У давньогрецькій літературі є постать сліпого співця Гомера, якому приписують авторство «Іліади» та «Одіссеї». Зазвичай Гомера зображують в образі особи поважного віку. Чи згодні ви з тим, що літературна творчість — це справа людей дорослих?
— Дорослішання має багато спільного з мистецтвом. Коли ви працюєте над чимось таким, що містить у собі елементи метафізики, то ви ніколи не дорослішаєте. Мистецтво є грою, література також, тому вам треба завжди лишатися в душі молодими, але поряд із цим — дорослішати у своєму реальному житті. Митці ніколи не старіють, бо те, що вони роблять, — це постійна гра. Мистецька творчість, зокрема літературна, вимагає високих витрат енергії, а саме вона дає можливість своєму творцеві назавжди лишатися молодим. З одного боку, це ситуація, сповнена світла, але водночас і темряви. Мистецтво — це завжди гра з темрявою та світлом.
Отож митці ніколи не бувають молодими чи старими в тому ж значенні, у якому для них не відіграє ролі стать. Ви запитаєте, а де ж людське в цих митцях, оцих маленьких майже богах, котрі створюють всесвіти з різного мотлоху? Погляньте на богів-олімпійців: вони всі сповнені людських рис. Так і люди чимось схожі на богів. Гомер свого часу всіляко доводив, що боги мають цілком людські заняття, тому люди не так уже кепсько з ними ладнають.
Читайте також: Книжковий риночок
Те, що ми створюємо як люди, має сенс у межах нашої екзистенції та культури, але також є значущим само собою. Через це для того, щоб лишити по собі слід, ми вдаємося до творчості: пишемо, малюємо, будуємо й так далі. Водночас ми часто навіть не замислюємося про сенс наших дій. А далі вже йде комунікація, передавання інформації, мудрості, хвилювань і тривог, страхів і бажань — усе те, з чим ми стикаємося, коли пишемо.
Ви пишете не лише літературні твори, а й кіносценарії. Європейське кіно виборює увагу глядачів не завдяки видовищній цифровій картинці, а завдяки своїм темам та історіям, які воно розповідає. Завдяки чому оповідання небанальних, часом складних історій виправдовує себе як у літературі, так і в фільмах?
— Власне, ми фіксуємо те, що не має терміну придатності, — те, що є вічним. Хоч якою була б епоха, люди будуть думати, боятися, бажати й таке інше — це речі, які ніколи не застаріють. Про них ідеться у творах Гомера, але ця тематика цілком суголосна сучасності. Його сучасники та ми маємо однакові страхи. Змінилися технології, але спосіб оповіді лишився практично однаковий, бо не змінилися тривоги, страхи та війни. Можливо, якісні показники життя різняться, але суттєві елементи лишаються однаковими. Саме з цієї причини історії ніколи не помруть, і людям завжди буде що розповідати.
Свого часу дуже багато уваги приділяли питанню форми, жанру кіно, проте сьогодні увагу знову звертають на зміст. Лише красивої картинки не достатньо, вона має ще й щось значити. А її наповнення — це і є ота значуща, класна історія про те, яке ж воно, наше життя. І література відіграє тут значну роль, тому що режисер повинен мати певні межі, від яких він буде відштовхуватися. Так, мова кіно та мова літератури — різні, але історії, до яких вони звертаються, по суті однакові. Важливо, як ви цю історію перекладаєте, робите досяжною для глядача чи читача, наскільки успішно знаходите свою кіномову. Це слушно й для літератури. Історій довкола нас вистачає, важливо знайти власний письменницький стиль. Ось у чому полягає завдання кіно та літератури. Історії — всі вони ось тутечки, поряд із нами. Важливо їх узяти та показати у свій, авторський спосіб.
Думаю, якраз наратив і є тим, що ніколи не зміниться. Змінним, очевидно, є медіум, який його транслює. Еволюціонує також спосіб, у який ми його переповідаємо, а також платформа, де це відбувається. Колись це було кіно, потім телебачення, сьогодні ж це цифрові платформи. Що буде далі — хто знає. Трансформується також спосіб, у який ми сприймаємо наратив, а от сам він лишається завжди незмінним.
Чи змінила щось, на ваш погляд, пандемія COVID-19? Наскільки її вплив відчутний, коли йдеться про літературу, про манеру сучасного письма, про стан культури загалом?
— Переконана, що пандемія все змінила. Локдауни повернули нас усіх до пошуку сенсу, переусвідомлення свого життя, до думок про те, а яким же йому належить бути. Ніхто з нас нині не знає, яким боком можуть повернутися майбутні події та як вони загалом розгортатимуться. Уперше за дуже багато років у людей з’явився вільний час, період, коли час ніби спинив свій хід. Думаю, це був гарний момент, щоб замислитися, а що ж саме робить кожного з нас щасливим. Окрім того, це був момент прилаштування до нових реалій, бо для того, щоб вижити, людині потрібно адаптуватися до того, що навкруги неї.
