На 19-ий день війни у ефірі російського “Першого каналу” вигулькнула редакторка Маріна Овсяннікова із закликом припинити війну і не вірити російським ЗМІ, бо вони брешуть. Одразу ж виникли запитання, що це було: відчайдушний протест чи інсценування? Але який би варіант пояснення ми не обрали для себе, ситуація насправді є максимально прозорою. Аби все стало на свої місця, слід задати лише два питання. По-перше, чи була Овсяннікова щирою у своєму протесті? І по-друге, чи не стоїть за її вчинком хтось інший?
Якщо вона була щирою, тобто справді хотіла виступити з протестом проти російської агресії, то це, звісно, добре. Але це не робить її вчинок героїчним, а тим більше – не виправдовує її. Адже сама Овсяннікова зізналася, що протягом кількох років працювала на тому ж таки “Першому каналі”, де займалася кремлівською пропагандою. Отож, до 14 березня 2022 року вона цілком комфортно почувалася, промиваючи мізки своїх співгромадян, зокрема — готуючи їх до війни проти України. Чи може один вчинок перекреслити її діяльність протягом кількох років? Він, радше, зменшує її особисту провину. Але і це зменшення прямує до нуля, якщо у рівняння додати декілька змінних.
Читайте також: Чому росіяни мають понести колективну відповідальність за війну
По-перше, Овсяннікова «прозріла» аж на 19-ий день війни. По-друге, на той момент весь світ вже визнав, що російські провладні медіа (до яких належить “Перший канал”) — це не ЗМІ, а канали путінської пропаганди. По-третє, на Росію накладені безпрецедентні санкції. Тобто навіть якщо каяття було щирим, воно є щонайменше запізнілим. Якщо ж воно нещире, тоді йдеться про тверезий розрахунок — прагнення отримати статус «борця проти режиму» і втекти на Захід, де спокійно облаштувати життя, вислизнувши з-під санкцій та відповідальності. Одним словом, чим би не керувалася Овсяннікова, каяття спіткало її запізно.
Друге питання видається дещо конспірологічним: чи не стояв хтось за діями Овсяннікової? Хоча у даному випадку це не так вже й цікаво. Замовником демаршу могла бути й сама російська влада – щоб показати світові, що не всі росіяни підтримують Путіна, а отже санкції проти Росії потрібно пом’якшувати, бо ж від них страждають “прості люди”, зокрема й опозиційно налаштовані. Її демаршем могли скористатися й дієвці меншого рангу. Наприклад, люди з оточення Путіна, які хочуть таким чином закласти фундамент для свого іміджу партизанських борців проти режиму. Це може бути навіть редакція “Першого каналу”, яка намагається таким чином підготувати собі запасний аеродром на Заході. Мовляв, ми також жертви путінського режиму — просто ми були «тихими» протестувальниками і саботажниками. Отож, яке б пояснення ми не обрали, за ними всіма стоїть одне: намагання врятувати самих себе, а не зупинити війну, і тим більше – визнати її злочинний характер.
Можна звернутися й до історичних аналогій. В Третьому Райху також було багато людей, яких формально можна було б назвати борцями з режимом. Це, наприклад, Рудольф Гесс, який у 1940 році таємно втік до Великобританії, щоб домовитися про мир між Британською імперією та гітлерівським Райхом. Це й полковник фон Штауфенберґ, відомий своєю участю в операції «Валькірія», тобто замаху на Гітлера 20 липня 1944 року. Штауфенберґа було страчено самим нацистами, але Гесс постав перед трибуналом у Нюрнберзі – другим у списку! Обидва не були голубами миру. Гесс хотів зупинити війну, бо знав про план «Барбаросса» і не вірив, що Райх витримає боротьбу на два фронти. Штауфенберґ, як не дивно, займав ту ж позицію. Він вирішив виступити проти Гітлера, бо представляв давню прусську військову еліту. На його думку – та думку інших змовників – Гітлер був винен не в тому, що почав війну проти всього світу, а тому, що програвав її. Змова 20 липня мала на меті укласти сепаратний мир із Союзниками, щоб продовжити війну проти СРСР. Жодної провини за воєнні злочини Райху, жодного каяття — просто бажання будувати німецьку імперію, але вже під іншим прапором – без свастики.
Читайте також: «Росіяни, якщо ви досі живі і не в автозаку, — ви всі двійники Путіна»
Втім, дії Овсяннікової нагадують радше поведінку Гайнріха Гіммлера. У травні 1945 року очільник СС одягнувся у форму сержанта Вермахту та здався британським солдатам. А далі чекав на звільнення, адже по документах він був занадто дрібною фігурою, щоб потрапити під суд та слідство. Втім, Ґіммлера виказало одне: печатка підрозділу, де він начебто служив. Без неї документ був би недійсним! Насправді, британські військові на таку дрібницю і не звернули б уваги: в травні 1945 року було не до того. Але британська розвідка виявила, що есесівці масово записують себе в одну частину Вермахту, якої насправді не існує. А тому будь-хто з печаткою цього підрозділу має бути негайно ув’язненим до встановлення особи. Намагання все зробити правдоподібно деколи виказує фальш набагато сильніше, ніж думають зловмисники.
Тому споглядаючи демарш на “Першому каналі” не варто впадати у ейфорію. Для нас має сенс лише зміна влади у Кремлі і політичного курсу Росії, а не чиїсь намагання застрибнути в останній вагон з написом «Хороші росіяни», який прямує на Захід. До того ж, подібні перформанси лише відволікають увагу світу від головного: відповідальність за вбивство українців та українок несуть не лише Путін, його генерали та солдати, а все російське суспільство. Навіть ті, хто сьогодні ефектно протестує у прямому ефірі.
Від редакції. На даний момент вже відомо, що за свою акцію Маріна Овсяннікова отримала штраф у 30 тис. російських рублів, тобто $280. А перед появою у ефірі вона опублікувала відеозвернення, у якому заявила, що війна – це "злочин, відповідальність за який лежить тільки на одній людині – на Путіні".