Розмови про те, чи можна обмежувати права людини заради суспільного блага й чи має держава на це право, загалом безпідставні. Ніхто не забороняє апелювати до закону про охорону здоров’я чи Конституції, але всі ті, хто говорить про порушення прав людини через обов’язкову вакцинацію від COVID-19, усі без винятку вакциновані. Ще в пологовому їм зробили БЦЖ, а в дитячому садочку їх вакцинували від кору. Ті, хто жив у СРСР, пройшли весь графік щеплень повністю, тож справжнє одкровення полягає в тому, що всі антивакцинатори вакциновані.
Тому про права людини аж ніяк не йдеться. Історія з правами вигадана й нав’язана ззовні, хоча вона легко зайшла багатьом людям. Ми як суспільство чудово знаємо, що таке обов’язкові щеплення. Адже жили з ними раніше, вакцинували дітей, щоб відправити в дитячий садок чи школу, і не замислювалися про це. До того ж не варто плутати поняття й називати обов’язкову вакцинацію примусовою. Бо це не одне й те саме. Примусовим може бути лікування. Соціально небезпечну людину справді закривають у спецзакладі та примусово лікують. А нинішня істерія — це частина гібридної війни, від якої «всі втомилися», проте вона нікуди не зникла. Історію з правами вигадали в Огарьово, у Кремлі чи ще десь — і вона штучна. Бо людство добре ознайомлене з обов’язковою вакцинацією як явищем. Вакцинуються люди й тварини. Так людство захищається та захищає тих, хто не розуміє важливості щеплення. Зрештою, як лікар я можу сказати, що один невакцинований у реанімації займає місце, на яке претендує інший невакцинований. Тобто вакцинація дасть можливість урятувати обох. А зараз ми говоримо, що невакциновані важче хворіють, потрапляють у реанімації та потребують кисню, якого не вистачає, і так втрачаємо людей. Вони помирають через велику кількість недужих. Тому що медична система не здатна впоратися. Невакцинованих виявилося надто багато.
Читайте також: Місце призначення — Україна: "Ось що буде, якщо в країні лише 16% вакцинованого населення від Covid-19"
Нам нав’язують наратив про порушення наших прав через обов’язкову вакцинацію, але є й протилежне бачення. У разі поліомієліту уникнення вакцинації проявляється відразу катастрофічними інвалідизуючими наслідками. Мить — і дитина паралізована. І чи не вчинили батьки й держава злочин проти здоров’я цієї дитини, коли не вакцинували її? Держава має спосіб уникнення паралічу та інвалідності. Батьки — запобігання каліцтву дитини, проте вони свідомо цього не роблять. Чи не вчинили вони злочин? Чи не залишили безпорадну дитину, яка не може ухвалювати рішення, без допомоги, що призвело до фатальних наслідків? Те саме з COVID-19, коли людина з різних причин (здебільшого через пропаганду) не робить щеплення. Ми маємо засіб порятунку від смерті чи каліцтва, а тому повинні ним скористатися й зробити вакцинацію обов’язковою. Навіть шляхом обмеження права відвідувати ресторан чи їздити в метро. Але лише тому, що коли на одній шальці терезів каліцтво та смерть, а на іншій — розваги й навіть право ходити на роботу, то вибір очевидний. Життя і здоров’я є вищим пріоритетом.
Очевидно, що виникає безліч соціальних проблем, пов’язаних із пандемією. Немає, скажімо, з ким залишити дітей, які не ходять до школи, доводиться брати відпустку власним коштом, домовлятися… Але йдеться про людське життя. Ви ходитимете в школу, але готові залишитися без батьків і дідусів? Ви справді цього хочете?
Сьогодні ми перебуваємо в дуже викривленій, брехливій інформаційній бульбашці. Скажімо, коли стверджують, що вакцини від COVID-19 погано вивчені й сирі, то насправді це не так. Адже людський розум здійснив безпрецедентний науковий прорив. Коли на планеті з’явилося нове захворювання, перед яким ми не поставали раніше, науковці впродовж одного року згенерували протидію. Людство винайшло вакцину в кількох принципово відмінних варіантах і налагодило її промислове виробництво. Сьогодні вакциновано 3 млрд людей у світі — і це не лише небувало високий рівень вакцинації. Ідеться про одну з найбільш вивчених вакцин. Ми, лікарі, отримали дані про її ефективність і роботу на тримільярдній популяції. Такого ще не було ніколи. Сьогодні прогрес дає можливість миттєво відстежувати кожен флакон вакцини, систематизувати й аналізувати дані, робити висновки й обмінюватися інформацією. Медицина зробила фантастичний крок уперед. Ці вакцини вивчені, як, напевно, жодні інші. Хоч би яку комбінацію за віком, статтю, захворюваннями ви придумали, вже є сотні й тисячі спостережень. І це дуже важливо.
На жаль, в Україні сам факт появи вакцин не привів до тотальної вакцинації — з різних причин. Я хотів би жити в країні, яка вакцинується самостійно, але, на жаль, це не працює. Натомість сьогодні ми спостерігаємо ефективність засобів обмеження — запровадження карантинів, оголошення «червоної зони» тощо. Мільйон громадян за останні тижні зробили щеплення. Від 15% першої дози ми дуже швидко дійшли до 30%. Це хороший темп. Отже, обмеження й обов’язковість у суспільстві працюють ефективно. Тому якщо ставити пріоритетом життя і здоров’я людини та порівнювати ефективніший метод і менш ефективний, однозначно треба вдаватися до ефективного. Бо насправді це рятує життя — навіть тих, хто цього не розуміє.
