Наскільки допустимими є обмеження фундаментальних прав людини в надзвичайних ситуаціях (війна, пандемія тощо)? Де в цей момент пролягає межа особистої свободи та суспільного блага?
— Право не оперує такими поняттями, як важкі чи карколомні моменти історії. Воно має інші конструкції, як-от надзвичайна ситуація, надзвичайний стан, воєнний стан або мирний час. І залежно від того, який період, який проміжок і який правовий режим діє в час певного історичного часу, про той набір інструментів правових гарантій ми й говоримо. Звісно, в умовах воєнного стану говорити про дотримання всіх прав людини майже неможливо. Бо відбуваються об’єктивні процеси, які унеможливлюють дотримання, наприклад, усіх політичних цивільних прав.
Про що йдеться зараз? На початку пандемії багато держав Європейського Союзу обрали різні правові тактики. Деякі держави вирішили, що треба запровадити надзвичайний стан (НС). Він давав їм, наприклад, змогу обмежувати певні конституційні права й гарантії, казати, що в умовах НС є можливість стримувати пересування громадським транспортом, обмежувати відвідування певних закладів і лімітувати інші права задля захисту громадського здоров’я. Логіку НС інколи використовували, щоб боротися з надзвичайними стихійними бідами та лихами, зокрема й пандеміями. Український уряд не пішов шляхом запровадження НС. Хоча тодішній міністр охорони здоров’я Ілля Ємець був одним із головних ініціаторів і промоутерів запровадження НС в Україні. Проте позиція Кабінету Міністрів полягала в тому, що треба запровадити надзвичайну ситуацію.
Надзвичайна ситуація — це урядова історія. Вона полягає в тому, що уряд і державні органи центральної влади мають діяти в режимах, що вимагають від них особливих зусиль. Тобто забезпечувати протиепідемічні заходи, збирати санітарно-епідемічну комісію, яка займається встановленням «червоних» зон, здійснювати певні заходи щодо протидії поширенню COVID-19, спеціальних закупівель, спеціального режиму роботи державних органів тощо. Тобто надзвичайна ситуація — це не про обмеження прав людини, а про надзвичайний режим роботи органів влади. Тобто, на відміну від деяких держав Європи, які вибрали НС, що передбачає обмеження дії Конституції, українська влада сказала, що нам достатньо закону про інфекційні хвороби та положень трудового законодавства, які вказують на обов’язковість щеплень і те, що держава може вживати заходів для протидії поширенню небезпечних інфекційних хвороб.
Читайте також: Лежати й дихати
Чи конституційні та законні заходи протидії, які запровадила українська влада?
— Це надзвичайно дихотомічна історія, і я не вірю, що навіть зараз, на цьому історичному етапі та проміжку часу, ми зможемо сказати на 100%, чи це конституційно, чи ні. З одного боку, відповідь однозначна. Але з історичної перспективи вона може бути й двоякою. Дуже важливо розуміти, що держава справді гарантує право на охорону здоров’я, охороняє громадське здоров’я, громадський порядок, запобігає поширенню небезпечних інфекційних хвороб. Та якщо почитати Конституцію, то більшість статей, які стосуються певних прав, мають застереження, що винятки можливі в інтересах громадського здоров’я. І це важливо розуміти.
На жаль, у нас є рішення Конституційного суду про те, що перша постанова уряду, ухвалена щодо карантину, є неконституційною. Але в чому її неконституційність? Половина змістовного рішення КСУ щодо карантину присвячена неконституційності обмеження заробітної плати суддям. Друга частина рішення суду казала, що неконституційними є обмеження прав і свобод громадян, які не передбачені законом. Але це теж була не змістовна результативна частина, а просто передісторія до обмеження зарплати суддям.
Багато хто орієнтується на практику Європейського суду з прав людини та стверджує, що ЄСПЛ у деяких справах нібито стає на захист тих, хто не хоче вакцинуватися. Бо це право на повагу до приватного життя, і суд бачить у цьому втручання. Однак на практиці в рішеннях ЄСПЛ майже стовідсотково йдеться про те, що коли це в інтересах громадського здоров’я, якщо це необхідно для запобігання поширенню небезпечних інфекційних хвороб, держава не лише має право, вона повинна вживати позитивні заходи для запобігання поширенню цих захворювань. Повинна. Це позитивний обов’язок держави. Тобто в інтересах громадського здоров’я, в інтересах солідарної відповідальності членів суспільства й суспільного блага деякі гарантії особистої недоторканості та поваги до приватного життя може бути обмежено.
Читайте також: Провідні світові медіа пишуть про Україну. Приводів для гордості немає: згадують фейкові сертифікати вакцинації
Антивакцинаторська істерія, яку нині спостерігаємо, має природне походження чи її згенеровано штучно?
— Я нещодавно побачив звіт Центру протидії дезінформації при РНБО, у якому розписано аналіз телеграм-каналів щодо того, як вони просувають наративи про неефективність вакцинації. Роблять це синхронно, організовано, під копірку й майже дублюють меседжі з інтервалами в день-два. Особливо вони активізувалися під час протестних антиковідних акцій. У звіті яскраво показано, звідки ці телеграм-канали, які мають по сто, двісті тисяч підписників, контролюються. І вочевидь, коли ми зараз кажемо про питання політики щодо вакцинації, то маємо розуміти, що тут залучено не тільки правові інтереси, саме гарантій прав людини, а ворожу пропаганду й дестабілізаційні елементи гібридної війни. Очевидно, ми не можемо розглядати вакцинацію лише як медичну історію, бо вона багатогранніша.
