Однією з головних новин 7 квітня стала публікація німецькими ЗМІ інформації про радіоперехоплення розмов російських військових, які перебували на Київщині. Журналісти пишуть, що записи свідчать: страти і тортури місцевих мешканців не були поодинокими випадками чи діями знавіснілих солдат, котрі вийшли з-під контролю. Звіряча жорстокість була частиною продуманої стратегії росіян.
Такі "сенсаційні" повідомлення потрібні передусім західній аудиторії – українцям додаткових доказів не треба. В даному випадку, конкретних записів німецької розвідки журналісти не оприлюднили, але є підозра, що вони мало відрізняються від тих, які у великій кількості публікує СБУ. Оті, на яких ми чуємо розповіді про всі накрадені тостери, блендери, телевізори; про поїдання собак, бо "м’яса хочеться" – таким тоном, ніби йдеться про веселу пригоду на прогулянці. А також про зґвалтування та розстріли цивільних.
Читайте також: Анатомія рашизму
У висновку німецької розвідки про чистки та катування як про частину російської стратегії немає підстав сумніватися. Але існує загроза помилки, якої може припуститися світ у розумінні сучасної росії. Передусім ідеться про переконання, що весь цей жах у Бучі, Ірпені, Бородянці став можливим тому, що росіян накачали певною ідеологією та пропагандою. Для більш вибагливих – православний фашизм Ільїна, каламутне євразійство Дугіна чи кокаїнове візіонерство Суркова, для посполитих – цілодобова істерика соловйових і скабєєвих з перервами на епічні історії про "нескорені республіки Донбасу". Легко уявити, на що здатна людина, котра піддається такому інформаційному «опроміненню» протягом кількох років. Однак проблема у тому, що росія і без пропаганди є розплідником асоціальних істот, котрі готові творити усі можливі звірства, не ставлячи перед собою (і начальством) жодних зайвих питань.
Свого часу нацистська тоталітарна машина була змушена роками вибудовувати бодай позірно логічну ідеологію, здатну пояснити обивателю, чому саме євреї винні у всіх бідах німецького народу. Це було необхідно, щоб у безпосередніх виконавців нацистських злочинів не виникало думки, що вони коять щось неприпустиме чи навіть просто недобре. ССівці не бачили у своїх жертвах людей у повному значенні цього слова – хіба що людиноподібних істот нижчого ґатунку – таким чином ідеологія відключала (чи радше умертвляла) їхню совість та емпатію. Щось подібне справді є й у росії, проте лінія путінської пропаганди спрямована на інше – на байки про міфічні успіхи великої держави на чолі із беззмінним лідером. Вороги, звісно, є і вони скрізь, але слугують радше вигідним тлом для все нових і все більш блискучих "перемог".
Але важливо інше. Росія не потребує ідеології дегуманізації своїх ворогів просто тому, що дегуманізованим є саме російське повсякдення. Наприклад, про абсурдну і жорстоку "дідівщину" в радянській армії складали легенди. Однак з 1990-х це явище набуло просто таки монструозних масштабів. Так, за півроку до повномасштабного вторгнення в Україну у тамтешніх медіа спалахнув скандал щодо насильства у підрозділах зс рф. На публіку виплила історія про майора і капітана однієї з частин у Хабаровському краї, які вимагали гроші з підлеглих, а у випадку відмов катували їх та ґвалтували їх шваброю. Судячи з усього, ця практика була системною. А тепер увага – це був підрозділ спецпризначення головного управління генштабу рф. Тобто один із елітних підрозділів російських збройних сил! Про цей випадок принаймні дізналися через виток із внутрішньої доповіді. Те, що ця доповідь з'явилася в принципі (і що хтось таки організував "злив" даних журналістам), привносить в цю історію хоч трохи сумного оптимізму. На майора і капітана завели карну справу. Але списки дивних самогубств, "випадкових" смертей, підтверджених убивств та інших звірств у російських військових частинах можна публікувати окремим текстом і навряд знайдеться багато читачів, які догортають його бодай до середини. А якщо й догортають – що з того? Нещасний "дух", з якого знущаються "діди", невдовзі сам стане "дідом", щоб знущатися з інших "духів". А потім, після "дембелю", буде все життя розповідати, як армія "зробила з нього мужика".
