Водночас на Півночі Європи не менше стурбовані російським наступом і все більш готові найближчим часом вступати до НАТО. Українці теж дедалі більше хочуть стати частиною Альянсу, але поки що готуються захищати свою країну самостійно. Найменший перелік міжнародних новин останніх тижнів провокує запитання, чи це відбувається насправді, чи ми дивимося якийсь колективний сон. Таки не сон, але помилковий з погляду політичної комунікації меседж президента Володимира Зеленського «Без паніки» (від цього заперечення хочеться тільки ще більше панікувати) має трохи раціонального зерна.
Російські війська на кордоні з Україною в тій кількості, у якій вони там є, сьогодні не мають достатньо потуги для повноцінного вторгнення. Про це говорять українські військові експерти, з цим погоджуються й на Заході. Водночас є загроза гібридних атак і вони вже почалися. Масове мінування шкіл, торгових центрів та інших об’єктів, кібератаки на урядові сайти — частина цієї стратегії. Однак ситуація може змінитися найближчим часом, тому цими днями кожна хвилина — на вагу золота, а кожне слово та дія на підтримку України цінні як ніколи.
Але є й інший бік медалі. Realpolitik нікуди не зникає. Коли кожна з цих країн світу допомагає Україні — вона водночас допомагає й собі. «Це більше, ніж конфлікт між двома країнами. Це більше, ніж Росія та НАТО. Це криза з глобальними наслідками, і вона вимагає глобальної уваги та дій», — заявив держсекретар США Ентоні Блінкен 20 січня у своїй промові в Берліні (напередодні зустрічі з Сєрґєєм Лавровим у Женеві). І в цих словах немає ні краплі брехні — якщо Кремль таки надумає розв’язати велику війну з Україною, то наслідки відчує весь світ. Хоча чи готові в Москві до війни?
Читайте також: У Парижі дев'ять годин тривали перемовини радників лідерів Нормандської четвірки. От, що заявили сторони після події (Оновлюється)
Відповідь на це запитання загубилася десь у нетрях Кремлівського палацу, однак що добре видно з київських пагорбів і (вже навіть розгледіли) з вікон Білого дому, то це любов російських лідерів до блефу й поведінки у стилі «колективного гопника». У Москви є ядерна зброя, величезна територія (та лише п’ята частина осель там мають туалет тільки на вулиці) і мрії про повернення імперських володінь (під час своєї щорічної пресконференції Владімір Путін дорікав країнам Європи, що вони втратили свій вплив, бо більше не мають імперій), тож цим можна похизуватися й вимагати поваги та покори, бо інакше «зараз ми всім покажемо тут кузькіну мать».
Тільки якщо раніше у спілкуванні з РФ шукали компромісу чи гасили пожежу, коли вже палало, то цього разу Вашингтон вирішив зробити хід першим. Хоча те, що нині роблять західні партнери України, можна вважати і грою на випередження, й гасінням пожежі водночас. Тління цього багаття було помітне ще у 2008 році, коли Росія напала на Грузію, а Путін в особистих розмовах розповідав тодішньому главі Білого дому Джорджу Бушеві-молодшому, що такої країни, як Україна, немає.
Утім у нинішній ситуації, на жаль, немає єдиного Заходу. Є США, Велика Британія, східно- та північноєвропейські країни, які трохи розуміються на путінсько-лукашенкавській «я дворовий, ти вуличний» логіці. І є решта країн, разом із ЄС у його sui generis форматі, що й далі грають роль «відмінника», якого булить вихований вуличними манерами сусід по парті. Ба більше, у Брюсселі нині приміряли на себе українську шкіру, коли зрозуміли, що таке перестати бути суб’єктом у міжнародних відносинах, а Кремль і Білий дім знову вирішують справи тет-а-тет. До того ж кожна з країн має ще й власні політичні проблеми. Борісу Джонсону у Великій Британії загрожує відставка через вечірки в час пандемійних обмежень, тож активний порятунок світового порядку для нього важливий політично. Для Джо Байдена після проблем з Афганістаном важливо не програти ще одну зовнішньополітичну гру. Ці реалії світової політики не заперечують наявних небезпек, але й пояснюють, чому українцям слід також дбати про холодний розрахунок і власний політичний інтерес. З погляду останнього, зброя нам катастрофічно необхідна. Саме її наявність є елементом стримування, а не постійні компроміси та поступки, як це нині заведено вважати.
У всьому інформаційному потоці знову багато йдеться про Україну, але мало чути голос її самої. Про наше питання говорять між собою представники ЄС і США на відеоконференції, та сама тема звучить на перемовинах Вашингтона й Москви. Кремль робить усе, щоб дати зрозуміти: Київ нічого не здатен вирішувати сам. Укотре стає зрозуміло, як досі мало ми маємо тих, хто може переконливо говорити про нас в інших країнах, як мало про Україну там знають. Здавалося, що за останні сім років ми зробили «великий стрибок» — нашу державу більше не асоціюють лише з красивими жінками, Чорнобилем і братами Кличками. Однак цього виявилося не достатньо, щоб німецькі політики й далі не виправдовували історичною відповідальністю перед Росією за злочини нацистського режиму (злочини, від яких українці постраждали не менше, ніж інші радянські народи) свою сьогоднішню бездіяльність щодо України.
Читайте також: Законопроєкт про перехідний період відкликали як умову участі РФ у зустрічі «нормандської четвірки», хоча в ОП це й заперечують
Попри похмурі прогнози на Заході, українці конструктивно оцінюють власні перспективи. Згідно з останнім опитуванням КМІС, у країні зросла довіра до армії, 72% респондентів загалом довіряють війську. Ми готові оборонятися, чинити опір і формувати територіальну оборону. Це вражає тих, хто живе у спокійних гаванях на Заході — від простих громадян до політичних лідерів. Образ українця в інформаційному потоці пересічних жителів країн Заходу змінився — від прохачів кредитів, корупціонерів і тих, через кого відбувався процес імпічменту експрезидента США Дональда Трампа, до нації, від стійкості якої нині залежить світовий порядок.
Чи буде війна й коли? Таке запитання нині озвучує собі кожен і в Україні, й поза нашими кордонами. Але відповісти на нього може єдина людина. А що точно можемо передбачити ми, то це те, що Росія й далі поводитиметься в «режимі гопника». Так 26 січня Кремль заявив, що в ЄС не отримають газу, якщо відключать РФ від SWIFT. То газові постачання з цієї країни — лише економіка чи таки геополітична зброя? Такі заяви — хороше щеплення від путінферштеєрства та любові до «щедрої російської душі». І що довше вони триватимуть, то більше ставатиме тих, хто готовий допомагати Києву і збройно, й політично. І то важливіше нам усім діяти на випередження.