Є міста, яких не знайти на мапі: Глібль, Всеволож, Хоробор. Історична довідка про них закінчується словами “Місто було знищене 1239 року монголо-татарами й відтоді перестало існувати”. У деяких руських поселеннях життя відновилося лише в XVII столітті, але вони вже так і не розквітли, щоб знов стати містами. Їхнім мешканцям ще довго ятрила душу завдана чужинцями рана, і нове було зовсім не те – не дім. Можливо, тому неподалік від знищеного татарами міста Мирів за певний час заснували поселення із заперечною часткою “не” у назві: Немирів.
Місто воїнів
Або погляньмо, наприклад, на давньоруське укріплене містечко Воїнь, яке розташовувалося на кордоні з кочівниками. Його мешканці могли б пишатися стратегічною роллю свого міста в системі Посульської оборонної лінії та в охороні торгового шляху «Із варяг у греки». До гавані на річці Сула біля її впадіння в Дніпро часто заходили човни купців. Але торгувати мешканцям не завжди випадало: їхнє місто було найпівденнішим із лівобережних городищ Переяславського князівства й першим зустрічало ворога.
1055 року Всеволод Ярославич бився тут із торками і переміг – це перша літописна згадка про Воїнь. Та боронилися воїнці і до, і після того. А потім знов і знов відбудовували своє місто. За часів Володимира перша лінія оборони складалася з двох валів та рову між ними. З часом постав дитинець, який захищав гавань, його укріплення підковоподібним валом впиралось у берег річки. Вал мав три ступені — два захисні ґрунтові та внутрішній житловий, плюс рів назовні. Окольний город додатково захищали болота і стариця річки. У мирні часи мешканці жили у своїх затишних оселях, а на час облоги влаштували спеціально обладнані кліті у валу, де завбачливо залишали запаси харчів.
Місто-фортеця Воїнь, художня реконструкція
У 1184 році половці на чолі з ханом Кончаком спалили всі міста на Посуллі, зокрема й Воїнь. Та вже невдовзі гавань знов ожила, містяни розбудувалися настільки, що арабський географ ХІІ століття Ідрісі описував тамтешні міцні укріплення, порт, красиву гавань. У першій половині ХІІІ століття Воїнь навіть стала відносно великим містом. Точніше, могла би стати – бо 1239 року поселення було вчергове знищене, цього разу ордами Мунке. Ті, хто вижив, заснували в заплавах Дніпра поселення Воїнці, тобто буквально: мешканці Воїні. Їхнє рідно місто жило в кожному з них. Повністю знищити воїнців вдалося лише радянській владі: після затоплення Кременчуцького водосховища від колись багатолюдної фортеці-гавані залишився тільки острівець.
Троя на березі Дніпра
Перше літописно зафіксоване плюндрування Києва відбулося 1169 року. Такого руйнування він ще не зазнавав: навіть під час найбільш кривавих князівських усобиць русичі не нищили своїх міст. Та Андрій Боголюбський захопив стольний град, і «грабували вони два дні увесь город: Поділ, і гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки. Церкви горіли, християн убивали, а других в’язали. Жінок вели в полон, силоміць розлучали з мужами їхніми. Діти ридали, дивлячись на матерів своїх». Безглузде й жорстоке нівечення закінчилося тим, що Андрій Боголюбський так і не сів на княжий престол, а повернувся на Суздальщину, прихопивши з собою, крім награбованого, включно з Вишгородською іконою, ще й київські топоніми: саме після того у Суздалі побудували Золоті ворота й Печерський монастир. Проте перенесення столиці їм так і не вдалося, Київ лишився хоч і поруйнованим, та все ж впливовим. Кияни ж заходились усе відбудовувати. Наприклад, 1183 року князь Святослав Всеволодович виділив кошти на спорудження великої церкви на честь Трьох Святителів на Ярославовому «Великому дворі». Її потім реставруватиме Петро Могила, надавши барокового вигляду, а доконають радянські гермокопіди задля побудови Раднаркому УРСР; нині на цьому місці розташовано МЗС України.
Винищення Києва у 1169 році. Мініатюра з Радзивіллівського літопису
Падіння Києва 1240 року літописці пояснювали тим, що орда була аж надто численною – проти їхньої тьми (кількадесят тисяч, за сучасними підрахунками) тримали стрій 3–4 тисячі руських воїнів, переважна більшість яких – це міське ополчення, що якісно програвало професійним воякам. За рік до цієї облоги до Києва підійшов передовий загін на чолі з Менгу, майбутнім великим ханом, кузеном Батия. Він відрядив послів, вочевидь, з умовами капітуляції, але кияни відмовилися здаватися без бою. Князь Данило, котрий на той час володів Києвом, напередодні повномасштабного вторгнення залишив у місті свого представника, тисяцького Дмитра, який керував обороною міста, а сам тим часом виїхав до Угорщини, щоб домовитися про шлюб свого сина з донькою тамтешнього короля. Та союз проти монголів виявився запізнілим, і столицю це не врятувало. Плано Карпіні, посол Папи Римського до монгольського хана, побачив Київ через п’ять років після монгольської навали й записав, що від великого міста лишилося 200 будинків (близько тисячі мешканців замість колишніх 30 тисяч). Київ знову досягне позначки у 30 тисяч мешканців лише у XVIII столітті – 500 років знадобилося на демографічне відновлення.
