Попри надзвичайну згуртованість та взаємопідтримку українського суспільства в часи війни, без ексцесів також не обходиться. Наплив біженців, як і 2014 року, подекуди викликає роздратування. Якщо вісім років тому циркулювали легенди про нахабних і вибагливих “донецьких”, то тепер прийшла черга оповідей про недостойну поведінку “київських”, “харківських”, “чернігівських” і так далі. Мовляв, біженці вимагають для себе люксових умов, нечемно поводяться, конфліктують із представниками місцевих громад. Одним словом, “приїхали на джипах і сидять по ресторанах, поки вся країна воює”.
Звісно, приклади недостойної поведінки можна знайти у будь-якій суспільній групі і біженці не є винятком. Але насправді, роздратування і обурення, спрямовані на тих, хто змушений тікати від війни, мало пов’язані із об’єктивними фактами — так виявляють себе захисні механізми нашої підсвідомості. Відокремлюючи себе від “київських” чи “донецьких” прибульців, місцеві мешканці тамують власний страх: мовляв, якщо з певними людьми сталося лихо, значить вони це заслужили, а оскільки ми на них зовсім не схожі, то нам самим нічого не загрожує.
Читайте також: Херсонське диво
Сьогодні, коли суспільство перебуває у стані надзвичайної психологічної напруги, гострі реакції цілком природні. Це стосується не лише місцевих громад, але й тих, кому довелося рятувати себе і близьких від смертельної загрози. Так чи інакше, фахівці радять тримати емоції під контролем і не вправлятись у засудженні власних співгромадян. Хоча б просто тому, що непорозуміння і конфлікти у тилу грають на руку агресору, підриваючи нашу внутрішню солідарність.
“Про цей феномен знають всі, хто займається біженцями. Європейські країни, що зараз приймають наших громадян, обов’язково надсилають своїх кризових психологів на кордон, щоб пояснити: більшість дивних людських реакцій — це наслідок гострого стресу та гострої травми, яку ми всі зараз переживаємо, – розповідає Ольга Голубицька, психологиня-психотерапевтка з Києва. – За рівнем переживань війна має найвищі бали. Це супертравматична та суперруйнівна подія для психіки. Тому цілком природно, що люди, котрі не спали декілька діб, перебували у небезпеці, робили складний вибір, боялися за своє життя чи долі своїх рідних, бачили смерть та руйнування, бурхливо проявляють свої емоції”.
Голубицька пояснює, що проявлятися такі реакції можуть у будь-якій формі: хтось надто голосно говорить, хтось мовчить та ховається у куток, хтось не може сформулювати свої потреби, хтось плаче і не має сил для корисної діяльності. “Це природа людини: у кризових ситуаціях хтось завмирає, а хтось атакує. — каже психологиня. — І вимагати врівноваженості від тих, хто знаходиться у гострому періоді травми — не по-людськи. Можливо, це здається комусь неввічливим чи навіть образливим, але це абсолютно нормальна реакція психіки на ненормальні події”.
Крім того, до непорозумінь нерідко спричиняє те, що українці в ці дні отримують досвід, який далеко не завжди зрозумілий іншим — зокрема співгромадянам з інших регіонів. Наприклад, ті, хто не досвідчив перебування під ракетними обстрілами, просто не здатні відчути ту тривогу, котра супроводжує нині тисячі біженців з Харкова, Маріуполя, Чернігова, Києва, Сум та багатьох інших міст, навіть якщо зараз вони перебувають у безпеці. “Розумієте, часто пружина, яка затискається всередині людини в ситуації крайньої небезпеки, “вистрілює” саме в момент, коли нарешті можна розслабитися”, – пояснює Голубицька. Пояснювати всі ці нюанси широкому загалу надзвичайно важливо.
Наприклад, волонтери, які стикаються з потоком біженців першими, й самі потерпають від величезного психологічного навантаження, стають своєрідним фільтром, через який проходять всі надмірні емоції людей. “Попри щиру емпатію, вони не можуть зрозуміти гострий стан тих, хто виїхав з пекла. А останнім бракує часу та сил, щоб зрозуміти, що люди, які знаходяться у відносній безпеці, також можуть бути втомленими і перевантаженими. Це не означає, що між першими і другими існують якісь реальні суперечності. Їхні гострі реакції — це тимчасовий стан” – пояснює психологиня. А те, що можна сприйняти, як “вибагливість”, зазвичай є стресовими реакціями або цілком об’єктивними потребами людей, продиктованими станом їхнього здоров’я та інших обставин.
Український Національний Центр Розбудови Миру зібрав кілька порад від Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, спрямованих на зниження конфліктності. Зокрема, фахівці радять не квапитися з висновками, якщо ви бачите подібні повідомлення у соціальних мережах. Можливо, це є частиною інформаційно-психологічної спецоперації проти українського суспільства.
Якщо ви особисто стали свідком неввічливого, агресивного, зухвалого, емоційно нестриманого поводження з боку українських біженців або ВПО, радять пригадати, що ці люди переживають сильний стрес. Навіть якщо зовні вони виглядають цілком благополучними, вони можуть перебувати у дещо зміненому психічному стані. Соромити чи засуджувати таку поведінку значить помножувати стресові чинники для усіх учасників інциденту. У цьому випадку дієвим “заспокійливим” є апелювання до почуття спільної ідентичності: “Ми, українці, вміємо розв’язувати питання у мирі та злагоді. Давайте так і зробимо зараз”.
Читайте також: Жити поруч з іншими у злагоді – це у нашій культурі. Але не у російській
Якщо ви надаєте допомогу біженцям і раптом особисто стали об’єктом їхнього невдоволення або агресивної поведінки, радять зберігати спокій та пригадати кількість глибоко вдячних, порядних, світлих людей, яких ви зустріли останнім часом. Пам’ятайте, що реакція на стресові обставини може бути дуже різною та іноді проявлятися навіть у потворній поведінці.
“В надзвичайно напружених обставинах усім нам вкрай важливо проявляти солідарність та витримку, застерігати себе та інших людей від образливої лексики, моралізаторства чи дискримінації за будь-якими ознаками. Посваритися один з одним ми ще встигнемо, ми це вміємо і любимо. Але після перемоги. Зараз нам потрібна єдність, взаємопідтримка і віра в Україну!”, – резюмують активісти.