На початку ХХ століття ідея самостійності України мала лише поодиноких прихильників. Більшість українського політикуму зростала на ґрунті драгоманівської концепції федералізму. Остання була джерелом автономістсько-федералістичного погляду на перспективи стосунків України з Росією більшості українських політичних течій — від соціал-демократів до лібералів-поступовців. До нечисленного кола поборників національної державності належав і визначний український історик, громадсько-політичний діяч, дипломат, ідеолог українського консерватизму В’ячеслав Липинський (1882–1931). «Я був самостійником, єсть і буду ним до смерті», — жорстко визначав він свою політичну позицію.
Попри самостійницьке налаштування Липинський вважав за необхідне аналізувати та використовувати політичний досвід, який був накопичений українським громадянством наприкінці ХІХ століття. Тому у 1909 році він власним коштом видав у Львові брошуру Михайла Драгоманова «Пропащий час: Україна під Московським царством (1654‒1876)» з передмовою Михайла Павлика. Липинський обрав цей твір для популяризації української політичної ідеї не випадково, адже цій праці Драгоманов підкреслював, що до XVIII століття Україна була складовою європейського світу, а після прилучення до Росії почала відставати від загальноєвропейського розвитку. Українці, виховані в дусі європейської культури, тривалий час були головним носієм цивілізації в Росії, але під тиском імперських законів вже у XIX столітті наша країна стала однією з провінцій, відмежованою від світу державним кордоном імперії. Цей час, на думку Михайла Драгоманова, був для України пропащим. Ця ідея була дуже близькою Липинському, він її неодноразово висловлював згодом у різних публіцистичних працях, підкреслюючи, що роль «фундаменту держави української, таку як відіграли балтійські німці в Петербурзькій Росії — може на Україні відіграти тільки елемент західний».
Читайте також: Рецепти від гетьманця
У 1909 року Липинський видав у Кракові свою першу історико-публіцистичну працю «Шляхта на Україні. Її участь у житті українського народу на тлі його історії (Szlachta na Ukrainie. Udział jej w życiu narodu ukraińskiego na tle jego dziejów)», в якій насамперед зачіпає тему визначної ролі шляхти в українській історії. Свій твір він розпочинає з історії термінів «Україна», «українець», «український», підкреслюючи, чому наполягає на вживанні саме таких назв і пояснює зміну етнотопоніма. Він, зокрема, наголошував, що «первісна, найдавніша назва Русь, русин, руський, як спадок після давньої руської держави, тепер пропала серед нашого люду тут, над Дніпром; її, натомість, привласнила собі в часи політичного й культурного занепаду українського народу Московська держава, назвавшися руським, російським».
Працюючи над статтями для газети «Рада», Липинський нерідко коментував стан національної справи в дореволюційний час. Зокрема, у листі до Євгена Чикаленка від 18 лютого 1912 року він наголошував, що «одиноко корисною» вважає «політику територіяльну, бо екстериторіяльна веде нас до того, що ми стаємо поволі меншістю на нашій землі, а це, розуміється, грозить нам повним національним занепадом, зводить українство до провансальства, забавки “в націю” людей, що мають на те час та гроші». Липинський звертався, зокрема, до питання «трієдиної Руси», яке періодично порушувалося на шпальтах газети «Рада». «Популяризацію гасла “трієдиної Руси” вважаю надзвичайно шкідливою тому, що ми куємо цим самі на себе політичний капітал для наших найстрашніших ворогів, якими є російські націоналісти і чорносотенці, російські ліберали, — писав далі Липинський до Чикаленка. — Вони, оці всякі Струве, дійшовши до власти (що може статися дуже швидко), використають “трієдину Русь”, щоб позбавити нас всяких політичних прав…»
Як відомо, у 1912 році Липинський розробив проєкт «Меморіалу до Українського інформаційного комітету про наше становище супроти напруженої політичної ситуації в Європі», який мав на меті організацію боротьби за незалежну українську державу в умовах можливого вибуху світової війни. «Централізаторська, одинаково ліберальна і чорносотенно-націоналістична Росія є нашим непримиримим і головним ворогом», — йшлося у документі.
