Після повернення із заслання Тарас Шевченко прожив кілька відносно спокійних років. Він відвідував рідні місця, знайомився, листувався, боровся проти цензури, вклеював аркуші із забороненими творами в уже виданий наклад «Кобзаря» й опікувався розповсюдженням цих небезпечних для власників примірників. А передувало всьому дуже цікаве знайомство Тараса Шевченка з великою родиною Яхненків і Симиренків, яка стала своєрідним символом епохи. Саме Платон Симиренко проспонсорував останнє прижиттєве видання «Кобзаря». Воно вийшло накладом у 6050 примірників, що цілком можна вважати бестселером як на 1860 рік.
Про візит Тараса Шевченка до Млієва, де мешкали Яхненки й Симиренки, а також був один з їхніх заводів (машинобудівний), відомо доволі багато. Так само як і про меценатство Платона Симиренка. Але нерідко факт спонсорства губиться на тлі постаті Шевченка. Інша крайність — коли підприємницька діяльність стає непомітною на тлі меценатства. Такі підходи важко назвати слушними, оскільки у випадку Симиренка вміння заробляти гроші та прагнення вкладати їх у національну справу — дві сторони однієї медалі.
Читайте також: Битва за Академію
Історія однієї бізнес-моделі
З поля зору нерідко випадає власне підприємницька складова родинної фірми «Брати Яхненки й Симиренко». Запитання «Звідки взялися кошти на певний музей / книжку / будівництво?» лунає нечасто. А варто було б запитувати — і не лише тоді, коли йдеться про відмивання коштів та відбілення репутацій сучасними олігархами. А й щоб розуміти реальну ціну меценатства та доброчинності. Бо це не лише гроші, а також тисячі годин міркування про справу, роки роботи на підприємство тощо. Щоб без проблем виплатити 1100 рублів для видання «Кобзаря», потрібна була праця двох поколінь родин Яхненків та Симиренків.
Знак якості. Етикетка продукції цукрового комбінату в Городищі, збудованого фірмою «Брати Яхненки і Симиренко» 1848 року
Цей бізнес пройшов довгий шлях — становлення, розвитку, адаптації й урешті краху. І хоча саме з цукровим виробництвом ми звикли асоціювати фірму «Брати Яхненки й Симиренко», справа зароджувалася не в цій галузі.
Починалося все з уміння Михайла Яхненка з містечка Сміли на Черкащині працювати зі шкірою — шити кожухи та чоботи, — а також з його хисту до торгівлі. Йому, кріпакові, вдалося заробити на викуп з кріпацтва себе та своєї родини: трьох синів, двох доньок і дружини. Згодом Михайло Яхненко з синами Степаном, Кіндратом та Терентієм зайнявся гуртовою торгівлею промисловими виробами, худобою, зерном і сіллю.
Читайте також: Те, чого не можна завоювати
У 1812 році родина переїхала в найбільший тогочасний центр торгівлі зерном — Одесу. Тут донька Михайла Яхненка Анастасія познайомилася з Федором Симиренком і вийшла за нього заміж. Колишній кріпак Федір також зумів розбагатіти на оренді млинів і торгівлі зерном та борошном. Думка про спільний родинний бізнес, мабуть, висіла в повітрі, бо вже за кілька років після весілля в Млієві було засновано фірму «Брати Яхненки й Симиренко». Вони вирішили продовжувати зрозумілу та вигідну справу — торгувати борошном і зерном. Акціонери поділили обов’язки: Федір Симиренко та Степан Яхненко вели діловодство й бухгалтерію, а брати Кіндрат і Терентій Яхненки займалися рештою справ. Із часом усі важелі управління сконцентрував у себе Кіндрат Яхненко — його описували як людину виняткового розуму, підприємницького хисту та надзвичайної працьовитості. Коли через поважний вік він урешті у 1860-х відійшов від справ і біля керма став Платон Симиренко, представник уже другого покоління родини, це стало ударом по репутації фірми.