Другий локдаун виявися пеклом, тому що у багатьох накопичилася ціла гора роботи. Замість того, щоб мати 8–10-годинний робочий день і час для відпочинку, люди отримали нескінченний робочий процес. Пандемія погіршила наше становище, бо тепер ми увесь час працюємо. Зникає ота невидима стіна, виправдання для нашого відпочинку. Раніше після роботи люди мали вільний час, збиралися з рідними й друзями тощо. Сьогодні ж більшість із нас пристебнуті до комп’ютерів, і видається, що ми стали їхнім доповненням.
Якщо говорити про те, як усе це вплинуло на креативність, то розкажу вам, як нині стало писати. Знаєте, письменницька справа стала дуже самотньою. Літератори лишилися вдома й працюють наодинці, тимчасом в інших креативних сферах важить спільнота та щоденний брейнштормінг — це те, чого потребуєш щоденно. А те, що відбувається зараз, вельми руйнівне. Коли лишаєшся сам на сам з екраном комп’ютера, почуття спільності зникає, натомість виникає відчуття покинутості. Сьогодні люди не читають, а дивляться «Ютуб». Читання товстих книжок не для них, бо вони швидко втрачають терпіння та здатність концентруватися на тексті. Усі хочуть результату швидко: клацнув — і все, не потрібно гортати сторінки, запам’ятовувати, хто з героїв і чому зробив.
Читайте також: Олександра Коваль: «У будь-якій ситуації можна почати щось змінювати»
Джеффрі Євгенідіс у романі «Середня стать» («Middlesex», 2002) розповідає історію грецької родини, що мігрувала до США та чиї сподівання на ліпше життя справдилися. Тимчасом ваш роман «Дендрити» («Dendrites», 2015) — це розповідь про американську мрію, яка виявилася порожньою. Чому вам було важливо розповісти саме таку історію?
— Я спробувала зобразити героя, який важко заробляє собі на життя у 1920-х. Це був час потужних міграційних потоків передусім до США, а далі до Австралії та інших країн. Америка в той час була місцем, куди хотіли потрапити вихідці з Південної та Східної Європи. Знаєте чому? Через так звану американську мрію. Люди, про яких кажу, мріяли заробити грошей, легко знайти роботу та поліпшити якість свого життя. Мої герої — це ті, хто перетнув Атлантику пароплавом і приїхав до США. Але часто все залежить від того, як на новому місці складуться умови. Так, мої герої марили отією американською мрією, але для них усе склалося не найліпшим чином. Вони ті, для кого ця мрія виявилася порожнім звуком. Мені дуже хотілося розказати саме про них, бо ми переважно чуємо історії про людей, для кого американська мрія реалізувалася — тих, хто починав із нічого й досягнув усього. Чому цей наратив саме такий? Бо саме таким ми всі хочемо бачити наш світ. Про інші ж історії ми воліємо просто забути. Герой мого роману перетнув Атлантику з найкращими надіями, доклав до них свою працю, але не здобув того, про що мріяв. Ні, він не опинився на дні, але його заробітки ніколи не дорівнювали тим, на які він сподівався.
Дуже часто нас збивають із ніг завищені очікування. Коли мрія штовхала вперед, докладали багато зусиль, але не сталося так, як гадалося — такий стан веде до колапсу. Я розповідаю про людей, які потрапили в пастку своїх очікувань, про міста, які давали їм надії, але не давали можливостей для їхньої реалізації. В Америці є дуже багаті міста, які з плином часу, в ході деіндустріалізації, коли виробництва почали виносити, скажімо, до Мексики, стали привидами. Погляньмо, приміром, на Детройт, де замість економічного дива маємо бідність, проституцію та колапс. Подібних прикладів чимало, і всюди сталося одне: прийшла бідність, бо промисловість і виробництва пішли з тих міст кудись за американські кордони.
Мій головний герой опинився ув’язненим, спійманим у пастку американської мрії. Він став ніким і нічим. У моїй книжці йдеться про таких людей, як цей герой. У часи великих історичних подій та випробувань люди зазвичай гуртуються, щоб вижити. Маленькі речі, спогади часто руйнують родини. Мій роман — саме про спогади, які лишать по собі відбиток, про питання належності, рідної місцини та, власне, про належність до міста, країни й так далі. Саме тому я вибрала таку назву — «Дендрити». З грецької слово «дендро» перекладається як «дерево». Мій роман — це не літературна сага, а радше сімейний роман. Тому в цьому випадку дендрити — це родинне дерево. Поряд із цим дендритами називають ділянки синапсів мозку, які транслюють інформацію — власне, живу пам’ять, ключові її моменти. Уявіть собі, що взимку ви побачили сніжинку, яка має унікальну конструкцію, красу, що існуватиме тільки ось тут і зараз, коротку мить, а потім зникне, загубиться в пітьмі часу. Як із цим бути? Люди хочуть лишити по собі слід, і вся та пам’ять, що мандрує родинним деревом, — як із нею бути, коли відходять у вічність її носії? Чи можна взагалі хоч якось лишити по собі слід? Ось ті питання, які я порушую у своєму романі.
