Львів сьогодні нагадує величезний мурашник. Десятки тисяч людей, переважно жінок з дітьми, прибувають щодня на залізничний вокзал чи приїздять автомобілями. Сьогодні основна траса до міста пролягає через Поділля: Вінниччиною, Хмельниччиною та Тернопільщиною. Так безпечніше, але трохи довше ніж звичним шляхом через Житомир та Рівне. Через численні блокпости на дорозі вервечка машин тягнеться повільно, мов велетенський хробак. І чим далі від війни, тим більше блокпостів, і тим грізніші обличчя тих, хто на них стоїть. Іноді дивуєшся, наскільки ревно вони виконують свої обов’язки і готові бачити диверсанта у кожній машині, що проїздить повз. Дивно й чути від поліцейського таке: «Як це у вас немає зброї? Час такий, що зброя повинна бути!» Уявити щось подібне ще півроку тому, було неможливо.
Потяги зі Сходу України прибувають регулярно, але ніхто не знає точного часу їх прибуття. Вони всі запізнюються. Пасажири, які після багатогодинної подорожі виходять на перон, помітно розгублені й навіть беззахисні. Втім, це не надовго — часу на слабкість у них нема. Більшість з них втікають від війни. Якась частина осідає у Львові та навколишніх селах і містечках, хтось їде в сусідні області. Проте значна кількість не планує зупинятися і прагне перебратись до Польщі, а звідти кудись далі. Країни Європи цього разу як ніколи стурбовані ситуацією в Україні та щиро обіцяють прийняти у себе усіх, хто прагне сховатися від путінських бомб і ракет.
Читайте також: Звідки беруться “нахабні біженці”? Пояснює психолог
Такою гостинністю гріх не скористатися. Тому щодоби з п’ятої платформи львівського вокзалу, в напрямку Перемишля відправляється понад десять потягів, щільно напакованих біженцями. Більшість із них — мешканці Харкова, Одеси, Києва та інших міст та містечок, які піддаються ворожим обстрілам та бомбардуванням, і життя в яких перетворилося на справжнє пекло. Втім, не бракує й просто охочих скористатися ситуацією та виїхати з України. Особливо дивує бажання втекти від війни мешканців Тернопільщини чи Львівщини, куди жодна ракета ще не долетіла і може навіть не долетить.
Але потрапити на «потяг мрії» не просто. Треба вистояти неймовірно велику чергу, хвіст якої тягнеться далеко за межі вокзалу. Це займе не менше ніж добу, але нікого така перспектива, схоже, не лякає. Люди готові стояти, скільки треба, аби лишень втекти від кошмару, який змушені були пережити. Матері з дрібними дітьми можуть пересидіти якийсь час у спеціально облаштованій залі, де є можливість поспати на матрацах, поїсти самим і погодувати дітей. Проте багато подорожніх просто стоять в черзі усі вкупі, чи то боячись загубитись, чи просто не хочуть розлучатися. Адже у таких ситуаціях і справді краще триматися купи. Хоча сьогодні у Львові біженцями нічого не загрожує, а волонтери намагаються створити для них максимально комфортні умови (наскільки можливо за таких обставин), але все може змінитися. Бо ніхто не знає, чи не стукне в голову якомусь убивці з російським паспортом дати наказ обстріляти й це місто.
Черга просувається доволі повільно. Людей запускають на перон невеликими групами, прикордонники ретельно перевіряють документи. Для біженців, які хочуть потрапити до Польщі, наявність закордонного паспорта не є принциповою, достатньо й внутрішнього українського. Поляки досить лояльні до втікачів та намагаються допомогти якомога більшій кількості людей. За даними офіційного представника Управління верховного комісара ООН зі справ біженців Шабія Манту, за 12 днів війни Україну покинуло два мільйони громадян. І переважна більшість — саме через україно-польський кордон.
Втім, виїздити закордон дозволено не всім. У зв’язку із запровадженням воєнного стану чоловікам віком від 18 до 60 років виїзд з країни тимчасово обмежений. Їх не пропускають ані через пункти пропуску, ані до біженського потягу. Виняток становлять, наприклад, інваліди, або ті, без чиєї допомоги особи, що мають проблеми зі здоров’ям, самі не виживуть в чужій країні. Автор цих рядків став свідком, як батькові двох малюків дозволили сісти на потяг та супроводжувати родину, бо у його дружини були травмовані ноги й вона пересувалася за допомогою милиць.
