Есе «Трагедія Центральної Європи», яке чеський письменник та інтелектуал Мілан Кундера опублікував у 1984 році в журналі The New York Review of Books, нерідко називають знаменом початку «повернення» цього регіону — «викраденого та переміщеного Заходу», за визначенням самого автора, — до свого материнського лона. Таким цей процес бачили й рушії змін у своїх країнах напередодні та після 1989-го: Адам Міхнік у Польщі, Вацлав Гавел у на той час Чехословаччині та Янош Кіш в Угорщині. Однак коли країни Східної Європи у 2004 році вступили до ЄС і так остаточно «повернулися» до «батьківського дому», на другому десятиріччі членства в ЄС часто виринають у дискусіях в аналітичних центрах Берліна, Парижа чи Брюсселя як ті, хто повернувся до свого первинного «неліберального ДНК». Іноді це справедливі зауваження, інколи, як видається, перекладання власної вини чи недобачання джерел проблеми. Адже хвиля «антиліберальності» рухається і центром, і півднем Європи, десь виринає, а десь згасає. Така собі циклічність переконань. А ось саме на східному кордоні ЄС викликів, які підштовхували б переглянути політичну парадигму, найбільше.
Випробування цінностей
Багато аналітиків на Заході називали нещодавні парламентські вибори в Чехії тестом для ідей, які пропагували борці за свободу в час Оксамитової революції — покійний президент Вацлав Гавел та один із найближчих його соратників і досі доволі активний політик Карел Шварценберґ. Чехія, як і Словаччина за рік до того, на початку жовтня пройшла цей тест і обрала політиків з цінностями, а не політиків з грошима та бізнесом. Однак те, що відбувається в обох країнах, поки що важко назвати демократичною нормальністю. Хоча на останніх виборах у Чехії переміг проєвропейський і продемократичний блок «SPOLU» («Разом»), а комуністи, вони ж Комуністична партія Чехії та Моравії, вперше не потрапили до парламенту, справи на Празькому Граді — резиденції президента країни — були більше схожими на палацовий переворот, аніж на демократичну процедуру. 19 жовтня Конституційний комітет Сенату одноголосно підтримав рішення про те, що президент Мілош Земан «не спроможний виконувати свої робочі повноваження». Того самого дня чеська поліція оголосила, що розпочинає провадження щодо можливо протиправного діяння з «ознаками злочину проти республіки» в оточенні хворого президента.
Читайте також: Ніколя Тензер: «Не варто вести переговори з Путіним»
Попри відсутність офіційних заяв, місцева преса пише, що, ймовірно, поліція підозрює насамперед голову президентської канцелярії Вратіслава Минаржа в тому, що він видавав президента за дієздатного головнокомандувача, коли той уже давно не міг виконувати своїх повноважень. Наразі прем’єр-міністр Андрей Бабіш закликав Минаржа до відставки. «Ті пресконференції, на яких ніхто не розумів, навіщо він це робить, а також інші заходи — неприпустимі», — заявив Бабіш про президентського канцлера. Минарж є одним із найближчих соратників Мілоша Земана. До того ж, як пише місцева преса, він ще й має серйозні зв’язки з Кремлем і мав зустрічі із співробітниками російського посольства у Празі. Саме цю установу журналісти називали «штаб-квартирою» російських розвідників у ЄС. Після того, як цьогоріч з’явилися деталі про причетність агентів ГРУ до вибухів на складах боєприпасів в містечку Врбетіце, Чехія висунула вимогу десяткам дипломатів і співробітників установи покинути посольство. Російська амбасада у Празі мала диспропорційно велике представництво проти чеського в Москві. Тепер воно значно скоротилося, хоча Кремль, звісно, відповів дзеркально.