Яка мета таких дій?
— Послабити інституційні здатності України. Це очевидно, як і мета військових дій, — підірвати нашу територіальну цілісність та суверенітет. Щоб Україна витрачала більше грошей не на економічний розвиток, а на озброєння, зміцнення війська, на те, щоб розвивати оборонний сектор, який рідко дає економічний ефект. Щоб ми більше грошей витрачали на лікарні й кисневі балони. Звісно, і це штовхає економіку вперед, але це не програми, які мають додатковий економічний імпульс. Тобто роблять усе, щоб продемонструвати, нібито Україна є неспроможною державою, failed state в цьому концепті, й COVID-19 — лише один з чудових тригерів для цього.
Як влада мала би правильно комунікувати з суспільством, вести пропаганду?
— Це надзвичайно комплексна історія, що починається з багатьох факторів, які, очевидно, не охоплює нормативна частина. Почнемо з простого. Постанову про карантин уряд виписав жахливо. Це набір юридичних казусів і накиданих один на одного термінів з жахливою юридичною конструкцією. Абсолютно неприйнятний правовий текст, який жоден професійний юрист не написав би або написав за маленькі гроші. Тобто починаючи навіть з документообігу, нам треба зробити його чіткішим і зрозумілішим. Вибачте, але в нас у постанові про карантин визначено навіть ціни на газ. Як це стосується одне одного? Виникають питання, чи справді це постанова про карантин. У такій ситуації значно легше посіяти якісь зерна сумніву.
Читайте також: Місце призначення — Україна: "Ось що буде, якщо в країні лише 16% вакцинованого населення від Covid-19"
З комунікацією загалом проблеми немає. Є з її послідовністю. Пригадую прозаїчну історію про карантин вихідного дня. Очевидно, що ідею звідкись скопіювали. Вона одразу, з медичних міркувань, виявилася неефективною, однак уряд намагався триматися за неї, як за соломинку. В таких випадках, думаю, потрібна чітка комунікація. Ми ухвалили заходи, але вони виявилися неефективними, бо в нас було недостатньо інформації. Зараз ми маємо більше інформації й упевнені, що такі заходи точно послаблять поширення коронавірусу в Україні. Очевидно, це прості та зрозумілі меседжі, які має доносити уряд. Але коли нам місяць кажуть, що карантин вихідного дня ефективний, а захворюваність водночас зростає, то, звісно, це дуже сильно підриває довіру до дій уряду. А підірвати довіру значно легше, ніж її відновити.
Чи можливо притягнути до відповідальності чиновників за непрофесійну поведінку під час пандемії, наслідком якої стали численні смерті громадян, яких можна було б уникнути, якби вакцинацію здійснювали ефективно, а гроші витрачали не на дороги, а на кисень?
— Першочергова відповідальність чиновників, особливо урядовців, — політична. Все-таки їхня головна відповідальність полягатиме в тому, що виборець може не надати їм мандат на продовження кар’єри в майбутньому парламенті чи уряді. І це треба розмежовувати. Бо політична відповідальність — на рівні нашого морального філософського світоглядного сприйняття і бачення. Щодо доріг — цікаве питання. Очевидно, воно не має правового виміру. Думаю, якби ми вклали більше грошей у медицину, то навряд досягли б якісніших результатів. Зараз видатки на медицину рекордні. Також у нас реалізують безліч програм міжнародної допомоги. І насамперед ідеться про те, щоб був проміжок часу, хоч місяць-два до чергового піку коронавірусних обмежень, коли можна було б спокійно й без черг щепитися вакциною, якій довіряєш. На жаль, черги виникли перед самим піком захворюваності. Тобто особисті історії людей, як бачимо, чіпляють значно більше.
Ляшко, коментуючи останню постанову уряду, заявив, що викладачі, які працюватимуть, або невакциновані чиновники втратять можливість отримувати заробітну плату і їх буде відсторонено від роботи. Цей компонент постанови викликав бурхливу дискусію в усіх освітніх і позаосвітніх колах. Багато викладачів категорично не погоджуються з цим. Але Ляшко підкреслив, що для нього першочерговим є право на здоров’я, а другим — на роботу й заробітну плату. Політичну позицію міністра, певне, зрозуміти можна, але постанову ухвалено на рівні Кабміну, тобто така позиція уряду. Чи правильна ця постанова юридично? Звісно, ні. Чи ефективна вона для стимулювання вакцинування з медійного боку? Також ні. Мабуть, були й раціональніші шляхи. Але уряд ухвалив такі кроки й залишив поза увагою наявність абсолютної недовіри до владних інституцій. Вочевидь, йому треба шукати інших шляхів. Намагатися зрозуміти людську психологію та психологію більшості. Агітувати, щоб релігійні спільноти переконували вакцинуватися, і тиснули на ті з них, які кажуть, що робити щеплення не треба, а краще перехворіти. Слід намагатись домовлятися з публічними діячами, блогерами, тими, хто формує суспільну думку, щоб вони разом з Ляшком адвокатували за вакцинацію. Такі кроки на початку було зроблено, але зараз їх бракує. Хоча, вочевидь, вони принесли б набагато більше плодів, ніж будь-які жорсткі обмеження.
_______________________________
Богдан Бернацький народився 1991 року в Києві. У 2019-му захистив дисертацію в Києво-Могилянській академії зі стандартів щодо заборони політичних партій у Європі. Від 2020 року працює старшим викладачем у Києво-Могилянській академії та правовим радником в Офісі простих рішень та результатів при Національній раді реформ.