Є три чинники провалу вакцинації та коронавірусної катастрофи. Перший — звичайно агресія й інформаційна атака з боку РФ. Ми тут нічого не можемо зробити, суспільство не здатне боротися самотужки. Навіть лікарі, коли чують антивакцинаторський наратив, що звідти надходить, вірять йому. Громадяни, лікарі, медіа безпорадні перед російською агресією. Єдина, хто може їй протидіяти, — держава. В її арсеналі є способи впливу, цензура, блокування інформаційних каналів. Хоч би як було складно, хоч би які дилеми з’являлися, це її компетенція. І держава в такій ситуації мусить вдаватися до жорстких заходів. Антивакцинаторську пропаганду треба розцінювати як агресію й діяти відповідно.
Друга складова — внутрішня. Довіра до влади, лікарів, експертів. Ми знаємо, що весь вакцинаційний хаос пов’язаний із браком знань та розуміння того, як працює суспільство й наука. Відсутність усвідомлення відмінності між науковою статтею і постом у фейсбуку призводить до того, що в людей у голові кипить велика світоглядна каша. І це проблема.
Читайте також: Провідні світові медіа пишуть про Україну. Приводів для гордості немає: згадують фейкові сертифікати вакцинації
Третя складова, яка трохи пояснює першу та другу, пов’язана з мотивацією тих, хто сьогодні ухвалює рішення у країні. На жаль, порятунок людського здоров’я та життя не є нині державним пріоритетом. Це слід визнати. Керівники держави, які ухвалюють рішення, не вважають основним людське життя. І йдеться не про абстрактних, а цілком конкретних людей. Сьогодні це лише Офіс президента. Я не маю сумніву щодо відсутності суб’єктності МОЗ. Воно не суб’єктне, а лояльне. На превеликий жаль, не є суб’єктним також парламент. І це сумно. Якби порятунок життя був пріоритетом, то дії держави, зважаючи на зовнішню агресію та внутрішній світоглядний освітній хаос, мали б інший вигляд. І якби уявити, що ця мотивація раптом змінилася, то ОП й уряду слід було б вийти до людей і спробувати повернути довіру до своїх слів. Це дуже важко та неприємно, бо довелося б визнавати свої помилки та зізнаватися в провалах, а такого ніхто не любить робити.
Ситуація в державі така, що багато людей загинули не через страшну невиліковну хворобу, перед якою не було спасу, а через неспроможність надати їм допомогу. Вони померли внаслідок перевантаженості, неготовності й відсутності активної підготовки з боку держави. Тому треба і вибачатися, і повністю змінювати політику та підхід до управління державою. І це ключове. Адже якщо вдаватися в питання, як урятувати всіх українців, які можуть заразитися, то найпростіше рішення — тотальна вакцинація. Але це надто складне завдання. Бо очевидно, що вимога «вакцинуйся, або втратиш роботу» може комусь урятувати життя й водночас іншим згубити рейтинг.
Читайте також: Вірогідність побічних ефектів та нові дослідження ефективності. Все, що відомо про вакцину Moderna
На жаль, маємо ситуацію, коли пацієнти гинуть у лікарнях, бо їх надто багато, а до того ж бракує кисню, апаратури, лікарів. Отже, основна увага має бути прикута саме до цього. Але в держави інші пріоритети… Варто глянути на бюджет та останні рішення Ради й побачити, скільки коштів куди вкладають. Можемо знову згадати ковідний фонд із 60 млрд грн і подивитися, яким був 2020 рік. Тоді стане зрозуміло, чому ми сьогодні, у 2021-му, маємо саме таку ситуацію. Бо у 2020 році пріоритету людського життя не було ні в рішеннях, ні у фінансуванні, ні в комунікаціях. Карантини оголошують з політичних міркувань, а не в епідеміологічно правильні терміни. Розподіл коштів відбувається, як і 2020-го, — на ремонт доріг країни виділяють 124 млрд грн, а МОЗ говорить про дефіцит 1 млрд для оснащення лікарень киснем.
І нарешті комунікаційна складова. Те, що ми бачимо сьогодні — коли так швидко втрачаємо тисячі людських життів, — це безпрецедентна соціальна й гуманітарна катастрофа. Але на телеканалах ми про неї не почуємо. Спочатку всі «втомилися від війни», а сьогодні ще й від COVID-19. Ніби немає епідемії та надзвичайного стану. А президент каже: «Я вважаю, що Україна готова до коронавірусної хвороби». У нас 800 смертей у день — справді готова? І лікарі не зізнаються (бо бояться), скількох із цих 800 осіб можна було врятувати. Справді можна було б за наявності вакцинації та кисню. Я не кажу про екстракорпоральну мембранну оксигенацію як супердорогий засіб останньої надії для порятунку одиниць. Тобто про високі технології не йдеться. Вони працюють і справді рятують окремих пацієнтів. Але ніхто не ставить таких космічних вимог. Ми кажемо: дайте людям кисень, якого немає на другому році епідемії. Урешті, хоч би які методи застосовували для порятунку людей, ефективними вони стануть за єдиної категоричної, абсолютної умови — коли людське життя стане пріоритетом номер один. Бо зараз воно таким не є. У людей, які ухвалюють рішення, інша шкала переваг.