У державному бюджеті, ухваленому на 2022 рік, 183 млн грн виділено на закупівлю приблизно мільйона книжок для бібліотек України. Чи можна це вважати важливим кроком до змін в українській бібліотечній сфері?
— Щоб упевнено стверджувати, що українським бібліотекам нині потрібний мільйон, два чи п’ять мільйонів книжок, насамперед годилося б зробити ревізію бібліотечних фондів: подивитися, що там є, а також переконатися, що до всіх бібліотек ходять люди. Бо ми маємо не точну інформацію, а лише бібліотечну статистику. А, як відомо, статистика й життя іноді дуже відрізняються. То ходять люди до бібліотек чи ні? Якщо ходять, то книжки їм, безперечно, потрібні. Ті, що наявні зараз у наших бібліотеках, — це на 60–80% старі видання. Окрім книгозбірень у великих містах або тих, де директор, бібліотекарі чи громада дбають про наповнення фондів, їх не оновлюють. Там, де це оновлення відбувається, читачі мають змогу побачити й нові видання. На жаль, таких дуже небагато. З уривчастих повідомлень, які до нас долинають, чуємо, що є бібліотеки, де фонди не оновлювали останні 10–12 років, або ті, де не було жодної нової книжки за останні п’ять років.
Зауважу, що поповнення бібліотечних фондів належить до сфери відповідальності органів місцевого самоврядування. І вони це знають, і Мінфін знає. Тому Українському інституту книги (УІК) у два попередні роки виділяли менше коштів на цю потребу, ніж установили зараз. Ці 183 млн грн дадуть змогу оновити фонди публічних бібліотек на 0,5% (зараз вони разом становлять приблизно 180 млн примірників), тобто в десять разів менше за офіційно встановлену норму. Відповідно до державного нормативу, щорічний показник оновлення має бути 5%, і для його виконання потрібно понад 1,5 млрд грн на рік, разом із державного й місцевих бюджетів.
Тут я повернуся до теми ревізії бібліотечних фондів. Можливо, в деяких бібліотеках їх треба переглянути та зменшити. Тоді й згаданий норматив стане легше виконувати. Очевидно, що не слід позбуватися тих книжок, які люди читають. Звісно, треба залишити повні фонди зокрема в обласних книгозбірнях, де можуть бути унікальні видання, яких немає в центральних бібліотеках. До цього треба підходити зважено.
Чому бібліотеки так бояться позбутися фондів? Повірте, більшість із них уже давно воліли б їх офіційно списати. Фонди, які там зберігаються, часто ще з 1950–1970-х років, і вони перебувають у такому стані, що не дуже придатні до читання. Папір старіє, а зміст старіє ще швидше за папір. Але діють певні циркуляри-нормативи, згідно з якими категорія бібліотеки залежить від кількості одиниць зберігання в тамтешніх фондах, а зарплати бібліотекарів — від категорії бібліотек. Тому не дуже дбають про те, щоб у них було менше книжок, але кращих, новіших, цікавіших для читачів, а радше навпаки: щоб більше було фондів, бо це підвищує категорію бібліотеки.
Читайте також: Олександра Коваль: «Система відстоює своє право на існування в статус-кво»
Тобто поки що в контексті українських книгозбірень ідеться не про якість, а про кількісні показники?
— Очевидно, так. А тепер кілька слів щодо якості. Український інститут книги у 2018 році вперше в Україні здійснив експертний відбір книжок для бібліотек. Це була певна революція, бо раніше з держбюджету чи то Міністерство культури, чи Держкомтелерадіо централізовано закуповувало книжки. Цей відбір критикували, його не сприймали у видавничому світі, та й у бібліотечному не дуже. Було зовсім не зрозуміло, як добирали ті книжки. У нас теж не все досконало, але принаймні є багато експертів, кожен зі своїм смаком. Сума цих індивідуальних смаків може сформувати більш-менш об’єктивну оцінку, на мій погляд. Тоді результатом було те, що закуповували 100–120 назв книжок приблизно у 30–40 видавництв, але досить великими накладами — від 3 до 15 тисяч. Тобто це досить убогий асортимент, і далеко не кожен читач міг знайти те, що його цікавить. Тепер маємо 500–800 назв від приблизно 100 видавництв — це вже значно краща ситуація. Але кількість бібліотек, які отримують книжки, надзвичайно мала: йдеться про 600–800 закладів.
