Ми вже восьмий рік перебуваємо у стані війни та в процесі усвідомлення факту окупації. На вашу думку, якої стратегії, свідомо чи ні, дотримується Україна: боротьби за територію чи за людей?
— Держава не може декларувати повернення територій без людей чи навпаки. Наразі йдеться про безальтернативність відновлення територіальної цілісності України. Мені важко говорити, що для нас важливіше — території чи люди, бо важливе й те, й інше. Але особисто я бачу спроби держави зменшити негативні наслідки конфлікту для людей. Це й певна матеріальна допомога тим, хто виїжджає з окупованих територій, і спрощення умов для вступу в навчальні заклади для молоді. І для мене це означає, що держава намагається наявними засобами захищати людей. Не швидко й не так гнучко, як могла б, але поступ є.
Переселенці й ті, хто залишився в окупації, вимагають від держави різних стратегій взаємовідносин, але ми досі фактично не розрізняємо цих категорій громадян. Як це зробити максимально безпечно для держави й самих людей?
—Я не можу погодитися, що ми зовсім не розрізняємо перших і других. Офіційно є люди, які виїхали з окупації й мають довідку ВПО, а є ті, хто там залишився. На законодавчому рівні ми розділяємо ці категорії громадян. Але для доступу до певної частини послуг, які надають, зважаючи на місце проживання, держава вимагає довідку. Тому її доводиться отримувати тим, хто виїжджає з окупації не на постійне проживання, а за певними послугами. Звісно, у випадках, коли довідку використовують для призначення виплат, пов’язаних з внутрішнім переміщенням, ця вимога справедлива, бо вона власне й підтверджує сам факт переміщення. Однак є й інші проблеми. Наприклад, мешканці окупованих територій іноді просто змушені оформлювати довідку ВПО, щоб отримати український паспорт дитині чи відновити свій у разі втрати. Причина цієї проблеми полягає в тому, що в нас досі багато сервісів прив’язані до місця реєстрації (так званої прописки), яке в переселенців зазвичай перебуває на окупованих територіях, де отримати ці сервіси неможливо. Єдиний правильний шлях — зменшувати перелік послуг, прив’язаних до місця реєстрації особи, внаслідок чого зменшуватиметься також сфера застосування довідки ВПО.
Читайте також: Реінтеграція
Вимагати довідку переселенця мають тільки тоді, коли людина звертається до державних органів задля отримання спеціальної підтримки, пов’язаної з фактом внутрішнього переміщення (наприклад, коли йдеться про адресну допомогу, отримання житла тощо). Проте довідка ВПО не може бути обов’язковою для отримання пенсії, бо українські громадяни мають право на неї незалежно від місця проживання, навіть в інших країнах. І, звісно, нам не слід змушувати людей брехати, вказуючи неправдиві дані щодо факту переселення, перевіряти кожен їхній крок, таврувати їх «псевдопереселенцями» чи «пенсійними туристами». Це некоректне й некомпетентне ставлення держави до людей, які змушені залишатися в окупації.
Падемія COVID-19, хоч як дивно, дала нам шанс на позитивні зміни. Люди вже два роки отримують пенсії без необхідності періодично перетинати лінії розмежування задля верифікації. Виїжджати на підконтрольну територію, щоб зняти кошти з карток, вони можуть у зручний для себе час, а не раз на 60 днів, як вимагали раніше. Це знижує навантаження на КПВВ, літні люди не стоять у чергах під час перетину, не наражаються на небезпеку інфікуватися. Виявилося, що це можливо. Але ми, наприклад, не знаємо, скільки людей відтоді померли на окупованих територіях Донбасу, і це питання вимагає відповіді. Запобіжником від зайвих бюджетних витрат можуть стати різні механізми. Наприклад, вимога знімати гроші особисто або електронна верифікація, яку наразі розробляють, — поштовх до її впровадження дала якраз пандемія. Це також може бути періодичний перевипуск банківських карток, отримати які можна лише особисто, що поступово буде впроваджено з 2022 року.
Уряд ухвалив уже другу Стратегію інтеграції ВПО, і ви були причетною до її формування. Що принципово змінюється в підході, порівняно з попередньою програмою?
— Попередню Стратегію інтеграції внутрішньо переміщених осіб було розроблено на 2017–2020 роки. Вона офіційно передбачала пошук довгострокових рішень, хоча, звичайно, за три роки жодні такі рішення неможливо втілити за визначенням. І, як і більшість стратегій, вона була доволі декларативною. А головне — зовсім не мала індикаторів виконання та містила формулювання на зразок «сприяти», «забезпечити вивчення» тощо. Тому зараз ми навряд чи можемо простежити зв’язок між заявленою стратегічною метою та наявним результатом.