Але вже навесні 1241 року на цьому згарищі були люди, які принаймні поховали тисячі загиблих – про це свідчать знайдені археологами братські могили киян. З часом верхнє місто ожило, хоча ще довго не було повністю відновлене, зате міське життя завирувало на Подолі. Кияни займалися звичними ремеслами й потроху зводили укріплення на Замковій горі. А 1 вересня 1482 року настала чергова руїна: військо кримськотатарського хана Менґлі Ґірея розорило і верхнє місто, і Києво-Поділ, і Печерський монастир. Ченці намагалися сховатися, закопавшись у печерах (тодішній аналог бомбосховища в метро), але загинули від задухи. Не обійшлося без руки Москви: оскільки на той час Київ перебував у складі Великого князівства Литовського, з яким ворогувала Московія, князь Іван ІІІ намовив кримського хана піти походом на Київ.
Читайте також: Анатомія рашизму
Місто колись було таким величним, а масштаби трагедії – такими значними, що поширилося порівняння Києва з античною Троєю. Знання з історії та географії подеколи накульгували, і з часом це порівняння стали сприймати навіть буквально. Поетична формула виявилася такою живучою, що Феофан Прокопович у курсі натурфілософії, прочитаному в Києво-Могилянській академії в 1708–1709 роках, був змушений спростовувати цю паралель, мовляв, досі є люди, що стверджують, нібито «Київ є тим відомим старовинним містом Троєю… а ті печери [лаврські. – Ред.] викопані троянцями, і в них поховано забальзамовані за єгипетським звичаєм тіла великих троянських героїв – Гектора, Пріама та інших».
Життя в Києві не переривалося, проте справжнє відродження міста почалося завдяки книговидавництву. 1615 року тодішній архімандрит Києво-Печерської лаври Єлисей Плетенецький викупив і перевіз до Києва друкарню братів Балабанів, що стояла закинута в Стрятині біля Рогатина. Також для видавничих потреб він заснував папірню в Радомишлі під Києвом. Це дало змогу заманити до Києва і згуртувати довкола друкарні провідних тогочасних інтелектуалів, переважно львів’ян. А далі не забарилося заснування православного братства на Подолі зі школою і шпиталем, відновлення православної ієрархії і висвячення нового Київського митрополита після тривалої перерви, заснування Києво-Могилянської академії, реформаторська діяльність Петра Могили і зрештою тріумфальний в’їзд Богдана Хмельницького до Києва у грудні 1648 року. Київські спудеї зустрічали гетьмана панегіриками, а Хмельницький у своїх універсалах називав Київ «місто наше столичноє». Усе це стало можливим за якихось тридцять років.
Древлянська столиця в імперській провінції
Місто Овруч існувало ще з дохристиянських часів, принаймні на час походу княгині Ольги на Древлянську землю місто вже існувало під назвою Вручай. Сюди 946 року, після спалення Іскоростеня, була перенесена столиця древлян. Овруч мав укріплений замок на пагорбі, обнесений валом і ровом. В ХІ столітті, за князювання Рюрика Ростиславовича, спорудили кам’яний собор за проектом княжого зодчого на ім’я Петро Милоніг. Візантійська за формами церква вирізнялася застосуванням прогресивних технологій: так для покращення акустики до стін вмуровали глиняні голосники. Та настав 1240-й, і Овруч був знищений. Але ненадовго: на початку XIV столітті тут уже постала нова міцна фортеця, відколи місто увійшло до складу Галицько-Волинського князівства, життя завирувало. Аж доки за кількадесят років не прийшло литовське військо князя Ґедиміна, що знову зруйнувало древлянський град. Містяни ще не встигли перепочити від великого будівництва, як у 1399 році Овруч захопив кримський хан Едигей.
Руйнування у Овручі після російського обстрілу. Фото: ДСНС
Під час Хмельниччини в Овручі теж було неспокійно, але загалом ранньомодерні часи видалися для міста доволі сприятливими з погляду благоустрою: на колишній замковій горі збудовано монастир єзуїтів, у 1678 році постав величний костел, а поруч – комплекс колегіуму. Із забороною ордену єзуїтський монастир підпорядковувався греко-католикам. Після польського повстання 1830–1831 років Овруч, як і вся Волинь, потрапив під гарячу руку агресивного російського православ’я. Відтоді місто стало доволі депресивним – на початок ХХ століття влада не спромоглася вкрити бруківкою жодну вулицю. Зате збудували пам’ятник імперській величі – Свято-Василівський собор. Його грабували і нищили кожні загарбники, і з середини XIV ст. церкву вже й не відбудовували, аж до початку XX століття вона стояла в руїнах. А потім в Російській імперії розпочалася мода на неоруський стиль, і тоді за рішенням синоду зібрали 100 тисяч рублів золотом на відновлення храму за проектом архітектора Олексія Щусєва. Частково було використано ще давньоруську кладку… Попри те, що каток історії невпинно прокочувався Овручем, місто мало своє обличчя, яке тепер намагається стерти черговий завойовник: з 24 лютого, після більш ніж 70 російських авіаударів, там було зруйновано цілі вулиці.
