Традиційно кіно звикли асоціювати з легким розважальним контентом. Щоб його переглянути, зазвичай ідуть у кінотеатр, де купують попкорн та під хрускіт смаженого зерна починають віртуальну подорож — і так зокрема підіймають кіноіндустрію й економіку країни загалом. Схоже на win-win стратегію, чого ще треба? Проте цим значення кіно не обмежується. Особливо в країні, яка перебуває у стані оборонної війни. Чимало українських кінематографістів прагнуть розповісти світові про наше сьогодення.
Ще з 2000 року українське сучасне кіно зарекомендувало себе як один з інструментів політичного дискурсу. На думку авторів інтернет-журналу Moviegram, саме фільми режисерів Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» та Олеся Янчука «Нескорений» і «Атентат» є точками відліку, коли авторські фільми неможливо розглядати поза призмою політичних жестів. Проте чи вплинули вони на маси — уже інше запитання, відповідь на яке є радше негативною через їх малу кількість і відсутність глядацького попиту.
Продовжити тенденцію політичного дискурсу не вдалося стрічкам, знятим після Помаранчевої революції. Попри маркетингові кампанії художніх фільмів режисерів Алана Бадоєва «Оранжлав» (2006), Івана Кравчишина «Прорвемось!» (2006), Олександра Кірієнка «Помаранчеве небо» (2006), що спиралися на події революції, насправді непрямо стосувалися заявленої теми. А документальні стрічки, як-от «2004. Загублений шанс» режисера Ярослава Андрущенка (2008) та інші, профінансовані проросійським телеканалом, не вселяли довіри. Проте завдяки першим успіхам художніх стрічок на міжнародних фестивалях, проглядався запит саме на українське кіно. Але це ще не перемога, а тільки початок шляху, про що свідчать дані онлайн-видання LB, згідно з якими найкращими фільмами 1992–2011 років було визнано здебільш російськомовні кінострічки — п’ять із восьми заявлених. А кінематограф у 2012 році професійні кіножурналісти оцінили на три бали (52,5% респондентів), на два (12,5% респондентів) і на п’ять (2,5% респондентів) балів відповідно.
Утім, не лише якість стрічок гальмувала перетворення національного кіно на предмет політичного обговорення, але й кількість, що безпосередньо залежала від фінансування державою чи юридичними особами. Тенденції тих років свідчать, що продюсування останніми здавалося досяжнішим, ніж залучення державних коштів.
Читайте також: Дмитро Суханов: «2014 року ми побачили, що туди, де є культурний вакуум, прекрасно заїжджають «дружні» танки під прапорами-триколорами»
Колишній гендиректор Національного центру Довженка Іван Козленко переконаний, що підтримка державної інституції дала новий поштовх розвитку українського кінематографа (див. «Гроші на кіно»). «Новий період в історії українського кіно почався ще у 2011 році з виокремленням зі структури Мінкультури Державного агентства з питань кіно (Держкіно) як центрального органу виконавчої влади та з впровадженням конкурсної (пітчингової) системи розподілу державних коштів на виробництво фільмів. Тоді ж суттєво виросло фінансування агентства, що дало змогу фінансувати кількадесят фільмів на рік і забезпечувати міжнародну промоцію». З цього може скластися враження, що саме з 2011 року держава зрозуміла цінність і можливості вітчизняного кіно, проте майже щорічний секвестр галузі свідчить про протилежне. Звісно, скорочення можна трактувати по-різному, особливо якщо вони стосувалися не лише згаданої галузі. Але розуміння державою кінематографа як дієвого інструменту розповіді національного характеру настало значно пізніше.
«Запровадження пітчингів і деякі інші новації (як-от система ребейтів) було імплементовано в законодавство у 2016 році, коли ВРУ ухвалила Закон «Про державну підтримку кінематографії». Написаний спільно з телевізійниками, цей закон крім очевидно позитивних речей містив також елементи, які призвели до розбалансування системи й розмивання поняття «кіно», що зрештою спричинило теперішню ситуацію, у якій представники телеринку та розважального кіно де-факто монополізували державний ресурс», — додає Іван Козленко. До згаданого закону згодом було внесено правки, які, утім, виявилися більше націлені на залучення іноземних продакшенів до знімального процесу на території України. Але дисбаланс має й хороші сторони. Українські кіномитці навчилися не сподіватися лише на кошти держави, а почали активно брати участь у копродукційних виставках, щоб залучати додаткові джерела фінансування для своїх проєктів.
Якщо в період політичних скандалів Віктора Ющенка лише проглядався запит на автономію кіногалузі, то після Революції гідності сформувалася потреба у створенні українських фільмів з чіткими політичними наративами. Саме в цей період, який можна назвати «переусвідомленням ідентичності», фільми набули нової форми та значення для українців.