Звичайно, було б краще, якби кожна бібліотека отримала свої гроші й могла сама закупити те, що хоче вона та її читачі. Є бібліотекарі, які дуже добре орієнтуються в книжкових новинках, знають, що потрібно читачам саме їхньої книгозбірні. А є й такі, що не цікавляться, не знають асортименту, не вміють здійснювати закупівлі й загалом не хочуть із цим бавитися. Ми наполягаємо: поки бібліотекарі не володіють достатньою інформацією про ситуацію на книжковому ринку й не мають досвіду закупівель за бюджетні кошти, УІК обере й закупить книжки для них. Ми вже створили платформу, певний реєстр «Книжки на ринку», куди видавці вносять усі нові видання. Там можна зареєструватись і ознайомитися, хто і що пропонує та за якими цінами. Реєстр під’єднано до платформи Prozorro Market як верифіковане джерело інформації, тож здійснити закупівлі коштом місцевих бюджетів можна буде значно легше, прозоріше й ефективніше, ніж досі. Важливо наголосити, що у згаданому каталозі представлено лише книжки державною мовою та мовами корінних народів.
Наступного року УІК закуповуватиме книжки на 183 млн грн. Сподіваюся, що вдасться придбати понад мільйон книжок, бо ми дуже запекло торгуємося за кожну гривню й видавці відпускають книжки за нижчими цінами, ніж у книгарнях. Гадаю, це буде хороший вибір. Розподіл книжок по бібліотеках слід істотно змінити, але зараз я ще не готова сказати, як саме. У будь-якому разі, йтиметься про те, що книжки має отримувати більша кількість бібліотек, скажімо, 1,5–2 тисяч.
Українські бібліотеки опинилися в цілком незадовільному стані. Ви є однією з тих, хто пропонує чіткий покроковий план ревіталізації цих важливих для суспільства закладів. Що треба зробити, щоб наші книгозбірні стали справді сучасними?
— Як на мене, то план дій має бути таким. Інституціям, причетним до діяльності бібліотек в Україні — Українському інституту книги, Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого, Міністерству культури та інформаційної політики України, Українській бібліотечній асоціації та органам місцевого самоврядування, — варто зробити кілька важких, але необхідних кроків.
Насамперед потрібно здійснити повну ревізію фондів і вилучити книжки, які ніхто не запитував останні 10–15 років. Визнаймо — їх уже й не запитають. Повний фонд має бути лише в шести національних бібліотеках і в Книжковій палаті. Можливо, й обласні наукові бібліотеки також мають залишити все, що вважають за потрібне і що вміщають їхні книгосховища. Не варто захаращувати маленьку бібліотеку-філію десь у селі чи на районі. Краще залишити там 1–5 тисяч актуальних книжок, під’єднати швидкісний інтернет і звільнити місце для навколокнижкових посиденьок.
Також треба налагодити збір регулярної правдивої статистики, і для цього в усіх бібліотеках слід установити й забезпечити роботу автоматизованих бібліотечних інформаційних систем (АБІС). За цими даними потрібно моніторити ефективність закупівель, бібліотек і ухвалювати рішення щодо виділення й використання коштів.
Читайте також: Сповільнене становлення: стартував конкурс на посаду директора Інституту книги
Необхідно навчити бібліотекарів працювати з технологіями та інформацією, зокрема тими, що стосуються нових книжок, виданих в Україні. Доступ до цієї інформації вже з цього року можливий завдяки електронному реєстру «Книжки на ринку» від УІК. Бібліотекарів також необхідно навчити маркетингу й інструментів та способів популяризації читання. Для початку достатньо виставити в бібліотечне вікно нові книжки, запарити свіжозмелену каву та спекти хліб. На цей спокусливий запах збіжиться пів села. А Український інститут книги привезе модних авторів.
Ще один потрібний крок — будівництво в Україні однієї суперсучасної, технологічної, інклюзивної бібліотеки, шедевру архітектури й дизайну, щоб із неї постили фотки в інстаграмі гості з Німеччини, Фінляндії, ОАЕ та США і щоб там було реалізовано найсміливіші діджитальні марення. Програма «Велике будівництво» буде неповною без будівництва великої бібліотеки!
Очевидно, що питанням реформування української бібліотечної сфери повинен і може займатися не лише Український інститут книги. Чиєї ще підтримки та уваги потребує ця ініціатива?
