Однією з важливих подій кінця грудня 2021 року стало ухвалення Синодом Російської православної церкви (РПЦ) рішення створити Африканський екзархат, який поки що складатиметься з двох єпархій: північної і південної африканських відповідно. До нової структури мають увійти 102 клірики Грецького православного патріархату Александрії та всієї Африки з восьми країн Чорного континенту відповідно до поданих ними клопотань. Як повідомив Владімір Легойда, голова Синодального відділу зі зав’язків РПЦ з суспільством і ЗМІ, Синод вирішив доєднати до складу Північно-Африканської єпархії ставропігійні приходи Московського патріархату в Єгипті, Тунісі й Марокко, а до Південно-Африканської — відповідні ставропігії в ПАР. Патріаршим екзархом Африки Синод РПЦ призначив архієпископа Єреванського та Вірменського Леоніда. Ідеться про ситуацію, коли Російська православна церква порушує канонічні межі давнього Александрійського патріархату та здійснює фактичну експансію на чужу територію — щоправда, на рівні не держав, а церковних інституцій.
Географічний центр православного християнства стало залишається в країнах Центральної та Східної Європи, а аж ніяк не в Африці. Очевидно, РПЦ ідеться не про поповнення лав своїх парафіян коштом мешканців африканських країн або пожвавлення власної закордонної місійної роботи, а про інші стратегічні завдання й тактичні кроки.
Порожній каркас
Юрисдикцію над Африканським континентом має вже згаданий Грецький православний патріархат Александрії та всієї Африки. Це одна з найдавніших православних церков, яка до піднесення Константинополя була головним християнським центром на Сході. Історично Александрійський патріархат був третім за значенням після церков Риму й Константинополя. Доктор філософських наук, професор Стокгольмської школи теології, архімандрит Кирило Говорун звертає увагу на той факт, що її привілеї та суверенітет на теренах Північної Африки (Магрибу) утверджено ще на І Вселенському соборі 325 року н. е. в Нікеї. Тоді ухвалили не лише символ віри, а й обговорили та затвердили питання влади александрійських єпископів в Африці. Зауважимо одразу, що не всю територію Африканського континенту й островів Нікейський собор підпорядковував Александрійському патріархату. Це терени сучасного Єгипту, Лівії й Тунісу — ареал, де створено північну єпархію Африканського екзархату РПЦ. Саме тому активно говорять про порушення канонічної території однієї православної церкви іншою.
Одним з головних мотивів утворення екзархату РПЦ в Африці експерти, з якими поспілкувався Тиждень, називають банальну помсту Московського патріархату Александрійському за визнання ПЦУ. Як випливає з датованого 13 січня 2022 року Послання духовенству й вірним Александрії і всієї Африки від Патріарха Александрійського Феодора, сам він погоджується з цією тезою. «Російська церква, щоб підвищити власну владу та авторитет у православному світі, з використанням своєї світської влади, а іноді й насильства, почала наступати та «поневолювати» сусідні православні церкви, як вона зробила з митрополією Києва в Україні, що завжди належала Вселенському патріархату», — йдеться в посланні Патріарха всієї Африки. «Наш патріархат також погодився з цим актом Вселенського патріархату (про надання автокефалії Православній церкві України. — Ред.), оскільки він відповідає священним правилам і традиціям нашої церкви. На жаль, Російська церква, щоб помститися, порушила традицію Вселенських соборів, які досі шанували всі патріархи Росії, і поспішила створити тут, у благословенній Африці, свою церкву (екзархат) як дію і практику чисто натхненну від «колоніалізму» та намагається «вкрасти» священників і християн з нашого патріархату, використовуючи неприпустимі способи», — підсумував своє звернення патріарх Феодор.