Читайте також: В’ячеслав Липинський: жертвопринесення
Його концепція була покладена в основу створеного у 1914 році Союзу визволення України. До цього ж періоду налжеить і стаття Липинського «Другий акт», в якій він проаналізував здобутки української інтелігенції в результаті російської революції 1905–1907 років та окреслив головні напрями боротьби за національне визволення. Він писав, що «свої обов’язки супроти російської держави виконали ми (українці – Ред.) зовсім коректно і разом з цілою Росією дістали за це шибениці, тюрми і каторгу…». Водночас ми так і не спромоглися чітко заявити, в чому виявились українські національні домагання. «Де наше життя як нації, котра до загальнолюдської скарбниці поступу має докинути своє слово? — запитував Липинський. — Які форми прийняла наша національна окремішність і індивідуальність, без котрих само існування нації являється очевидно повним абсурдом і самообманом з боку тих, хто в можливість життя такої нації вірить?».
Єдину позитивну зміну він бачив у тому, що конкретні форми виявлення української ідентичності після 1905 року значно поширились (з’явилась українська преса, українські інституції), і «українство з гуртків і гурточків передреволюційних часів вийшло на світ божий», воно «придбало змогу кинути могутній клич національного відродження між маси українського народу, між тисячі зденаціоналізованої української інтелігенції». Цим, на думку Липинського, українство зуміло «прилюдно, в нових зовнішніх формах, показати свій внутрішній зміст». Проте, здобувши таку можливість, українська інтелігенція не скористалася з неї, не пішла в маси, не «виказала всю силу Української Ідеї», не запропонувала її як «живе гасло визволення».
Липинський звертає увагу на загальну зневіру українців у можливості здобуття держави. На його думку, світогляд України молодої народжується без старої традиції, без «величезного капіталу національної енергії, що в довгій, тяжкій кривавій боротьбі за визволення, починаючи від часів Богдана, витворив народ український» — ця національна енергія «стає поволі капіталом мертвим і непродуктивним». Не останню роль у цьому, на його думку, відіграла російська революція 1905 року, втягнувши українські маси «у вир політичного, державного російського життя, процес денаціоналізації поширила також і на ці маси».
Читайте також: Генеза українського консерватизму
Особливу увагу діяч звертає на деструктивну, на його думку, діяльність загальноросійських політичних партій, які апелюють до українців, як до російських громадян. На фоні цього, як зазначає Липинський, для українця стає «незрозумілим увесь зміст попереднього національного українського життя», а весь «скарб національної культури, витворений віками кривавої боротьби, здобутий працею тяжкою попередніх поколінь, стає поволі матеріалом фолкльорним, котрим ми можемо справді пишатись, але котрий у нас на Україні в своїй теперішній архівно-книжковій формі годиться хіба тільки для наших філологів та ще мишам на снідання… Тому стає поволі не тільки незрозумілою (формою. — Ред.), але навіть непотрібною, стає подекуди навіть символом реакції».
Липинський закликає до боротьби за національне визволення, звертаючись лише до йому властивих форм історичної ретроспективи та аналогій. На його думку, за часів Богдана Хмельницького Україна здобула перемогу над ворожою польською державою на українських землях, і це був «перший акт боротьби українського народу за свою волю». Але здобувши цю перемогу, довгі 250 років українці «власними руками помагали Москві задавити найкращих синів нашого народу за те тільки, що вони до волі рвалися, за те, що не хотіли бути московськими рабами». І від Росії натомість отримали «фізичне обезсилювання України», і «крім того нищила вона наш народ морально». Він закликає зрозуміти, що «доки існує і існуватиме на Україні російська держава, озброєна цілою машиною державною насильства і примусу», всі паростки національного розвитку будуть спинятися «в самому зародку». Липинський наголошує, що не варто українцям «й далі мовчки попирати “начинания” “оновленої Росії”», яка вже давно засудила Україну «на темноту, на культурний занепад, на національну смерть», і розпочати «другий акт боротьби за визволеня України».
На його переконання, замість того, ніж повірити словам російського бюрократа про вічне ціле «Великой, Белой и Малой России» і, «пустивши разом з земляками щиру українську сльозу, почати на смерть національну сподіватись», варто розпочинати новий етап боротьби за національне визволення, другий акт боротьби — це боротьба з Російською державою, у складі якої українці не мають майбутнього і приречені на асиміляцію.
Його слова стали пророчими. У 1917 році Україна здобула шанс вирватися з міцних обіймів імперії, проте до боротьби за державну незалежність українські діячі виявилися не готовими.