Перевагою нової стратегії я вважаю реальні, вимірювальні результати її виконання. А також те, що вона вже містить Оперативний план — унікальне поєднання для таких документів, де чітко розписано, як оцінити якість і результат виконання стратегічних завдань. Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України відмовилося від амбіцій визначати довгострокові перспективи, тому ми зараз говоримо про середньострокові плани інтеграції внутрішньо переміщених осіб — на три роки.
У стратегії є зміни підходів до виплати адресної допомоги, а також пункт про удосконалення роботи Єдиної бази даних ВПО. Але принаймні зараз немає очевидного рішення, як це удосконалення можна забезпечити. Бо очевидно, що офіційна цифра ВПО відрізняється від їх реальної кількості якраз через наявні механізми забезпечення права на соціальні виплати й пенсії мешканців окупованих територій. Звісно, держава може змусити всіх ВПО наново перереєструватися. Але це точно не розв’яже проблеми: люди з окупованих територій також реєструватимуться, бо вони не повірять, що зможуть отримувати пенсії без цієї довідки. Тож поки що це відкрите питання, над яким варто думати всім суспільним і державним інституціям, дотичним до проблеми.
Складним є і питання зміни алгоритмів надання адресної допомоги ВПО. Усі кажуть, що цих виплат не може вистачити на оренду житла. Але щорічний бюджет програми становить 3 млрд грн, водночас на жодну житлову програму для ВПО таких коштів не виділяють. Уявіть, скільки житла можна було б щороку отримати за такі гроші! Але повірте, мало хто з отримувачів адресної допомоги зголоситься відмовитися навіть від тих невеликих виплат. Тому зміни будуть болючими, хоча вони мають більше спиратися на оцінку потреб ВПО. Проте, знову-таки, є стратегія змін, а бачення, як це втілювати на практиці, — немає. Тому для змінення підходу до призначення та виплати адресної допомоги переселенцям профільному міністерству доведеться ще довго та якісно комунікувати з громадськими організаціями ВПО.
Читайте також: Незакінчена українська революція
При аналізі стратегії, яку зараз створено й ухвалено, треба звернути увагу на те, що після узгоджень з усіма іншими міністерствами вона стала дещо вихолощеною. Кожне міністерство, якому не подобалася певна позиція, могло активно використовувати своє право блокувати документ. Як ми бачимо, положення про розділення довідки ВПО та виплат у ній уже немає. Це була позиція Пенсійного фонду та Міністерства соціальної політики. Стратегія, текст якої узгоджували майже рік, стала результатом певного компромісу, внаслідок чого з неї зникли всі гострі реформаторські речі, навіть якщо вони були, і цих змін бажали в Мінреінтеграції.
Основні напрями інтеграції переселенців, згідно з чинною стратегією, стосуються роботи, навчання та житла. Чи реально втілити, наприклад, масштабну програму лізингу житла, про яку нещодавно повідомив прем’єр-міністр Денис Шмигаль?
— Важливо, що в новій стратегії закладено розширення переліку інструментів задоволення житлових потреб ВПО. Зараз діють програми «Доступне житло» й «30 на 70», є також низка програм кредитування, варіанти надання тимчасового та соціального житла, програма житлового будівництва в селі тощо. Їх багато, але очевидно, що недостатньо, бо, наприклад, частина з них узагалі не перекриває потреб людей пенсійного та близького до цього віку. Бо зрозуміло, що банківські іпотечні кредити передбачають певні обов’язкові умови, серед яких вік є важливою ознакою. Як ми вже зазначали, оцінити рівень потреб у житлі для цієї категорії переселенців зараз важко, і Мінреінтеграції має спробувати зробити таку оцінку. Але насамперед слід належно профінансувати вже наявні програми. Бо є програми на папері, а кошти в держбюджет на них закладають не завжди. Наприклад, програма «Доступне житло» цілий рік не працювала взагалі. Але з’являться й інші варіанти, зокрема згаданий лізинг житла, про який говорив пан прем’єр-міністр. А в разі збільшення фінансування інструментів задоволення житлових потреб, збільшиться й кількість ВПО, які це житло зможуть отримати.
Як на змісті стратегії відбивається те, що більшість ВПО не збирається повертатися додому навіть після звільнення окупованих територій?
— Коли ще писали першу стратегію, вже було зрозуміло, що більшість ВПО не збирається повертатися. Зараз їх частка зросла, тому завдання займатися ситуативною допомогою ВПО не актуальне, натомість їм треба допомогти інтегруватися до нових громад. Нині в пріоритеті, і це вже зафіксовано в новій стратегії, розселення місць компактного проживання (МКП) переселенців. В Україні не було наметових таборів, але людей поселяли в літні табори, санаторії, профільні гуртожитки. Питання фінансування таких об’єктів давно дуже гостре, бо більшість з них не державні, а приватні, і власники вже не можуть оплачувати проживання людей своїм коштом.