— Одразу наголошу, що відповідальність УІК, окрім моральної, звичайно, закінчується на поповнені бібліотечних фондів. Ми не займаємося управлінням бібліотеками, не збираємо відповідну статистику. Але серце болить і якось трохи образливо, що більшість українських бібліотек перебувають у занедбаному стані. У ХХІ столітті так не має бути. Хочеться, щоб було інакше: щоб бібліотеки, особливо в маленьких містечках і селах, стали тим місцем, куди люди йтимуть вечорами. Світлими, теплими, затишними й привабливими місцями. Для цього бібліотекарі мають змінитися та зробити бібліотеку видимою. Вони мають переконати хоча б своїх читачів, а ширше — всіх тих людей, які ходять повз цю бібліотеку і, можливо, не здогадуються, як там класно, — включити книгозбірню в темпоритм життя громади. Якщо це станеться або, радше, коли це станеться, їхні проблеми (відсутність коштів, непорозуміння з владою тощо) потрохи почнуть зникати, бо громада сама вимагатиме, щоб на бібліотеку виділяли кошти і щоб там були належні для цивілізованої країни умови. Ну й, очевидно, щоб фонди постійно поповнювали новими книжками.
Від кого це залежить? Від органів місцевого самоврядування, а також від громади та бібліотекаря. Активні бібліотекарі мають чудові книгозбірні, і вони є в кожній області. Вони мають стати тими, на кого рівняються.
Читайте також: Усе минає: три книжки про час
Розвиток української культури потребує більшої уваги з боку влади. Як ви вважаєте, чи усвідомлює наш політикум таку потребу? Чи готовий він щось робити в цьому напрямі?
— Цього року видатки на культуру трохи зросли. Загалом Міністерство культури отримало на 4 млрд грн більше, ніж торік. Але все ж отримана сума менша за запитувану. УІК просив додаткове фінансування обсягом близько 570 млн грн, а отримав 183 млн. Так, і це добре. Але коли буде затверджено нашу Стратегію розвитку читання, то як нам досягти бажаних показників без додаткових коштів на заходи, які вона передбачає (а вони вже мають відбуватися з наступного року)? Тому очікуємо зараз затвердження стратегії Кабміном і, напевно, звертатимемося з запитом на додаткове фінансування її реалізації. Ми хотіли б уже в наступному році надавати гранти, зокрема на видання книжок українських авторів, на заходи з популяризації читання, на підтримку молодих авторів.
І керівництво Міністерства культури та інформаційної політики, і частина депутатів, зокрема члени Гуманітарного комітету ВРУ, розуміють зазначену проблематику. Люди, які обіймають такі важливі посади, повинні усвідомлювати, що без належної освіти наша держава приречена бути економічно відсталою. Вибудовується такий ланцюжок: що ж таке хороша освіта, з чого вона починається? Не секрет, що вона починається з опанування знань, з уміння працювати з інформацією, з розвитку критичного й аналітичного мислення. Знання можна саме опанувати — якщо поступово, наполегливо, методично, регулярно читати тексти різної складності.
Хто не здобув у дитинстві, в перших класах школи навички регулярно читати, тому дедалі важче стає вчитися. У хороших університетах студенти мають прочитувати по 300–400 сторінок щодня, щоб просто пройти свої навчальні курси й отримати високі бали, в результаті отримати диплом і знайти цікаву та добре оплачувану роботу. Гадаю, більшості учнів в українських школах робити це просто не під силу. Вони мало читають і не дуже розуміють текст. Зокрема, дослідження PISA показало, що тільки 4% українських школярів віком 15 років володіють повним комплектом навичок читання, розуміння й аналізу незнайомого тексту. Дослідники зробили висновок, що українське школярство відстає від своїх ровесників з європейських країн на цілий рік навчання. Питання в тому, за скільки років воно потім надолужить оцей рік, якщо взагалі хоч колись зможе це зробити…
З 13 до 19 грудня в Україні триватиме Національний тиждень читання. Що відбуватиметься в ці дні? Чи це ширша ініціатива, не прив’язана до конкретних часових параметрів? Чому вона важлива й чому до неї треба долучитися?