Проте саме він зробив із сімейного підприємства лідера цукрової галузі. Це був доволі сміливий крок, адже засновники фірми, попри падіння прибутків від торгівлі, до цукрового бізнесу лише приглядалися, до того ж здаля, наважуючись лише на експерименти з торгівлею цукром. Але Платон Симиренко був людиною іншого ґатунку. Він здобув економічну освіту в Російській імперії, а потім чотири роки навчався в Паризькому політехнічному інституті, який у першій половині ХІХ століття вважали найкращим закладом такого профілю. Рівень знань і розуміння економічних процесів Платона Симиренка були неспівмірними з тим, яким володіли його батько чи брати Яхненки.
Тож у 1848 році компанія збудувала й запустила цукровий завод неподалік Млієва, під Городищем. У його зведенні та роботі брали участь французькі фахівці й використовували закуплене у Франції обладнання. Завод виробляв цукор дуже високої якості та належав до групи найбільш високопродуктивних тогочасних підприємств — і це швидко відбилося на прибутках. Там само, на місці невеличкої ремонтної майстерні, за ініціативою Платона Симиренка було збудовано найсучасніший, як на середину ХІХ століття, машинобудівний завод, основною продукцією якого стало обладнання та двигуни для цукроварень і борошномелень. Стараннями Платона Симиренка поблизу Городища виросло повноцінне робітниче селище (задовго до того, як це стало трендом на Донбасі). Підприємці не шкодували коштів на облаштування соціальної сфери: для робітників побудували недільну школу, лікарню, церкву, крамнички, вулиці отримали газове освітлення.
Гостина й допомога
1851–1859 роки стали часом найбільшого піднесення фірми: її цукроварні виробляли понад 60% цукру України. І саме в цей час перетнулися шляхи родин Яхненків та Симиренка з Тарасом Шевченком. Після повернення із заслання останній якраз почав займатися виданням нової, доповненої версії «Кобзаря». І це було непросто, адже довелося пройти цензуру. У квітні 1858 року Шевченко надав рукописи цензурному комітету з проханням дозволити видати їх із назвою «Поезії Т. Г. Шевченка» й потрапив у неприємну історію з видавцем. Дмитро Кожанчиков купив право на видання поезії Шевченка за 2000 рублів — іще до того, як цензурний комітет ухвалив рішення. Усієї суми видавець авторові не виплатив: Шевченко отримав лише частину, щоб мати змогу поїхати в подорож Україною. Потім цей авансовий платіж йому ще й довелося повернути.
Інноваційний бізнес. Комбінат у Городищі працював на обладнанні, придбаному у Франції — саме там, у Паризькому політехнічному інституті, Платон Симиренко отримав фах інженера-технолога цукрового виробництва
Зараз важко з’ясувати, хто порадив Тарасу Шевченкові навідатись у Городище й на цукрові заводи. Можливо, це рішення було навіяне розповідями Михайла Максимовича чи повідомленнями про успіхи фірми в пресі. Можна лише припустити, що ідея не була спонтанною. Можливо, поет збирався провідати Олексія Хропаля, родича Симиренків і управителя городищенських заводів фірми «Брати Яхненки й Симиренко», з яким поет міг бути знайомим ще до заслання. Хай там як, чудового літнього дня 26 червня 1859 року Тарас Шевченко виїхав із садиби Максимовичів і човном по Дніпру попрямував до Млієва, на хутір Хропаля. Господаря садиби вдома не було, тому Шевченко пішов знайомитися в дім Платона Симиренка. Візит тривав кілька годин.
За пару днів поет знов приїхав до Городища — вже з наміром погостювати довше. Мешкав він в Олексія Хропаля, вечорами читав службовцям заводу вірші, розказував історії, спілкувався з родиною підприємців, ходив на екскурсію по цукровому заводу та прогулювався вулицями, де мешкали робітники й службовці. Неминуче зайшла мова про видання «Кобзаря» та проблеми Шевченка в цій справі — насамперед фінансові. Платон Симиренко сам запропонував допомогу, і Шевченко радо її прийняв. Ще двічі поет відвідував Симиренків і Хропаля — найімовірніше, йшлося про видавничі справи та кредитування підприємцем будівництва садиби Шевченка.