Політична ситуація довкола Андрея Бабіша також геть не проста. Він є фігурантом журналістського розслідування Pandora Papers, а прокуратура ЄС розглядає справу про конфлікт інтересів у роботі чеського прем’єра, адже холдинг, що належить чиновнику та в минулому бізнесмену Бабішу, отримував гранти ЄС. Попри певну складність і безвихідь (на перший погляд) ситуації, уся історія незабаром може мати позитивний розвиток, а саме 9 листопада, коли новообраний парламент збереться, щоб офіційно позбавити президента його повноважень і розділити їх між прем’єр-міністром та спікерами обох палат парламенту.
Тривалий час мало хто звертав увагу на те, що відбувається на південному сході ЄС — у Болгарії та Румунії. Обидві країни, попри членство в ЄС, іноді видаються певною no man’s land, «нічийною землею». І ЄС, фокусуючись на справедливій критиці Польщі та Угорщини, схоже, не надто помічає, як Болгарія залишається відкритою для російських впливів країною (які там значно потужніші, ніж у тій самій Угорщині). Справедливо буде зазначити, що у звіті щодо ситуації із верховенством права, який було опубліковано улітку 2021 року, Європейська комісія висловлює свою стурбованість також і щодо ситуації у Болгарії. Поза релігійними сентиментами й боротьбою парамілітарних груп, замком, що запечатує російсько-болгарські зв’язки, є енергетика. Трубопровід «Балканський потік», який влада Болгарії, зокрема тодішній прем’єр-міністр Бойко Борисов, вважали корисним для країни, оскільки «він диверсифікуватиме постачання палива», зовнішні експерти розцінюють як загрозу для енергетичної безпеки ЄС.
До того ж Росія безперешкодно може сподіватися на підтримку Болгарією багатьох своїх ініціатив. Згідно зі спільним розслідуванням болгарського та балканського бюро «Радіо Свобода», російська авіація в грудні 2020 року використовувала повітряний простір Болгарії, щоб доставити зброю в Сербію. Чинний президент країни Румен Радев — політик проросійських поглядів, який неодноразово висловлювався проти антикремлівських санкцій. У листопаді цього року болгари знову підуть на дільниці. Вони обиратимуть і президента, і вже втретє за цей рік парламент. Попередні дві спроби сформувати уряд провалилися, однак і щодо цих виборів мало хто має великі надії. Усе це разом може зміцнити й так сильну позицію проросійського президента. Через відсутність гідних суперників, згідно з опитуваннями, в середині вересня його рейтинг перевищував 65%. Болгарська політикиня Марія Спірова вважає: те, що відбувається в Болгарії, — фактично дзеркальне відбиття подій у Польщі та Угорщині.
Проблемні діти
Нині напруження між Варшавою та Брюсселем сягнуло, мабуть, свого піку за весь той період, що партія «Право та Справедливість» є керівним гравцем польської політики. «Якщо вони (Європейська Комісія. — Ред.) розпочнуть Третю світову війну, то ми захищатимемо наші права всією зброєю, наявною в нашому розпорядженні»,— 24 жовтня заявив прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький в інтерв’ю британському виданню The Financial Times. За два тижні до цього Конституційний суд Польщі ухвалив рішення про пріоритет польського права над законодавством ЄС. Таку позицію керівництво країни озвучувало вже не раз. Польські політологи й публіцисти, прихильні до позиції чинної влади, називають це рішення формальною дискусією з Брюсселем і Берліном щодо майбутнього ЄС. Так, у цих державах прагнуть, щоб формат співпраці країн-членів у межах організації тяжів до федерального, що неприйнятно для Польщі.