Читайте також: Що відомо про присутність Росії в Африці та які регіони є важливими для Кремля
Теолог Олександр Єфименко, з яким поспілкувався Тиждень, пояснив, що визнання ПЦУ Александрійським патріархатом було доволі болючим ударом для РПЦ, адже в Москві цю другу за значенням нині патріаршу кафедру православного світу розглядали як одного зі своїх союзників у боротьбі з Константинополем за першість. Тут варто додати, що історично РПЦ мала тісні й добрі відносини з Александрією, які, власне, тривали й після розпаду СРСР. «Чинний Александрійський патріарх Феодор свого часу був настоятелем Олександрійського подвір’я в Одесі, а в день зведення Кирила на московський патріарший престол саме патріарх Феодор російською мовою виголошував привітання новобраному главі РПЦ. Тому, фактично, для Москви він був своїм, а отже, такий крок з його боку став для РПЦ ножем у спину. Тому для них стало «справою честі» помстися йому, іншими словами, певною «особистою вендетою». Свою помсту РПЦ намагалася зробити якомога показовішою та страшнішою, щоб усі інші помісні церкви нарешті зрозуміли, що на них чекає в разі визнання ПЦУ», — розтлумачив Олександр Єфименко.
Однією з причин, чому частина кліриків Александрійського патріархату в різних африканських країнах таки пристала на пропозицію РПЦ, криється в суто матеріальній площині. Архімандрит Кирило Говорун зазначив, що православні парафії Африки, на відміну від українських, зазвичай не можуть утримувати своїх священників, а тому отримують зарплатню централізовано, від єпархій. Різні джерела повідомляють, що Московський патріархат пропонує африканським священникам прибутки у два — чотири рази вищі, ніж ті отримують нині з офіційних джерел. Важливим є ще один момент, на який вказав Кирило Говорун: «Маю сказати, що більшість кліриків, які заявили про свій перехід до РПЦ й почали отримувати кошти, не зробили цього публічно, вголос, а тому й далі отримують гроші від двох патріархій. Про перехід вони не повідомили ні своїм парафіянам, ні не поставили до відома власну церкву. Тобто для них це неофіційний таємний прибуток».
Глибший аналіз показує, що у згаданих дій РПЦ є й інші, не менш важливі мотиви. На думку Олександра Єфименка, для Московського патріархату це ще одна можливість підважити права Вселенського патріархату. Він зазначає, що частина теренів Африки до 2001 року належала до юрисдикції Константинопольського патріархату, і лише у 2001 році патріарх Варфоломій передав ці землі в юрисдикцію Александрійського патріархату. Коли РПЦ створила в Африці свій екзархат, то знову продемонструвала, що ставить під сумнів усе, що пов’язане з Константинополем. Так само ця православна церква намагалася нав’язати церкві Словаччини та Чеських земель святкування «70-ліття автокефалії» від РПЦ, нівелюючи Томос Вселенського патріархату, який у 1998-му підписав патріарх Варфоломій.
Говорячи про створення Африканського екзархату РПЦ, хочеться вживати терміни, які не стосуються церкви, але, на жаль, часто звучать у контексті дій сучасної Росії. Ідеться про вислів «спроба анексії». Порушення канонічного права схоже на практику порушення й заперечення міжнародного права, до якого вдається РФ. З цією тезою погоджується також архімандрит Кирило Говорун: «Паралелі справді проглядаються. Кремль, політична Москва намагаються зруйнувати систему політичних відносин і порушує норми міжнародного права, і так само РПЦ постійно діє на порушення сталих, сформованих норм міжправославних відносин. Це паралельні процеси».
Ширший погляд на ситуацію зі спробою загарбати чужі канонічні території, до того ж такі, що перебувають на іншому континенті, повертає нас до ситуації, яка вже доволі давно розгорається у світі східного православ’я, тобто відверто напружених відносин між Вселенським патріархатом, першою кафедрою східного православ’я й Московським патріархатом. Останній не зраджує власним історичним традиціям, тобто непритлумленій амбіції перехопити першість у православному світі. Гасло «Москва — третій Рим» яскраво виринає в історії РПЦ з XVI століття, часів його творця Філофея Псковського. Олександр Єфименко нагадав, що претензії Московського патріархату ґрунтуються на своєрідних трьох китах: підтримці державної влади, кількісній перевазі та історичному фальсифікаті, яким живуть і Кремль, і Данилів монастир — духовно-адміністративний центр РПЦ. Тому й не дивно, що дії світської та церковної влади Росії аж надто схожі, ба навіть ідентичні. Варто звернути увагу на той факт, що МП не збирається обмежити власну експансію тільки теренами Александрійського патріархату. У полі її зору стало перебувають і терени Туреччини, адже саме там, у місті Стамбул, розташований духовно-адміністративний центр Вселенського патріархату.