Розквіт і злидні гетьманських резиденцій
По-різному складалася доля столиць українських гетьманів, вони також зазнавали численних руйнувань і неодноразово відбудовувалися. Чигирин з огляду на прикордонне розташування найбільше потерпав від кочовиків. Археологічні знахідки свідчать про чимале давньоруське поселення ХІ–ХІІІ століть. Після численних спустошень ці землі перетворюються на безлюдне урочище Дикого поля. Але місце пустувало недовго: у першій половині XVI століття втікачі з усіх усюд збудували тут козацький зимівник із фортецею, а за 50 років уже постало самодостатнє місто, визнане центром Чигиринського староства. Наприкінці 1570-х років Чигирин було вщент зруйновано татарами, однак містяни швидко відбудували свої домівки й навіть отримали маґдебурське право. Павло Алеппський, який побував у гетьманській столиці 1655 року, записав, що міська фортеця не має собі рівних у всій країні козаків: єдиний в’їзд до Чигирина існував лише з боку Суботова, і доводилося минати цілу систему укріплень та підвісний Тясминський міст. Османи неодноразово намагалися заволодіти непокірним містом, і зрештою 1678 року їм це вдалося, тоді 200 тисяч вояків під проводом великого візира Кара-Мустафи зруйнували Чигирин. У майбутньому Богданова вотчина відроджувалася поволі, але козацьку славу не забувала: 1917 року саме тут відбувся Всеукраїнський з’їзд вільного козацтва, на якому був обраний отаманом Павло Скоропадський.
Читайте також: Розплідник убивць і гвалтівників
Тим часом столицю Гетьманщини перенесли в Батурин, поближче до Московії. Сама назва міста доволі войовнича і ймовірно походить від діалектного слова «батура» – вежа. Перші укріплення, споруджені на високому мисі річки Сейм 1625 року, вже за сім років були зруйновані московитами під час Смоленської війни. Але справжньою трагедією Батурина стало 2 листопада 1708 року, коли московське військо під командуванням Олександра Меншикова взяло штурмом і знищило місто разом з усіма його мешканцями, від немовляти до бабусі. Наслідки погрому відлунювали ще дуже довго: в описах, зафіксованих через 17 і 26 років, місто й досі лежало в руїнах, хоча зазвичай відновлення відбувалося значно швидше. На додачу 1726 року імператриця Катерина І подарувала Меншикову цю скривавлену пустку, що означало наказ відродити тут життя, – таке собі вишукане знущання режиму. Гетьман Кирило Розумовський, котрий облаштував у Батурині свою резиденцію, відроджувати фортифікації вже не став, обмежившись палацово-парковим комплексом. Мовляв, від кого захищатися? Його маєток знищила пожежа, що трапилася 1824 року. Напередодні Першої світової була спроба відновити гетьманську резиденцію і створити музей, але тоді не встигли, а за радянської влади розібрали по цеглинці флігелі, знищили парк, лише центральна будівля стояла в глибокому занепаді аж до відродження за часів президентства Віктора Ющенка.
"Меншиков у Батурині або Батуринські яблука", картина Миколи Данченка
Ще однією поширеною ситуацією була відбудова поселення на новому місці зі збереженням старої назви. Так влітку 1778 року із грецьких, вірменських, грузинських і валаських міст і селищ Криму вийшли перші люди, яких російська імперська влада силоміць гнала на колонізацію Надазов’я. Із собою вимушені переселенці забрали свої топоніми, так у новому місці постали Ялта, Старий Крим, Мангуш. Чемпіонами географічної метонімії були запорозькі козаки, котрі вісім разів переносили Запорізьку Січ на новий терен після чергового руйнування, зберігаючи її традиційну назву. Осмалені, як гиря, ланці, подібно до Енея в інтерпретації Івана Котляревського, сідали на човни й рушали засновувати нове поселення.
Буття українських міст і їхніх мешканців відображає поетична формула Олега Ольжича: “Ми жали хлiб. Ми вигадали млин. Ми знали мiдь. Ми завжди воювали”. Часом навіть після подібних руйнувань доля міст складалася по-різному. Десь життя уривалося на тривалий час, десь швидко починало вирувати з новою силою. Не в останню чергу це залежало від того, чи змінювалося державне підпорядкування території. Чи потрапляло місто й уся країна в залежність, впливало й на те, що лишалося в пам’яті нащадків, яка саме версія подій була зафіксована. Так, греки розповіли світові, що Трою знищено назавжди, і цей надпотужний наратив домінував, аж доки не був спростований археологічними знахідками, які довели: і Трою відбудували. Просто історію, як відомо, пишуть переможці.