толкіна
На цьому моя робота над текстом і зупинилася декілька тижнів тому. Він все більше нагадував інтелектуальну гру: а давайте пошукаємо, які ще подібності є між орками в текстах Толкіна та росіянами. Але насправді, це досить безглузде заняття: росіяни є реальністю. Навіщо вдаватися до Толкіна, щоб описати їх? А потім було звільнено Бучу, Ірпінь, Бородянку… І ми дізналися, що окупанти зробили з мирними жителями. Як одні люди могли вчинити таке з іншими? Росіяни не можуть бути людьми, в них не залишилося нічого людського. Вони остаточно стали орками!.. І саме в цю мить погляд Толкіна знову став для мене важливим.
Орки для його історії становили проблему. Вони були втіленням зла, але… Якщо це були тварини, підняті до рівня людей, то звідки в них свідомість та свобода волі? Адже навіть у «Володарі перснів» є сцени, де орки огризаються та відмовляються коритися своїм господарями – чи Саурону, чи Саруману. Зло не може творити, а тому орки не могли отримати свободу волі від Мелькора. Отже, вони її мали першопочатково, тобто були, все ж таки, спотвореними людьми та ельфами. Це пояснення вирішувало одну проблему для Толкіна, але породжувало іншу: чи можна орків перевиховати? Адже якщо вони є Дітьми Ілуватара, то мають душі – дар Творця. А головне, що і їхні нащадки також. Таким чином, орки, попри свою бридкість та огидність, і далі мають в собі божественну іскру, а точніше – безсмертну душу.
Для цінностей Толкіна все це було страшенним викликом. З одного боку, орки тоді мали заслуговувати на пощаду. І в примітках до однієї зі своїх чернеток він так і написав: в минулому оркам дарували прощення, якщо вони каялися – хай навіть на полі бою. Але далі цієї примітки Толкін не рушив. Бо, з іншого боку, надто добре розумів, що орки також лицемірні, підступні та жорстокі. Тож хіба не може їхнє каяття на полі бою бути вдаваним — хитрістю, щоб уникнути неминучої смерті, щоб потім завдати удару у спину? Одразу скажу: цієї дилеми Толкін так і не вирішив. Але який з цього інтерес нам? Як Толкін продовжував бачити в орках Дітей Ілуватара, так і нам потрібно не забувати, що росіяни є людьми. Але не для виправдання, а зовсім з іншою метою.
Соціологія зла
І тут толкініст в мені поступається соціологу (останнє — це вже не хобі, а мій фах). Попри те, що росіяни поводяться як нелюди, ми не можемо заперечувати, що вони належать до виду homo sapiens. Дослідження останніх сімдесяти років показали, що людина за своєю природою – істота соціальна, тобто схильна уникати конфліктів з іншими людьми. Саме в цьому і полягає значення експериментів про покору авторитету Стенлі Мілґрема та ідея банальності зла Ганни Арендт. Для того, щоб вчинити зло, людина потребує моральних виправдань: чи прикритися авторитетом або вищою метою (Мілґрем), чи евфемізмами та вдаванням нерозуміння наслідків своїх вчинків (Арендт). Нацисти, які знищили мільйони євреїв, говорили не про знищення, а про остаточне вирішення єврейського питання. Їхні чиновники раптом заявляли, що вони не вбивали євреїв, а просто складали розклади потягів. І не їхня провина, що в цих ешелонах везли не пшеницю до пекарень, а євреїв до газових камер. Таким чином, вони намагалися вдати, що ніякого зла не вчинено. Якщо ж приховати злочини не виходило, тоді з’являлися інші аргументи: так, це злочин, але ми це робили для порятунку власної країни / раси / цивілізації. Тобто зло знову намагалися приховати, та ще й вдати, що це добро.
Читайте також: Люди, що несуть холод
Існування цих захисних механізмів, по-перше, вкотре доводить, що людина за своєю природою істота соціальна, по-друге, пояснює, чому для західних мислителів зло поставало банальним. Бо це зло, яке намагається приховати свою суть, вдати, що воно насправді не є злом. Те, що зараз чинять росіяни в України, аж ніяк не є банальним злом. Це не зло, яке намагається приховати свою огидну суть перед самим собою. Ні, окупанти пишаються тим, що вони роблять. Вони насолоджуються своїми вчинками. Це зло не банальне – воно садистське. Це зло, яке повністю суперечить людській природі, яке є цілковитим запереченням людської сутності. Якщо придивитися, то окупанти жорстокі не лише щодо українців та українок — у них наче повністю відключена соціальна складова особистості. Російська піхота під час відступу покидає російських же десантників помирати від голоду та холоду серед українських полів. Чому? А просто тому що «десантура» у них зверхньо ставиться до «піхтури» — і ось тепер піхота мститься. Прикладів взаємної жорстокості росіян безліч.
Можливо, в армію РФ йдуть психопати, у яких соціальне просто відсутнє? Ми могли б так думати, якби не бачили, як поводиться російський обиватель. Для їхніх блогерів та блогерок трагедія — це відключення інстаграму та монетизації в ютубі, а не смерті та страждання українців та українок. А чого варті самі лише перехоплені розмови окупантів за своїми матерями, дружинами та подругами! Від цих діалогів віє холодом – від браку емпатії та повної байдужості до страждань та смертей інших людей. Не на порожньому місці з’явився жарт, який складається з реальних реплік росіян: «–Мамо, ми під Харковом! Мені так страшно! Тут реальна м’ясорубка! – О, синку, м’ясорубка – це добре, але і блендер, блендер не забудь знайти!»