Неоімперіалізм у церковній обгортці
«Серед усіх церков, які визнали ПЦУ, Александрійську церкву покарано найжорстокіше, і це не випадково, — поділився міркуваннями з Тижнем архімандрит Кирило Говорун, — Очевидно, дії РПЦ в Африці щодо Александрійського патріархату мають визнання автокефалії ПЦУ останнім не як причину, а як привід. Спроби зміцнити позиції РПЦ у Африці були ще й до історії з ПЦУ, але виявилися не надто вдалими. Зараз для Кремля й Російської православної церкви з’явився привід зміцнити свої позиції. Тому те, що відбувається, звісно, не випадкове. Варто дивитися на загальну геополітичну картину». Він акцентує на одному моменті, вкрай важливому для ширшого розуміння ситуації: створення Африканського екзархату, очевидно, не є подією суто церковного життя, випадком протиборства двох православних церков, на який зі світської перспективи не варто звертати увагу. «Африканський континент нині переживає момент, який називають новою або реколонізацією. Після хвилі деколонізаційних процесів після Другої світової війни, яка завершилася відносно нещодавно, нині йдеться про те, що в Африці з’явилися нові гравці. Насамперед це Китай, який своїми ресурсами й інвестиціями зміцнює власні позиції на Чорному континенті. Тим самим шляхом пішла Російська Федерація, і в цьому церква стає їй дуже в пригоді. Російська православна церква — це той її додатковий інструмент, якого не має Китай, але який має Путін», — констатував Кирило Говорун.
Читайте також: Китай і Африка: ярмо допомоги
Після розвалу СРСР Росія фактично залишила Чорний континент, але тривало це не довго, до 2006–2009 років. А у 2019-му в Сочі відбувся перший саміт «Росія — Африка», що відкрив нову активну сторінку відносин РФ з державами континенту. Для Росії африканські країни — це великий ринок збуту, що постійно збільшується. І вона не менше за інших хоче зайняти потужні позиції на Чорному континенті, що матимуть не лише економічно-торговельний вимір, а й виливатимуться в регіональний і геополітичний вплив. Варто нагадати, що РФ всюди де може використовує енергетику як інструмент впливу й тиску. У випадку Африканського континенту йдеться про російський інтерес до ядерної енергетики й доступ до покладів уранових руд. Нагадаймо, що Росія є одним з потужних гравців на цьому ринку. Африка натомість — велика біла пляма на карті розповсюдження атомної енергетики, бо на всьому цьому континенті діє одна-єдина атомна електростанція в ПАР.
Москва в цьому сенсі теж не пасла задніх: упродовж останніх десяти років компанія «Росатом» підписала низку контрактів та угод щодо ядерного співробітництва з різними африканськими країнами. Так другою АЕС африканського континенту має стати побудована росіянами станція «Ель-Дабаа», розташована в однойменному місті на узбережжі Середземного моря за 296 кілометрів від Каїра. До 2028 року заплановано спорудити чотири енергоблоки цієї станції з реакторами ВВЕР-1200, а загальну вартість проєкту оцінюють у $30 млрд. Якщо цей об’єкт вдасться успішно запустити в роботу, він стане певною «показовою моделлю» російських АЕС в Африці, а також довготривалим інструментом кремлівського впливу на Каїр.
2017 році між «Росатомом» та Нігерією було підписано угоду про будівництво й експлуатацію АЕС та ядерного дослідницького центру з багатоцільовим атомним реактором. Варто пам’ятати, що Нігерія має великі поклади нафти, що також цікавить РФ. У полі інтересів «Росатома» перебуває й ПАР, куди ця компанія з 1990-х років постачає збагачений уран для АЕС Коберг. У випадку Замбії, Танзанії та Намібії йдеться про домовленості розвідки й видобування уранових покладів. Також РФ співпрацює в царині ядерної енергетики з такими країнами, як Ефіопія, Кенія, Гана, Республіка Конго й Судан.
Принагідно варто згадати про ще одну сторону російської присутності на Чорному континенті, тобто постачання до різних африканських країн найманців за формулою «захист в обмін на концесії», що склалася ще в Сирії. Ідеться про укладання вигідних контрактів з розвідки та видобування того геологічного багатства, яким володіє Африканський континент, в обмін на напіввійськові послуги. Саме так російські найманці присутні в Лівії, Центральноафриканській Республіці, Судані, Мозамбіку, Малі та Буркіна-Фасо. З часом мало що змінюється, бо зброєю, горілкою та наверненням у православ’я Московське царство колонізовувало Сибір. Російські багнети й російська церква сьогодні так само несуть за собою «русский мир» і аж ніяк не сприяють розвитку будь-яких територій, на які ступають.