Також ми маємо кілька збудованих за гроші іноземних партнерів тимчасових модульних містечок, термін експлуатації яких завершився. У МКП по всій країні нині мешкає близько семи тисяч переселенців, і насправді це не критична цифра. Держава обов’язково має надати пріоритет у забезпеченні соціального житла мешканцям з МКП певних категорій — особам з інвалідністю, пенсіонерам, родинам з дітьми. Тому від соціального житла ми повністю не відмовимося саме через наявність таких соціально незахищених категорій переселенців, які не зможуть претендувати на отримання кредиту й не готові орендувати житло за повну вартість.
Є міжнародні донори, які займаються реновацією житла в Україні. Часто в цих випадках створюють соціальні гуртожитки, що стають комунальною власністю та мають зрозумілі й законні алгоритми надання в користування особам, які цього потребують. І там уже не буде скандалів через небажання приватних власників роками витрачати на це власні кошти.
Читайте також: Прокляття меншовартості
Чи є щось у стратегії про тих, хто залишився в окупації? Чи зацікавлені ми в масовому виїзді людей з окупації, чи, навпаки, у тому, щоб там залишилося якомога більше наших людей, які маркували б українську територію?
— Саме в цій стратегії про них згадано дуже мало. Ці люди фактично не контактують з державними інституціями на території, підконтрольній уряду України, тому в їхньому випадку важко говорити про організацію допомоги у сфері інтеграції. Але, наприклад, ідеться про розбудову медичних закладів Донецької та Луганської областей, куди часто звертаються люди з окупованих територій. Ця система зараз не видається повноцінною, бо обласні лікарні залишилися в Донецьку та Луганську. Але загалом політику держави не прописано щодо людей, які перебувають в окупації, так само чітко, як щодо переселенців. Я багато про це розмірковую й упевнена: наша стратегія не може ставити собі за мету, щоб усі звідти поїхали. Ідеться радше про підтримку зв’язків з людьми, які там залишилися, та максимальне полегшення їхнього життя й мінімізацію наслідків окупації. Для мене очевидно, що пріоритетом має бути навчання дітей з ОРДіЛО та Криму на вільній території, спрощення процедури отримання українських документів (зокрема паспортів, свідоцтв про народження тощо) й максимальне покращення фізичного доступу, тобто зручність КПВВ та логістика поруч з ними. Це забезпечуватиме мінімальну якість зв’язків. Звісно, це дуже важко робити, коли окупаційна влада просто закриває КПВВ. Але ми маємо розуміти, що Росія не збирається нас відпускати. І ми ще побачимо багато викликів, на які маємо реагувати вчасно, а не з запізненням на три — п’ять — сім років. Бо інакше в нас украй мало шансів колись реінтегрувати ті території.
Чи вірите ви особисто в успішну реінтеграцію? Чи маємо ми щось робити прямо зараз? Наприклад, Сергій Сивохо пропонує надати мешканцям окупованих територій можливість голосувати онлайн на виборах до Верховної Ради, як це нещодавно зробила Росія.
— Ми маємо розуміти, що Росія не просто організувала вибори на окупованих нею територіях Донецької та Луганської областей. Москва довгий час насаджує там свої ідеї й активно застосовує пропаганду. Я впевнена, що надання можливості взяти участь у російських виборах для мешканців окупованого Донбасу — не більш ніж символічний акт. Думаю, росіяни навіть не рахували тих голосів: Росія полюбляє використовувати демократичні інституції для втілення недемократичних ідей. І чого б нам орієнтуватися на цю псевдодемократію? Тим паче, що на окупованих територіях ми не маємо свого інформаційного поля, не можемо здійснювати агітацію та представляти партії. Вважаю, що приклад з виборами — поганий.
Але я вірю, що окуповані території буде повернено й ми їх успішно реінтегруємо. Я — кримчанка, яка бачила, як фактично за місяць після окупації там зробили все, щоб від українських інститутів формально нічого не залишилося. І впевнена, що після деокупації ми так само швидко зможемо повернути все, як було до окупації. Звісно, невідомо, коли це відбудеться. Тому наше завдання — зберігати зв’язки з людьми, які там живуть. Особливо з поколінням, яке не знає світу без війни та окупації та яке не жило з нами в єдиній державі. Нам обов’язково треба говорити про те, що в нас є спільне майбутнє. Бо очікування майбутнього — це поле для діалогу з молоддю, з тими, для кого, власне, ми й мріємо збудувати світ без війни та окупації.
———————-
Альона Луньова народилась у 1985 році в Сімферополі. Закінчила Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського, за фахом викладачка філософії та юристка. Працює у громадському секторі від 1999 року. Після окупації Криму долучилася до харківської команди Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні. Згодом була координаторкою правового напряму Благодійного фонду «Восток-SOS». Працює з темою подолання негативних наслідків збройного конфлікту, захисту прав постраждалих осіб і запровадження перехідного правосуддя.