«Українська нова хвиля» — так називають нове покоління режисерів і кіноспільнот, яке сформувалося після 2014 року. Саме соціальну драму «Плем’я» (2014) режисера Мирослава Слабошпицького кінокритики охрестили першим українським фільмом «нової хвилі», адже провести тонку кореляцію з політичним і соціальним контекстами до нього не вдавалася нікому. Як зазначає кінокритик Артур Сумароков в одній зі своїх статей: «Після Революції гідності, кримської анексії й війни на Донбасі кіно стало точково римуватися з реальністю, коментуючи й фіксуючи її, — часом безжально. Політична доцільність разом з правдивістю стали лейтмотивом найгучніших українських фільмів останнього часу».
Громадська організація «Сучасне українське кіно» («СУК») з 2015 року офіційно займається популяризацією українського кіно в Україні й за кордоном та залученням грантових коштів для розвитку галузі. Чимало представників «нової хвилі» є членами ГО «СУК», які вміло рефлексують над політичним минулим країни: режисер Нікон Романченко у фільмі «Поза зоною» (2018) показав історію війни без війни, де головна дія — це процес очікування на дзвінок сина з Донбасу. Нікон тонко переніс на екран емоційний тягар крізь буденні клопоти людей, чиї рідні залишаються на лінії фронту. Варто згадати режисера Філіпа Сотниченка та його пострадянський нуар «La Palisiada» (2022), у якому, за словами автора, описано «Події в Україні 1996 року, за кілька місяців до підписання протоколу № 6 Європейської конвенції з прав людини. Цей протокол передбачав відмову від смертної кари, яка дісталася Україні в спадок від СРСР: Україна мала один з найвищих показників смертних вироків у світі».
Рефлексії на політичні події мали місце не лише в авторському, а й у документальному кінематографі. На думку Івана Козленка, українська документалістика почала розвиватися вибухово після 2014 року. Доказом цього є такі кінострічки, як «Все палає», «Сильніше, ніж зброя», «Євромайдан. Чорновий монтаж», «Чорний зошит Майдану» та інші, прем’єри яких відбулися на міжнародних кінофестивалях. Окремо варто згадати стрічку режисерки Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин» — переможиці американського кінофестивалю класу «А» Sundance Film Festival. Це історія про життя сім’ї у прифронтовій зоні та про зміну буденності, в якій немає іншого шляху, як пристосуватися. Також важливою в політичному та історичному контексті для України стала стрічка документалістки Аліни Горлової «Цей дощ ніколи не скінчиться» (2020) та її попередні повнометражні роботи «Холодний Яр. Інтро» (2016) та «Явних проявів немає» (2018).
«Якщо розглядати хронологічно, то з 2014 року збільшилась кількість фільмів, створених за державний кошт, виросло ціле покоління фахівців, які вже майже 10 років безперервно перебувають у професії, та суттєво підвищився фаховий рівень кінематографістів. Українське кіно отримало широке міжнародне визнання й перетворилося на завсідника міжнародних кінофестивалів», — коментує Іван Козленко. Міжнародні кінофестивалі стали своєрідними майданчиками для початку політичного дискурсу й для відомих широкому глядачу фільмів: «Погані дороги» (2020, Наталя Ворожбит), «Донбас» (2018, Сергій Лозниця), «Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас» (2019, Іван Тимченко), «Атлантида» (2019, Валентин Васянович). Перемога останнього на Венеційському кінофестивалі у програмі «Горизонти» стала поштовхом для роздумів про майбутнє військових у 2025 році в українських реаліях.
Читайте також: Українські кінокритики вп'яте проводять фестиваль найкращих українських та світових фільмів
У час пандемії, коли культура відійшла на другий план, а кінематограф став на паузу, важко було передбачити продовження розвитку галузі. Закриття кінотеатрів, скасування прем’єр, зменшення фінансування наче зачиняли всі двері перед кінематографом, що тільки знайшов себе. І поставало доречне запитання: скільки часу займає процес пристосування й відновлення? В інших країнах відповідь лежить на поверхні. Через стрімінгові сервіси Disney Plus, HBO Max, Netflix, Apple TV закордонне кіно могло обійтися без гучних прем’єр у кінотеатрах, а платні підписки забезпечували творцям прибуток. Утім, «зрада» скасовується, адже в Україні за три місяці до початку поширення коронавірусної хвороби було запущено онлайн-платформу Takflix, що є аналогом американського Netflix. Засновниця й режисерка Надія Парфан створила простір для легального показу українських сучасних фільмів, де за певну оплату можна переглянути стрічки не тільки в Україні, а й за її межами. На відміну від знаних сервісів OLL.TV чи МЕGOGO, Takflix сфокусовано лише на якісному авторському кіно.