Війна за голови тих, хто приймає рішення на Заході, як і тих, хто за них голосує, навіть у демократичних країнах надзвичайно важлива. Цього не видно у новинах, про це мало говорять на телебаченні, але тут, поза спалахами камер є великий фронт. На ньому важливо здобувати свої перемоги вже сьогодні. Росія вміє майстерно замилювати очі оповідками про свою велич, силу духу її армії, яка супроводжується нескінченим переліком перемог. Далі за цим йде велика російська література, музика, і на десерт, звісно ж, балет. Як без нього. Можна ще згадати про красу природи у найбільшому у світі лісі, величні ріки Сибіру та кришталеву прозорість Байкалу. Ну і звісно, широка і загадкова русская душа. Без неї ж ніяк. Все це має зачаровувати світ. Натомість, за цим стоять прагматичні інтереси з просування власної політики.
Агресію Росії у серпні 2008 році проти Грузії, яка завершилася за п’ять днів, колективний захід проковтнув. Карикатурне метушіння президента Франції Ніколя Саркозі перед тодішнім президентом Росії Дмітрієм Мєдвєдєвим нагадувало дещо призабуте у нас шоу довгоносиків. Його актори були чудовими дублерами для перекладу цього дійства. Багато емоцій, експресії і нуль результатів. Захід був занятий собою. Фінансова криза – це не якась там Грузія. Нервувалися хіба у штаті Джорджія, коли у новинах СNN були титри “Russian tanks in Georgia”. Какая разніца.
Читайте також: Юрій Макаров: «Владімір Путін є породженням російського плебсу»
Але далі було цікавіше. В номері паршивенького єгипетського готелю у телевізорі були три канали. Два арабських і один російський “Россия24”. Моя арабська і сьогодні на тому ж рівні. Тому доводилося слухати російську. Моє здивування не мало меж, коли на перший погляд респектабельні європейські професори з Італії, Франції, Німеччини цинічно захищали дії Росії по відношенню до Грузії. Були ще, звісно, політики, але що з них взяти. Майже свята Росія, яка захищає мирних людей, і злочинний режим Саакашвілі, що розв’язав геноцид у Південній Осетії. Нічого не нагадує? І все це гарною російською з розумними виглядом і мудруванням a-la segnorе professore. І тут приходить прозріння. Так, це корисні ідіоти, якщо говорять такі речі, або ж це прагматичні циніки, що працюють на Росію за гроші. Великі гроші. Pecunia non olet. Гроші ж не пахнуть. Вони на рахунку у респектабельному банку.
2014 рік ще більше переконав мене у тому, що Росія вкладає у західне академічне середовище величезні кошти. Революція гідності, анексія Криму та початок реалізації проєкту Новоросія, зробили Україну темою №1 у світі. Кожного дня у Гарвардському університі відбувалися дискусії про Україну. І вже на першій з них, коли йшлося про анексію Криму, один чоловік, що сидів поруч, гарною англійською почав питати у спікерів про їхнє ставлення до націоналістів у Києві, які захопили владу і стріляли у працівників охорони правопорядку. Відповіді були яловими. Ніхто не заперечив. Ніхто не сказав, що це не так. Це не містилося у моїй голові. Як так? Ми ж знаємо, що все було не так. І про яких націоналістів йшлося? На Майдані був народ України.
Подальше знайомство з американським академічним середовищем показало, Росія у ньому почувається дуже добре. Я б сказав, аж занадто добре. Чи не у кожному більш-менш помітному університеті є кафедра або фахівці з історії Росії. Russian studies – це ж святе. Як мантру любили повторювати про внесок американських знавців Росії, Радянського Союзу у кінець Холодної війни. Про визначну роль у цьому професора Гарварду Річарда Пайпса. Ех, шкода, що не додумався його знайти і запитати про це особисто. Аде деякі з його колег сиділи у комфортих сучасних кабінетах, які прикрашали радянські пропагандистські вимпели, та інша комуністична біжутерія. Вони вважали, що це креативно. Як і те, що є величезна кількість наукових центрів, де у назві завжди буде “Russian studies”. У 1990-ті до них додали “and Eurasian” або ж “Eastern Europe”, але це ніяк не змінило їхньою суті – Russia first, Росія насамперед, а решта це екзотичний додаток. А ще є сотні й сотні науковців, що займаються історією Росії, і не бачать зі своєї вежі зі слонової кістки практично нічого, окрім неї. А якщо і помічають, то це виключно крізь надійні російські окуляри.
Читайте також: З чого починати стягнення репарацій з Росії? – пояснює правник
Усі ця величезна кількість респектабельних вчених та професорів постійно залучається за немалі гроші своїх урядів у якості експертів. Вони радять, як політики їхніх країн мають працювати з Росією, яку політику їхні країни мають проводити по відношенню до Росії, як мають реагувати на дії Росії. З цього всього є просте запитання. Якщо вони її так люблять, то чи можуть бути об’єктивними? Доктор Гебельс теж надихався Фьодором Достоєвським. А якщо ще й сама Росія платить їм за любов до себе? Усі вони стають агентами м’якої сили впливу, що десятиліттями працювали і продовжують працювати на користь країни, що вважає себе центром світу і може робити, все що заманеться.
Після нашої перемоги ми почнемо відбудовувати нашу країну. Але важливо пам’ятати про голови тих, хто на Заході приймають рішення. Попри те, що Росія та її керівництво вже вкотре стали на граблі власної пихи і цілковитого нерозуміння України, захоплення нами швидко пройде. Потрібно невпинно працювати, аби ми були рівноправним і самостійним парнером у інтелектуальному світі. Все ж таки історія важлива! Ми маємо наполегливо працювати над тим, аби наш наратив, наша історія України, усі знання про нашу країну заполонили голови академічного світу заходу. Ця гарантія тривалості нашої незалежності не менша за наше членство в ЄС та НАТО. Ми не Росія. We are not Russia.