Читайте також: Пролетарі проти сонетів
Літо минуло, й Тарас Шевченко поїхав до Петербурга. У листопаді 1859 року цензурний комітет урешті дозволив видавати лише певний перелік рецензованих творів. Але видати їх — попри угоду з видавцем — можливості все ж не було. Навпаки, Шевченко мав повернути Кожанчикову витрачені за літо в Україні кошти з авансу за «Кобзар». І тут саме час було згадати про пропозицію допомоги від Платона Симиренка.
26 листопада 1859 року Шевченко написав йому прохання про допомогу. Деталі знаємо також і з листа до Олексія Хропаля: «Мені оце прийшлось до скруту: сьогодні цензура випустила із своїх пазурів мої безталаннії думи, та так, проклята, одчистила, що я ледве пізнав свої діточки, а іздатель… (Д. Кожанчиков) половини не дає того, що я прошу і що мені притьмом треба. З таким моїм лихом я оце до вас з Платоном Федоровичем: вишліть мені, будьте ласкаві, 1100 карбованців, і я вам з великою дякою пришлю к Новому року екземплярів книги на такую суму або через рік гроші з невеликим процентом. Зробіть як знаєте і як вам Бог на розум положе. Оставайтесь здорові! Нехай вам Бог помагає на все добре! Не забувайте іскреннього вашого Т. Шевченка». Платон Симиренко відразу ж погодився допомогти й надіслав кошти (сьогодні ця сума приблизно становила б $7700).
Альянс культури й бізнесу. В особі Платона Симиренка поет знайшов не лише шанувальника, але й спонсора, до якого міг звернутись із проханням про фінансову допомогу. Аркуш листа Тараса Шевченка до Платона Симиренка від 26 листопада 1859 року
«Кобзар» вийшов друком наприкінці січня 1860 року. Офіційно кількість примірників була 5800, але додатково й потай додрукували ще 250 штук. До них Шевченко сам вклеїв вилучені цензурою вірші. На титульній сторінці був напис: «Коштом Платона Симиренка». Публічне зазначення доброчинного внеску засмутило й розізлило Платона Симиренка — врешті, підтримувати українських поетів тоді було доволі небезпечно. До того ж відповідні органи влади мали на Симиренків досьє, у якому їхній дім називали «гніздом українофільства» й «малороссійского сепаратізма». Частину накладу на суму 1100 рублів було передано Платону Симиренку — він розповсюджував «Кобзар» серед знайомих і працівників своїх підприємств. Один примірник із того накладу зберігся досі — нині він у музеї Тараса Шевченка в Києві.
Крах і новий початок
Тоді — на час знайомства з Шевченком і видання «Кобзаря» — фірма під керівництвом Платона Симиренка переживала останні райдужні та перші темні дні. Чому ж таке прибуткове підприємство опинилося на межі краху? Тут поєднались одразу кілька факторів. Власне, справи погіршились у 1860-х, хоча спершу це не було надто помітно. Головними причинами проблем стало зростання конкуренції у сфері цукрового виробництва, наростання кризових явищ у фінансовій сфері Російської імперії, а також організаційна негнучкість. Усе трималося на довірі до прикажчиків, «яка існувала за старих часів у будинку і в справах фірми».
Читайте також: Левіафан і Ейзенштейн
У таких умовах логічним був би пошук нових бізнесових рішень. Наприклад, інвестувати в досконалішу техніку, що дало б підприємству шанс налагодити ефективніше виробництво і збільшити власну конкурентоспроможність. Або можна було звернути увагу на інші, прибутковіші галузі, які тільки почали розвиватися, — наприклад, на вугільну, що ось-ось мала вибухнути як «економічне диво» на Донбасі. Бо зрештою, саме вчасна переорієнтація свого часу привела фірму «Брати Яхненки й Симиренко» до неабиякого успіху. Але вдруге доленосного рішення не ухвалили… Варто згадати й те, що невпинно зростала частка невиробничих витрат. Наприклад, дружина Кіндрата Яхненка колекціонувала діаманти, а Платон Симиренко витрачав чималі кошти на своє хобі — садівництво. Разом із доброчинністю та меценатством, які були надзвичайно важливими інвестиціями в поступ української культури та суспільства, ці статті поглинали чималий фінансовий ресурс.