Перед тими, хто виїхав на постійне проживання за кордон, постає питання про збереження чи трансформацію своєї ідентичності. Чи важко різним поколінням грецьких діаспорян вливатися в американське суспільство? Чи торкаєтеся ви цього питання у своєму романі?
— Це справді так, бо вони прагнули залишити собі хоч щось зі своєї давньої батьківщини, хоча б якісь спогади. Саме тому греки в діаспорах формують свої спільноти. Якщо порівняти греків-діаспорян у США та тих, хто лишився мешкати в Греції, то перші значно консервативніші, ніж ті, хто не полишав батьківщину. Так стається тому, що діаспоряни не хочуть змін, бо бояться, що зміни ці назавжди відірвуть їх від Греції, від країни, яку вони залишили. У США довкола все інше: і мова, і звичаї, тож діаспоряни стійко й чіпко тримаються за свою пам’ять. Вони не хочуть рухатися вперед, бо, так би мовити, ув’язнені у своєрідному лімбі.
Читайте також: Олександра Коваль: «Система відстоює своє право на існування в статус-кво»
Молодші покоління грецьких діаспор мають велетенські проблеми в порозумінні зі своїми батьками. Молодші дуже гарно говорять англійською як рідною, старші ж мають із нею проблеми, розмовляють з відчутним акцентом і так далі. Молодь хоче відкинути свою грецьку ідентичність та коріння й стати американцями. Думаю, що саме вони є тим поколінням, яке може залікувати травми еміграції, нової мови, поїхати та звіддаля поглянути на ту Грецію, батьківщину їхніх дідів і батьків. Вони вільні дати раду своїй ідентичності.
Існує багато стереотипів, які формують загальне уявлення про Грецію. Наскільки важко показувати невідомі широкому загалу події та явища, які формують новий образ вашої країни?
— Усі ці асоціації про мусаку, вино, чорну каву по-грецьки й таке інше — це проблема ярликів, стереотипів, що міцно повкорінювалися. І вони шкодять впровадженню чогось нового, щоб показати інакший образ Греції. Коли ж ідеться про мистецтво, важлива багатоманітність. Усюди у світі нині ведуть історичні дослідження, які згодом виливаються і в художню літературу, пишуть глибші екзистенційні історії, а хтось тяжіє радше до постмодерністських форм та стилю. Немає якоїсь однієї школи, так би мовити, а є цілий букет різних напрямів.
Мені подобається сучасність і кортить досліджувати, яка вона. Подобається відкривати про неї певні речі й глибше її розуміти. Не підходжу до нашого часу з позиції якихось упереджень, а починаю з нульової точки та паралельно відкриваю для себе певні речі, як це роблять мої герої. Інколи результат досліджень змушує мене глибоко здивуватися й запитати, як те чи інше явище чи подія могли статися. Тому, власне, не варто братися за дослідження реальності, якщо стартова точка для цього — ваші власні упередження.
Романи Орхана Памука пронизані почуттям ностальгії. А яка емоція притаманна творам сучасних грецьких авторів?
— Орхан Памук написав декілька своїх творів у час, коли до влади на початку 2000-х тільки-но прийшов Реджеп Тайїп Ердоган. Його ностальгія — це сум за тим, яким свого часу був Стамбул, і тим, яким це місто більше не є. Свого часу воно було дуже космополітичним, а сьогодні це вже не так, бо в ньому все глибше вкорінюється консерватизм. От про що йшлося Памукові. Моя ж ностальгія — це не про міста й не про те, що там колись відбувалося. Мені йдеться про молодість і стан безтурботності. Як на мене, ми всі трошечки ностальгуємо не за місцями на мапі, містами й країнами, а за дитинством і молодістю, за втраченою безтурботністю, за сповненістю силою ризикувати. Це дуже дивний стан невразливості, коли тобі не доводиться жити аж надто розважливо.
—————————–
Калія Пападакі народилася 1978 року в грецькому місті Дідімотейхо, виросла в Салоніках. Вивчала економіку в Бард-коледжі (США, штат Нью-Йорк) та Брандейському університеті (США, штат Массачусетс). Після повернення до Греції вивчала кіномистецтво в Еллінській школі кіно і телебачення Ставракос (Афіни). Її перший кіносценарій «Вересень» («September», 2010) представили на 48-му міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах. За першу книжку, збірку коротких новел «Звук заднього двору» («The Back-Lot Sound», 2009) письменниця отримала відзнаку Diavazo Journal New Writers Award. 2011 року вийшла збірка її поезій «Лаванда у грудні» («Lavender in December»). 2015 року за свій роман «Дендрити» («Dendrites») авторка здобула Літературну премію Європейського Союзу.