Перстень влади
Ось тут потрібно знову повернутися до Толкіна та його орків. Він продовжував бачити в них людей. Так само і ми повинні чинити з росіянами. Але якщо Професора цікавило, як відшукати залишки людяності в орках, то ми повинні задати собі інше питання: куди поділася їхня людяність? Іншими словами, що потрібно зробити з людською істотою, щоб повністю знищити в ній емпатію та вроджену соціальність? Це питання звучить надто абстрактним в умовах, коли тривають бої, а українці гинуть від рук окупантів. Але ми повинні його пам’ятати. Адже, якщо продовжувати використання метафор Толкіна, то перемога над Росією, повалення путінського режиму – це всього лише перемога над Сауроном наприкінці Другої Епохи. Джерелом його сили був Перстень влади, а тому поки його не знищено, доти Саурон відроджуватиметься.
Джерело путінської влади – вміння позбавити своїх підданих всього людського, тобто повністю Гоббсівське суспільство, в якому відбувається війна всіх проти всіх. Зараз ми бачимо це в Росії. Влада абсолютно байдужа до своїх громадян, але громадяни з цього приводу не відчувають жодних проблем, оскільки люто ненавидять один одного. Через це будь-які порівняння путінської Росії з нацистським Райхом є хибними. Гітлер реагував на німецьке суспільство. Коли розпочалася програма з вбивства пацієнтів психіатричних лікарень в Німеччині, жінки вийшли на протести. І це в тоталітарній державі! І Гітлер, до речі, припинив ці вбивства. Натомість під час штурму Грозного 1994-95 років з’ясувалося, що значну частину населення міста становлять етнічні росіяни. Західні журналісти очікували, що влада або відмовиться від бомбардування Грозного, або ж рейтинг Боріса Єльцина стрімко обвалиться. Але нічого такого не сталося. Виявилося, що росіянам байдуже до інших росіян. Розбомбили? Ну що ж, то їхні проблеми. Саме такою логікою росіяни користуються й зараз — і солдати, і цивільні. «Байдуже, що Ваньку з мого взводу розірвало снарядом, зате я відхопив шикарний унітаз і телевізор!»
Читайте також: Чому росіяни мають понести колективну відповідальність за війну
Тут вже проситься порівняння із зомбі — монстрами із зовсім іншого фантастичного всесвіту. І саме це робить Росію настільки небезпечною. За півтора місяці війни в Україні загинуло більше її солдатів, ніж обох Чеченських війнах, і більше, ніж під час війни в Афганістані. Будь-яку іншу владу це спинило б: гинуть наші громадяни, що на це скаже наше суспільство? Але в Росії немає суспільства. Є атомізовані індивіди у стані війни всіх проти всіх. Їм байдуже до інших росіян, головне самим вижити і щось урвати. Це дозволяє російській владі кидати в бій своїх орків – і рахуватися з втратами лише тоді, коли вони заважають досягати поставлених цілей. Саме цей Гоббсівський стан і дозволяє Путіну залишатися при владі. Його імперія крихка, бо як сказав американський журналіст Бен Джуда, вона тримається на страху, що без «царя» стане ще гірше. Зараз ми бачимо, що це може бути кривава різня, на тлі якої «беспредел» 1990-х років виглядатиме мирним шкільним пікніком. Путінський режим воістину є Левіафаном з праці Гоббса: тоталітарна держава, якої всі потребують, бо лише вона не дає людям повбивати один одного.
Російська проблема
Історія послужливо підсовує нам приклади з минулого. За сталінських часів радянська влада мільйонами знищувала своє населення під час політичних репресій чи Голодомору, кидала мільйони солдатів на смерть під час безглуздих лобових атак в Другу світову війну. Але не піддаваймося на цю оману: Сталін встановив в СРСР систему терору, де за найменший вияв незгоди можна було чи потрапити до ГУЛАгу, чи бути розстріляним. В обох випадках, швидше за все — просто померти. В сучасній Росії таких загроз немає. Навпаки, влада здійснює свою політику за тихої згоди та мовчазної байдужості більшості.
Що ж, на це вже чути й інші пояснення: «Росіяни завжди, всю свою історію були такими!» Втім, ця фраза балансує між расизмом (росіяни генетично схильні до садизму) і відмовою що-небудь пояснювати (російський випадок унікальний). Але ні, нам потрібно зрозуміти, як саме росіяни стали такими нелюдами! Наскільки глибоко сягає коріння цієї проблеми — трьох, п’яти, десяти століть? Чи може, причини лежать ближче до поверхні? Які соціальні, культурні, економічні, політичні фактори породили суспільство, що живе в стані війни всіх проти всіх, а тому може з впертістю зомбі атакувати своїх сусідів, просто ігноруючи власні втрати і жертви? Звісно, за умови сильної руки, яке скерує цих людей нападати на сусідів. Тому що, повторімо, без неї вони можуть почати гризти один одного.
Поки ми не з’ясуємо, як Росія опинилася в такому стані, а головне – як цьому протистояти, нові путіни з’являтимуться у світі. Зокрема, і біля нас. Без розуміння цієї потворної та монструозної влади, яка може позбавити людину найелементарніших, найбазовіших рис людськості, без вироблення механізмів протистояння цим механізмам депутінізація Росії просто неможлива. А тому неможлива й безпека України, а в тривалій перспективі – й безпека всього світу.