Унаслідок тривалої колонізації в українців сформувалася фрагментована, часто викривлена, насичена російськими міфами та фейками пам’ять про минуле. Майдан, анексія Криму, війна на Луганщині та Донеччині також певною мірою є наслідком непропрацьованого минулого.
Пам’ять багатовимірна, не тільки особиста, але й колективна. Завдяки їй передається інформація та зберігаються традиції, і, зрештою, це також потужний чинник формування національної ідентичності та набуття державою суб’єктності. «Мета для цілого суспільства — усвідомити власну національну ідентичність. Пам’ятні заходи створюють спільне національне бачення історії, дають розуміння її значення. Вона не тільки береже, а й формує національну пам’ять, тому так важливо мислити стратегічно, як мінімум на 100–200 років уперед. Для цього потрібні систематичний, ґрунтовний і впевнений напрям державної політики, розумна адаптація та застосування світових практик, контроль громадськості, експертів та всіх дотичних інституцій. На політику пам’яті мають виділяти серйозні гроші. Особливість українського суспільства в тому, що ми маємо ряд непропрацьованих історичних травм, на які наклалися свіжі. Зокрема, одним із наслідків цього є віктимність, і ця ситуація потребує комплексної роботи», — говорить історикиня, засновниця «Експертного корпусу» Тетяна Швидченко.
У Росії 9 травня — нездоровий, страшний культ, що не терпить і тіні сумніву в доцільності такого «побєдобєсія». На Заході ж акцентують на тому, що потрібно вшановувати жертв трагедій і воєн і робити це так, щоби пам’ять була гармонійно вбудована в сучасне полотно міст (наприклад, меморіал жертвам теракту в Нью-Йорку) або несла якесь світле концептуальне навантаження попри все. Експозиції музеїв концентруються на людських історіях у контексті історії глобальної, на противагу пострадянським музеям Великої Вітчизняної війни, де в центрі уваги танки, «катюші» та діє сформований Владіміром Маяковским принцип «единица — вздор, единица — ноль». Американці та європейці живуть далі, розвивають свої країни та міста, щоб війн не було «ніколи знову», натомість постсовєцький дискурс не залишає опції «іти далі», його мета — вічне марення про «прекрасне минуле», де світло лиш на тому кінці тунелю, що в нас за спиною.
Читайте також: У пошуках успіху
З юридичного погляду політика вшанування загиблих військових в Україні сьогодні визначається низкою нормативних актів, які окреслюють зміст категорії «захисники України» та відповідні способи комеморації. Цей процес відбувається за кількома основними напрямами: усна історія — збирання та публікування історій учасників воєнних подій, збереження свідчень про війну; збирання артефактів, пов’язаних із місцями та учасниками бойових дій, організація музейних експозицій; створення місць поховань — військових цвинтарів і відповідних поховальних церемоній; комеморація в публічному просторі — встановлення меморіальних табличок, пам’ятників, меморіалів; розробка та впровадження комеморативних практик державного рівня; мистецькі, дослідницькі, інформаційні та дискусійні проєкти й кампанії.
У 2019 році президент України підписав указ, згідно з яким в Україні встановлено День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, що відзначають щорічно 29 серпня. У межах опитування, яке провела дослідницька агенція «Інфо Сапієнс» у липні 2021 року, рівень підтримки такого рішення досить високий. Загалом 75% респондентів підтримують запровадження Дня пам’яті захисників України. На противагу лише 7% проти такого рішення, а 15% опитаних складно сказати.
Існує дискусія про доречні та недоречні місця для пам’ятників. Так, пам’ятники, присвячені героям АТО / ООС, часом встановлюють на спорожнілих постаментах Леніна. З одного боку, це зрозуміло: використання наявної інфраструктури спрощує процес (зокрема щодо землевідведення), зменшує фінансові витрати з місцевих бюджетів. З іншого боку, практика, коли пам’ятник героям російсько-української війни припасовують до місця, де десятиліттями стояв пам’ятник з іншим символічним навантаженням, певною мірою знецінює пам’ять про жертву наших сучасників. Наприклад, у випадку приєднання / додавання меморіалів чи пам’ятників героям АТО / ООС до переважно радянських пам’ятників, присвячених «Великій Вітчизняній війні» варто враховувати, що суть цих воєн неоднакова, і цей дуже важливий для національної ідентичності момент розмивається при механічному поєднанні двох тем комеморації.
Окрім того, тема смерті, попри її повсякчасну присутність у ЗМІ, досі залишається однією з найбільш табуйованих. Водночас ми маємо фактично культ смерті, зокрема у ставленні до минулого: усі травми ХХ століття, досі недостатньо проговорені, недовисловлені, призводять до того, що відбувається віктимізація минулого («народ — жертва»), а образ героя — це майже винятково образ мертвого героя.