Читайте також: Жак Фор: «Причини, з яких було накладено санкції на Росію, не зникли»
27 вересня Угорщина підписала угоду про постачання газу з Росії. Термін дії угоди — 15 років, з можливістю перегляду за десять. Такі дії Угорщини — це насамперед удар по відносинах з Україною, які й так перебувають далеко не в найкращій формі. Однак це також ще один крок у бік економічного зближення з РФ. У ЄС визнають, що співпраця з Кремлем небезпечна, але натомість це не стає на заваді Німеччині відстоювати позиції «Північного потоку-2», а Угорщині — підписувати довгостроковий контракт із Москвою. Окрім нових угод щодо газу, Будапешт тісно співпрацює з Москвою щодо побудови нових енергоблоків єдиної в країні атомної електростанції «Пакш». Для Брюсселя Угорщина така сама «проблемна дитина» Сходу, як і Польща. А все тому, що прем’єр-міністр Віктор Орбан, який у 1989-му був серед борців за нову демократичну Угорщину, тепер налагоджує у своїй країні «неліберальну демократію» з корупцією, утисками свободи слова та інших прав своїх співгромадян. За останні кілька років Європейська Комісія подала до Європейського суду кілька скарг щодо порушення принципів верховенства права та розподілу повноважень в обох країнах. Після оголошення рішення Конституційного суду Польщі про пріоритет польського права над правом ЄС Будапешт оголосив про свою підтримкою таких позицій Варшави. То що це? Справді «неліберальне ДНК» чи пошук власної ідентичності? Чи лише хибний шлях?
Читайте також: Сюзанн Баркеро: “В Україні почуваюся, неначе вдома”
Світло, що згасає?
У книжці «Світло, що згасло» («The Light that Failed», 2020) політологи Іван Крастев і Стівен Голмс проаналізували «неліберальний» рух Східної Європи (щоправда, фокусуючись в основному на Польщі й Угорщині), США та Росії. У розділі про Східну Європу автори наголошують, що репутація лібералізму в країнах цього регіону не відновилася після економічної кризи 2008 року. Інтелектуали, які «повертали» країни Сходу до свого материнського лона, вважали, що достатньо зімітувати Захід, і це неминуче приведе до успіху. Але річ у тім, що після економічної кризи 2008-го імітація більше не видавалася найкращим методом. «Упевненість у тому, що політична економія Заходу була моделлю майбутнього людства, поєднувалася з вірою в те, що тамтешні еліти знають, що роблять. Та раптом стало очевидним, що вони не знають», — пишуть Крастев і Голмс. Тож тепер країни намагаються рухатися власним шляхом, випробовуючи популізм чи інші неідеальні формати. Щоправда, хвиля популізму притаманна нині не лише Сходу, а й Півдню та Заходу Європи. Люди, втомлені кризами, прагнуть швидких рішень. До того ж обоє дослідників не беруть до уваги досвід, наприклад, Болгарії, де ситуація з демократією значно гірша, ніж у Польщі та Угорщині, або країн Балтії, які йдуть за тією самою моделлю «копіювання» досвіду Заходу, проте не скотилися до популізму.
Книжка Івана Крастева та Стівена Голмса «Світло, що згасло» називається так само, як і дебютний роман Редьярда Кіплінґа. І це, як твердять автори, — не випадково. Британський письменник писав частково автобіографічний роман про нерозділене кохання молодого художника, який утрачає зір, до своєї подруги молодості. Роман має дві версії: одну — з позитивним кінцем, другу — з нещасним. Голмс і Крастев відзначають, що поки що не можуть передбачити, як завершаться «неліберальні» історії тих країн, природу яких вони спробували пояснити. Однак якщо йдеться про східноєвропейські країни, до того ж не лише в тому розрізі, який для аналізу беруть автори, то видається, що проблема насправді глибша за бажання рухатися іншим шляхом. Захід також готовий іти на поступки власним принципам і цінностям. Для деяких країн Сходу видається, що вони теж так можуть. Щоправда, ціна таких кроків для хиткіших політичних інституцій значно вища. Сучасна політична ситуація схожа на підпалений бікфордів шнур — і так не лише на Сході Європи, а й у тих країнах, які звикло називають Старою Європою. Кризи оголюють вразливі місця, а в менш досвідчених гравців їх краще видно.