— Ми користуємося будь-якою нагодою, щоб привертати увагу до читання. Нещодавню кампанію «30 знакових книжок нашої незалежності» ми насправді запустили не для того, щоб визначити якийсь перелік назв. Хоча отримали його, і це приємно, до того ж обрали справді знакові книжки. Нам ішлося про те, щоб ще раз спонукати людей подумати про книжку в знак солідарності чи, навпаки, протесту проти списку, який маємо, взяти її до рук, піти в крамницю, прочитати, задуматися й обговорити. Національний тиждень читання має таку саму мету. Зараз наближаються різдвяні й новорічні свята. Чому б нам не поширити, відновити, зберегти хорошу традицію дарувати книжки?
Як на мене, то замість тижня читання слід робити місяць чи рік читання. Але ж психологія людей така, що певний інформаційний потік має часом вщухати, а часом — бути яскравим спалахом. Припускаємо, наша передноворічна акція стане цим бенгальським вогником, феєрверком, що підсвітить книжкову тему, надасть їй святковості та спонукає людей заглянути в книгарні й обрати книжкові подарунки для своїх близьких. Сподіваюся, завдяки «президентській тисячі» Національний тиждень читання триватиме до кінця року, а потім будуть наступні тижні, сповнені радості від придбання нових книжок. У моїй «бульбашці» у фейсбуку всі пишуть, що витратять цю суму саме на книжки. В Італії культурний сертифікат на 70% витрачають також на придбання книжок. Побачимо. Сподіваюся, що в нас опублікують певну статистику, на що вакциновані українці витратили «президентську тисячу».
Не секрет, що й видавці, і книгарні зазнали відчутного удару в час пандемії коронавірусної хвороби. Чи допоможе ініціатива Національного тижня читання і їм також?
— Коли люди купують і читають книжки, то допомагають насамперед собі, бо книжка є каталізатором особистісного та професійного розвитку. Тут же говоримо про книжку як про товар. Для видавців їхня діяльність є певною місією, але водночас і бізнесом. Вони мусять заробляти, отримувати від продажу більше, ніж вклали, хоча б для того, щоб щороку видавати нові книжки. На пошук і розкрутку молодих авторів доводиться вкладати чималі кошти, щоб їх помітили. Це бізнес. Якщо видавці дають на ринок якісний товар, приділяють увагу його промоції, то вони заробляють і книжковий ринок розвивається. Тут нічого соромитися. Недавно побачила дані Держстату, де йдеться про витрати сімей на різні товарні групи, з яких випливає, що загалом на книжки домогосподарства (а їх у нас 14,7 мільйони) витрачають близько 900 млн грн на рік, тобто по 55 грн на кожне з них. Водночас на цигарки витрачають 70 млрд грн, на алкоголь — 37 млрд. Цифри промовисті, додати тут нічого. Коли люди скаржаться, що в них немає грошей, щоб купити книжки, їм можна порадити купити на п’ять пачок цигарок на рік менше, і буде книжка чи дві. Або взагалі відмовитися від звички куріння та вживання алкоголю. На деструктивні практики, що руйнують особистість, гроші є, на те, що її розбудовує, нема. Витрати домогосподарств на освіту, до речі, теж мізерні. Усе це справді зовсім не смішно.
Як держава може вплинути на споживчі пріоритети? Принаймні підвищити акцизи на тютюн і горілку. Держава повинна щось робити, заохочуючи людей читати: фінансувати реновацію бібліотек і поповнення фондів, допомагати видавцям і книжковій торгівлі, організовувати регулярні загальнонаціональні кампанії промоції читання, постійно наголошувати на його важливості. Перші особи держави, всі керівники усіх рівнів, публічні особи, відомі спортсмени, актори, телеведучі та блогери мають брати участь у цій постійній промокампанії. Нагадувати про книжки своїм фанатам і підлеглим, бувати на подіях, у книгарнях і бібліотеках. І народ підтягнеться.
———————
Олександра Коваль народилась 1957 року у Львові. Директорка Українського інституту книги, президентка ГО «Форум видавців» (1995–2018), співзасновниця Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів, Української асоціації читання. Закінчила Львівський лісотехнічний інститут. У 1990–1992 роках була заступницею головного редактора львівського видавництва «Фенікс». У 1992–1997-му очолювала видавництво львівської обласної організації Товариства української мови імені Тараса Шевченка «Просвіта». Від 1994 року організовує Форум видавців у Львові. 26 липня 2018 року перемогла в конкурсі на посаду директора Українського інституту книги. Членкиня Українського ПЕН.