«Я б воліла уникати інструменталізації; і тут теж, звісно, включається і маскулінізація, тому що ми зосереджуємося переважно на військових, а якщо на військових, то, значить, на чоловіках, а якщо на чоловіках, то, значить, героїчних. Немає простору для розмови про негероїчних, про суїцид, про проблеми у війську, про корупцію, про мотивації. Разом з героїзацією втрати дуже часто йде героїзація і насильства, героїзація самої війни, і тому це така тонка грань, що ми героїзуємо і для чого. Тому в західному суспільстві, мені здається, цей фокус перейшов від колективної героїзації до індивідуальної втрати та індивідуального страждання, і особливо на цивільному рівні», — говорить Олеся Хромейчук, дослідниця історії Центрально-Східної Європи XX століття, директорка Українського інституту в Лондоні.
Серед рис, яких інколи бракує українським пам’ятникам, також називають те, що часом вони містять лише узагальнені написи («Захисниками Батьківщини», «Загиблим за Україну» тощо), але не мають інформації про те, хто і з якого конкретно приводу (наприклад, пам’ятної дати) ухвалив рішення про встановлення, став меценатом тощо. Така знеособленість пам’ятників і пам’ятних знаків робить їх у прямому сенсі беззахисними: зважаючи на численні випадки вандалізму, немає до кого апелювати, окрім поліції, якщо пам’ятнику завдали шкоди. Важливо, що в практиках комеморації домінує гуманістичний персоніфікований підхід: для збереження пам’яті про кожного та кожну, хто віддав своє життя за незалежність України, створили мартирологи, Книги пам’яті, щоденну церемонію «Дзвін пам’яті», запровадили День пам’яті захисників і захисниць України, впровадили такі ритуали як хвилина мовчання, розробили військовий церемоніал поховання тощо.
За даними дослідження «Політики та практики вшанування пам’яті загиблих військових у російсько-українській війні на Сході України», яке презентували 14 жовтня 2021 року в київській книгарні «Є», українці хочуть бачити більше актуальних фільмів, коли йдеться про твори культури, які би відтворювали російсько-українську війну.
Читайте також: Могуття родинних історій
Український кіноринок динамічно розвивається, і вже з’явився пул фільмів про війну й навколо війни. Серед них і гумористичні «Наші котики» Володимира Тихого, і постапокаліптична «Атлантида» Валентина Васяновича, і біографічний документальний «Міф» про Василя Сліпака (режисери — Леонід Кантер та Іван Ясній), і реалістичні «Погані дороги» Наталі Ворожбит, і тріумфальна фестивальна документалка «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик.
Проте основна аудиторія більшості цих фільмів — підготовлений глядач, який належить до певної культурницької бульбашки. Натомість перед кінематографом стоїть завдання працювати над масовим продуктом про війну, хоч як би це звучало.
У літературі з перших етапів війни почали з’являтися ініціативи, які залучали воїнів до написання книжок про їхній досвід. І хоча мета цих проєктів була переважно терапевтична, вони породили цілу течію літератури зі своєю екосистемою та своїми видавництвами.
Як зазначає дослідник літератури, письменник Євген Лір, осенсувати явище в процесі зазвичай неможливо. Для того, щоб щось можна було відрефлексувати, воно має бути в минулому часі. Згадаймо хоча би Другу світову війну: ми читаємо про неї Ремарка та Гемінґвея, які писали вже після війни. Треба також розуміти, що ветеранська література та література воєнна — не одне й те саме. . Наприклад, про війну також пишуть Сергій Жадан, Гаська Шиян та інші. Варто згадати явище ветеранської поезії: часто це не література високої полиці, а відбиток людських емоцій на глевкому матеріалі, скажімо, як на глині. Утім, і тут є прецеденти якісної літератури, наприклад, Олена Герасим’юк, учасниця Майдану та війни, книжка якої «Тюремна пісня» отримала нагороди та була високо оцінена.
Читайте також: Брендбук для країни
Дослідники сходяться на думці, що практики, які формують в Україні, мають чимало спільного з практиками країн Європи, Північної Америки, де комплексно й концептуально працюють із досвідом комеморації загиблих у Першій та Другій світових війнах та інших історичних трагедіях. Утім, робота триває й накреслюються нові ділянки. Зокрема, комеморація має досягати дуже різної аудиторії, не бути відірваною від реального становища в суспільстві.
Політика пам’яті покликана не тільки зберігати пам’ять, а й плекати відчуття гідності та гордості за свою країну, історію та армію. Саме з цією метою ще під час Першої світової війни країни-учасниці, зокрема Франція та Велика Британія, почали впроваджувати єдині правила для організації пошуку тіл, фіксації інформації про загиблих, облаштування місць поховань і меморіальних просторів.
Особливість української ситуації в тому, що ми відбудовуємо свій державницький, зокрема історичний наратив після майже столітньої заборони на власний порядок денний, вивчення справжньої історії та, звісно, власну пам’ять.