.JPG)
І все ж частіше доводиться спостерігати протилежне, коли чоловіки змушені прощатися зі своїми родинами, ледь стримуючи сльози. Як плачуть дружини, намагаючись відірвати дітей, що в істериці чіпляються за батькову шию. І як довго вони потім мовчки дивляться одне на одного через брудне вікно вагону… Що правда більшість біженців проживають цей важкий ритуал ще у дома. Чоловіки переважно залишаються там, де страшно й звідки потрібно якнайшвидше вивезти дітей: хтось залишається воювати, а хтось — стерегти хату.
Втікачка з Харкова Наталя приїхала до Львова з двома маленькими дітьми. Їх батько залишився і воює в Теробороні. Немовля цілу дорогу вона тримала на руках, а старша дівчинка сиділа на сходах. В потягу не було ні води, ні їжі, тому діти за більш як тридцять годин подорожі їли лише один раз і були дуже виснажені. Жінка також виглядала втомленою й роздратованою. Каже, що за час дороги, ніхто жодного разу не запропонував їй присісти, щоб бодай перепочити, тож довелося усі тридцять годин підпирати двері. Куди їде з двома дітьми на руках, вона ще не знає. Можливо закордон, а може залишиться у Львові. Спочатку треба трохи перепочити і нагодувати малюків.
Львів доволі швидко мобілізувався й спромігся опанувати ситуацію із напливом біженців. Поруч з вокзалом розгорнуто великий табір, де можна безкоштовно поїсти та отримати необхідну допомогу. Туди постійно підвозять гарячу їжу та речі першої необхідності, як, наприклад, памперси чи дитяче харчування. Привокзальна площа фактично схожа на невеликий Майдан. Тут є навіть діжки, біля яких можна погрітися, коли температура вночі опускається нижче нуля. Вибратись за кордон, до речі, можна не лише потягами, а й автобусами. Вони курсують зі стоянки навпроти вокзалу. Але чомусь більшість втікачів від війни воліє їхати залізницею, вистоявши перед тим довжелезну чергу.
«Я не хочу покидати Україну, – каже Ольга, яка буквально тягне свою чималу сумку по львівській бруківці, бо вже не має сил нести її в руках, – Дуже хочу додому і мрію, що зможу якнайшвидше повернутися. Тільки зараз там не можливо бути» Вісім діб ця жінка з родиною просиділа в харківському метро, у п’яти хвилинах від власного помешкання. Коли було невеличке затишшя, бігали додому, щоб приготувати щось поїсти, маючи на це буквально декілька хвилин. Бо ще треба було встигнути повернутися в укриття, доки не почався новий обстріл. Каже, що навіть прийняти душ не ризикували, адже в їхній кутовій квартирі ванна виходить на зовнішню стіну, вразливу під час обстрілу. Втікати вирішили, коли зрозуміли, що росіяни зовсім не випадково стріляють по жилих будинках, а цілеспрямовано намагаються вбити якомога більше цивільних, щоб залякати. Ані Ольга, ані її попутники не знають, куди їдуть — аби за кордон. Бо не хочуть знову пережити подібне жахіття, коли ворог раптом почне бомбити Львів.
.JPG)
А от їх молодий земляк Володимир запевняє, що за жоден кордон утікати не має наміру, навіть коли б мав таку можливість. Він, побачивши фотокамеру, сам напрошується на інтерв’ю і найперше заявляє: тількино війна закінчиться, негайно повернеться до Харкова й допоможе його відбудовувати назло усім окупантам-убивцям, які намагалися знищити його улюблене місто.
Власне усі, з ким доводиться спілкуватись, вірять, що війна колись таки закінчиться й вони зможуть повернутися до нормального життя. Говорять це крізь сльози, якось незграбно при цьому усміхаючись. І коли на прощання бажаєш їм удачі та запевняєш, що їх бажання обов’язково здійсняться, й що усе буде добре, ці зовсім чужі, незнайомі люди як діти кидаються обійматись. І ти у цю мить розумієш, що цей вселенський біль, який нині витає над Україною, таки нас не зломить. Ніколи.