У перші дні лютого 1862 року компанія «Брати Яхненки й Симиренко» припинила платежі. Кредитори фірми 4 лютого 1862 року зібрались у Києві й вирішили обрати комісію для вирішення проблеми. Комісія дійшла висновку, що торговий дім братів Яхненків і Симиренка розширював коло своїх дій здебільшого завдяки кредитам, але був занадто й небезпечно захоплений легкістю їх отримання завдяки суспільній довірі. Наприклад, коли 1860 року в Петербурзі друкували «Кобзар», Платон Симиренко якраз погоджувався на черговий кредит, і фірма ще глибше загрузала в боргах… Запасних капіталів, попри високу дохідність фірми, створено не було. А отже, все завершилося тим, чим і мало: до кінця 1880-х справами збанкрутілого бізнесу та виплатою боргів займалася запрошена адміністрація.
Плоди меценатства. «Кобзар» з автографом Тараса Шевченка, виданий коштом Платона Симиренка в Санкт-Петербурзі 1860 року
Одному зі спадкоємців славетної, але занепалої фірми, Василю Симиренку, навіть довелося відмовитися від частини спадщини, щоб не сплачувати родинних боргів. У 1873 році він заснував власне цукрове виробництво в селі Сидорівка, що неподалік Млієва. Для облаштування виробництва знову взяв кредити. Іноді відсоткові ставки були захмарними, але вибір залишався невеликим — як писав Василь Симиренко, іноді йому доводилося виплачувати по 84% річних.
Шукаючи способу втриматися на ринку, нащадок династії працював над інноваціями на власному виробництві й у 1876 році зареєстрував патент на випаровувальний апарат, що вдвічі зменшував витрати палива на перероблення цукрових буряків, а згодом запровадив виробництво пастили й мармеладу. У власному проєкті Василю Симиренку стали в пригоді освіта інженера-технолога, конструкторський хист і талант адміністратора. Підприємство було не надто великим і не надто потужним, проте достатньо прибутковим, щоб підтримувати українські культурницькі та просвітницькі ініціативи свого власника. Саме про Василя Симиренка інший український підприємець і меценат Євген Чикаленко написав слова, які сьогодні є чи не найвідомішим його афоризмом: «Найвидатніший, найщиріший українець з-поміж так званих «буржуїв», який захоплювався українською справою не тільки до глибини своєї душі, а й до глибини своєї кишені». Глибина кишені та міра відданості Симиренка українській справді з’ясувались у 1915 році, коли після смерті підприємця було оприлюднено його заповіт: усе майно, яке оцінювали у фантастичну тоді суму 10 млн рублів, після його смерті мало піти на потреби українського національного руху.
Читайте також: Адам Джонс: «Минуле завжди наявне в теперішньому, воно є предметом реконструкції та політичної мобілізації»
Доброчинність «до глибини кишені» має свою ціну. Часом вона вимірюється не в грошах, а у втрачених та заново здобутих можливостях, звільнених і знову найнятих працівниках, у тих уроках, які підприємці засвоюють унаслідок своїх помилок. Або не засвоюють — і тоді вже йдеться не про меценатство, а про виживання справи. Родинна фірма «Брати Яхненки й Симиренко» зробила надзвичайний внесок у розвиток української справи — Платон Симиренко профінансував видання «Кобзаря», що зробило щасливішим і Тараса Шевченка, і багато поколінь українців. І хоча фірма врешті не вижила, проте вижив дух підприємництва — а з ним і можливість робити добрі й корисні справи.