Шлях асиметричних кроків
Архімандрит Кирило Говорун вказує на той факт, що хоча Африка й дуже приваблива для геополітичних і церковних інтересів РФ, вона водночас є дуже складним середовищем — і політично, і церковно. «Крок до створення екзархату РПЦ у Африці дуже ризикований, руйнівний для засад східно-християнського світу. Парадокс у тому, що це роблять в ім’я збереження цих засад, канонів, приписів, традицій тощо. Маємо ситуацію, коли на словах Москва захищає канони, але фактично їх руйнує. Історія знає дуже мало таких прикладів, коли відбувалося зазіхання на церкви, наділені владою над своїми територіями Вселенськими соборами», — зазначив співрозмовник Тижня. Постає природне запитання: а як іншим православним церквам відповісти на цей свіжий факт порушення канонічного права?
Читайте також: Росія в Африці: неоколоніальне суперництво
Власне, реакція не забарилася. 22 січня делегація архієреїв Александрійського патріархату у складі трьох осіб відвідала Фанар, щоб передати Вселенському патріарху Варфоломію листа від Папи та Патріарха Александрійського Феодора, офіційно інформуючи його про дії Московського патріархату на теренах Африки. Патріарх усієї Африки офіційно закликав Константинопольського патріарха скликати Синаксис (архієрейський собор. — Ред.) Пентархії для засудження дій РПЦ. Ця дія цілком логічна, зважаючи на те, що Вселенський патріарх є єдиним, хто виконує всі функції церковної влади в її найвищих і крайніх виявах, тобто є головним адміністратором, суддею і законодавцем православної церкви. Тому до нього звертаються всі, хто шукає остаточного правосуддя і при ньому отримували остаточне рішення щодо питань питання адміністративного й законодавчого рівня.
Православна церква за майже два тисячоліття свого існування виробила універсальні правила, які досі не втрачають актуальності. Вселенський патріархат порадився з Александрійською церквою та вирішив відродити дещо призабутий інструмент, щоб унеможливити такі інтервенції, які трапилися в Африці. Він вирішив, що, мабуть, одним з найдієвіших засобів відповіді буде реанімація ще одного давнього інституту — Пентархії. Ідеться про п’ять самодостатніх автокефальних церков, які існували впродовж першого тисячоліття історії християнства. Історично маються на увазі церкви Риму, Константинополя, Антіохії, Александрії та Єрусалиму. Після розколу в 1054 році формат Пентархії було трохи змінено, бо східні церкви перестали вважати Рим частиною цього інституту й сама Римська церква також перестала вважати себе належною до нього. Зараз пропонують замінити Рим на іншого учасника, Кіпрську церкву, автокефальний статус якої було підтверджено ІІІ Вселенським собором в Ефесі в 431 році н. е.
Які наслідки може потягнути за собою Архієрейський собор Пентархії і чи автоматично він дорівнюватиме суду над РПЦ? Кирило Говорун нагадав, що цьогоріч РПЦ має намір на своєму архієрейському соборі засудити дії Константинополя й інших церков, зокрема Александрійського патріархату, як розкольницькі та єретичні. Очевидно, Вселенський і Александрійський патріархати випередять це засудження, залучивши власні інструменти, щоб їх нейтралізувати. «Чи буде це суд над Московським патріархатом? Спрогнозувати важко, але навряд авторитетні ієрархи судитимуть Москву без самої Москви. Імовірно, на анонсованому зібранні ухвалять якесь рішення щодо канонічних територій церков», — поділився міркуваннями Олександр Єфименко. Він також нагадує, що суперечки щодо території наявні й між Єрусалимською і Антиохійською церквами. Тому зараз наявна реальна потреба соборного обґрунтування питання церковної юрисдикції над певними теренами й відповідно винайдення механізму щодо тих, хто порушує цей територіальний принцип. Закономірно, що критика дій РПЦ там пролунає теж. Водночас це ще раз засвідчить, що православна церква є живою й може об’єктивно та своєчасно реагувати на будь-які виклики, що постають у її середовищі.