Читайте також: Країна мовчазних співучасників
Інша відома історія – катування у місцях позбавлення волі. Так, тюрма – це далеко не найбезпечніше місце у будь-якій країні. Однак навряд чи у світі знайдеться багато держав, де влада і суспільна більшість перебувають у мовчазній згоді щодо того, що системні катування в'язнів – це норма. Коли нещодавно у мережу потрапили гігабайти відеозаписів, на яких російські "вертухаї" із садистським ентузіазмом калічать "зеків", ніякого помітного резонансу у суспільстві це не викликало – бо ж "тюрьма есть тюрьма". Варто згадати й про зворотній бік справи. Російський соціум напрочуд толерантний й до самої кримінальної субкультури в усіх її проявах. Напевно, не слід пояснювати, наскільки кримінальна субкультура зав'язана на насильстві і жорстокості, а також на дегуманізації тих, хто не належить до касти "воров". Щоб вдарити жертву цеглиною по голові, або забрати у неї смартфон і гаманець, бандитові не потрібне жодне ідеологічне самовиправдання. Достатньо примітивної, зоологічної віри у право сильного і повного паралічу емпатії.
Тимчасом сумнозвісний "русский шансон" – себто блатні пісні, котрі пишуться представниками криміналітету або на їхнє замовлення – фактично став новим російським фольком, який добре знають і розуміють усі верстви населення від Ростова до Хабаровська. Про масштаби соціального впливу криміналітету можна лише здогадуватись. Достатньо пригадати, як у середині 2010-х російську глибинку охопив рух "АУЕ" ("арестантский уклад един") – молодіжна субкультура, котра перекочувала з колоній для неповнолітніх у школи і на вулиці спальних районів, де молодь самоорганізовувалась у банди і фактично створювала групу підтримки для "професійних" кримінальників. Проскакували повідомлення навіть про осередок "АУЕ" в Усольському гвардійському кадетському училищі в Іркутській області. Здавалося б, між військовим і бандитом лежить соціальна прірва, але, як виявилося, не у Росії.
Перелік можна продовжувати, зокрема прикладами з сучасної російської культури, яка часто переводить злочини або щонайменше повну відсутність співчуття у нормальність. Наприклад, "Безпосередньо Каха" – один із найбільш касових фільмів 2020 року у рф – розповідає історію про те, як головні герої грабують будинок та викрадають серед іншого диск із відеозаписом одностатевого сексу господаря. Після цього крадії ще й шантажують його. Притому жодного покарання за свої дії злочинці не несуть – навпаки, саме вони є позитивними героями. Цей фільм зібрав у російському прокаті $7,4 млн (поступившись тільки голлівудським суперхітам), а в інтернеті взагалі став ключовою подією. Ну бо «смішна, добра комедія». Якщо російський обиватель готовий симпатизувати крадіям і шантажистам, чого раптом йому соромитись своїх солдат, які зараз торгують тим, що намародерили у далекій Україні? І з чого б російському солдату не грабувати, якщо героєм його дитинства і юності, скоріш за все, був бандит і убивця "Саша Бєлий" – герой культового у Росії серіалу "Бригада"… Та й не слід забувати, що армія і тюрма – це лише вершечок айсбергу жорстокості, який ховається у товщі народного життя. Приказка "Бьёт, значит любит" – це (майже) все, що треба знати про "глибинну духовність російського народу".
Усе це до того, що зводити російські звірства виключно до путінської ідеології – велика помилка, оскільки й без путіна там нічого суттєво не зміниться. Бо вся Росія – це гігантська школа жорстокості, такий собі полігон щоденного, повністю рутинізованого насильства. Коли воно спрямоване проти своїх, російська культура знаходить для цього масу виправдань або ж просто нічого не помічає. Ну а якщо агресію та деструктивність держава спрямовує проти зовнішнього ворога, даючи карт-бланш на будь-які звірства, то виконавці розкривають свій руйнівний потенціал в усій "красі". Тому й розв'язання російської проблеми – завдання набагато складніше, ніж комусь здається. Щоб припинити фашистські істерики скабєєвих і соловйових, достатньо змінити кадровий склад і редакційну політику кількох телеканалів. А от що робити із багатомільйонним народом, який не звик жаліти ані себе, ані інших?