Українцям, дитинство яких припало на початок 1930-х, довелося стати свідками одного з найстрашніших злочинів ХХ століття. Цьогоріч співробітники Музею Голодомору об’їхали одинадцять областей України й записали понад 120 історій свідків геноциду, організованого радянською владою. Експедиції відбувалися в межах проєкту «Голодомор: Мозаїка історії. Невідомі сторінки» за підтримки Українського культурного фонду. Літні люди, з якими спілкувалися дослідники, й досі пам’ятають обшуки дворів, харчування сурогатами та смерть рідних. Пам’ятають вони й тих, кому під час Голодомору довелося співпрацювати з тоталітарним режимом, і хто використовував це, щоб допомагати вижити іншим. Тиждень публікує одну з таких історій, яку дослідникам розповіла 95-річна Клавдія Семенівна Яковенко, мешканка села Закутнівка Лозівського району Харківської області.
Пані Клавдія народилась у Закутнівці в 1926 році. Її батько, Семен Костянтинович Забава, з 1929 року очолював колгосп, що мало б убезпечити родину від переслідувань. Тоді, наприкінці 1920-х, українців у колгоспи заганяли силоміць. Селянин мусив віддати своє майно (коней, корів, плуги та інший реманент) у колективне користування. 5 січня 1930 року вийшла Постанова ЦК ВКП (б) «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву», в якій Україну було віднесено до групи регіонів СРСР, де колективізацію планували завершити восени 1931-го або навесні 1932 року. Щоб її виконати, необхідно було, з одного боку, віддячувати тим, хто таки йшов до колгоспу, а з іншого — карати тих, хто чинив спротив. Селянам не залишали вибору: не йти в колгосп означало стати «ворогом народу» й бути за це покараним.
Клавдія Яковенко згадує про ці події з сумом, бо її батько під тиском режиму таки здав усе майно в колгосп, після чого дід, який мав власну молотарку та звик господарювати самостійно, помер від розпачу. «Жили у свого батька, у діда й баби. У їх молотарка була, тоді тракторів не було, а називався двигутель, — розповідає пані Клавдія. — І він оце по всіх, хто його кличе, їде молоти зерно, а вони якийсь процент йому дають. Ну були коні, корова була — ото хазяйство. Як тільки колєктівізація, так мій папа все здав у колхоз зразу. Він поняв, шо нада здавать, все здав. А дідусь як узнав, і чокнувся, і вмер, з ума зійшов». Радянська влада через пропаганду намагалася посіяти розбрат серед українців, культивуючи образ ворога, «шкідника», який заважає будувати «нове суспільство». Водночас із незаможних селян створювали «комітети бідноти», що допомагали владі розправлятися з «куркулями», на яких пропаганда навішувала тавро абсолютного ворога. Та попри все, праця в колгоспі не вабила українців, тому вплив радянської пропаганди доводилося підкріплювати репресіями й насильством. А антикомуністичні виступи, які поширювались у СРСР, — придушувати силою зброї.
З 1930 року людей зобов’язали здавати на користь держави дедалі більшу частину свого врожаю. Це призводило до скорочення продовольчих запасів і робило українців повністю залежними від влади. Навіть ті, хто мали вищі посади, за найменшої підозри потрапляли в тюрми. У 1931 році потрапив до в’язниці й голова колгоспу Семен Забава — за те, що роздав частину врожаю голодним односельцям. Пані Клавдія на все життя запам’ятала той вечір, коли прийшли арештовувати її батька. «Батьки співають. Голодні — буряка наїлися і співають. Батько й мати на кроваті, а ми втрьох — сестричка, брат й я — на печі… Чують — стукають, двері тріщать. Отак актівісти робили. Батько як схватиться, а мама… Батько каже (активісту. — Ред.): «Та підожди, я хоч штани одіну». А мамі каже: «Зоєчка, бережи дітей, я вернуся». Комуністи навмисно дбали про те, щоб у безпеці не почувався ніхто, тому арешт Семена Забави мав справити ще й «виховний» ефект. Селяни розуміли: якщо навіть голову колгоспу забрали серед ночі, то і їх влада не пошкодує.
У в’язниці батькові Клавдії Яковенко дали роботу — роздавати продукти на тюремній кухні. Дещо йому вдавалося приховувати й віддавати вагітній дружині під час побачень — це й урятувало її в голодні роки. «Хлібинка така — і сокира не брала, і кусок сала такий завтовшки, як оцо це (показує палець. — Ред.). Шкура, трошки м’ясця чи сальця, — згадує пані Клавдія батькові тюремні «гостинці». — Мама привезе й нам отакі стьожечки поріже, ми посідаємо на печі і оце так сосемо, бо воно не кусається. Поки зсосемо — отак наїлись вроді та бурячком закусюємо». Посилення репресій радянська влада вважала слушною нагодою для продовження грабунку. «Батько якраз був у тюрмі, а мама в больниці. А в нас корова сіра була така здорова, такі роги — забрали. А брат Вася пробрався й украв її назад ноччю, привів, прив’язав у сарай і чим ті двері тільки не затуляв. Та приїхали, поламали двері й корову назад», — розповідає пані Клавдія.
Коли влада відбирала всі харчові запаси в ході обшуків і конфіскацій, застосовувала такі інструменти, як сумнозвісні «чорні дошки» й «закон про п’ять колосків», то цілеспрямовано створювала умови для масового знищення українців. Щоб не вмерти з голоду, деякі мешканці Закутнівки йшли до колгоспу, бо там принаймні давали їсти. Саме тому колгосп у спогадах свідків Голодомору часто фігурує як єдиний можливий порятунок. Але й у колгоспній бригаді за людьми пильно стежили. Перебуваючи в постійному страху, не довіряючи одне одному, дехто здавав своїх — тих, хто не підтримував радянську владу. Це тривало й у наступні роки. «У 1937 годі двох забрали, — розповідає пані Клавдія. — Отак сидять, балакають у бригаді, і не піддержав цю власть — ноччю приїхали, забрали. І другого так. Аж война (Друга світова. — Ред.) кончилась, аж тоді признали, зняли оце все, мол, невинуватий. А вони не вернулись — померли в тюрмі».
Доки живі свідки. 95-річна Клавдія Яковенко — одна з небагатьох, хто сьогодні може поділитися власними спогадами про геноцид
Поставлені в такі нелюдські умови люди жили з відчуттям, що смерть повсякчас поруч. Вулиці українських міст і сіл були всіяні трупами померлих від голоду. Їх забирали підводами, проте мерців було надто багато — тіла не встигали прибирати з доріг. «Ой, люди і мерли. То їзде підвода… Мерли ж отак: впаде нікому не нужне, підвода їде, собира, одну яму і копають, — згадує пані Клавдія. — А одні оце, їх чогось називали Вовки, в їх дві дівчини було, виїхали в Москву, а батьків бросили, бачили — однак не спасуть. Так вони померли — їх у погребі завалило… Дуже мерли люди, дуже. Підводами собирали… Ну голод, не було ні хліба, нічого не було. Шо було, й те забрали актівісти».
Часто фізичне виживання дітей залежало від них самих, особливо коли в них уже не лишалося ні матері, ні батька. Схожа ситуація трапилась і в житті Клавдії Яковенко. Коли Семен Забава сидів у в’язниці, а мати потрапила до лікарні, дітям довелося виживати самотужки, часом виявляючи неабияку кмітливість. «Мама у больниці, батько у тюрмі, а ми ж голодні як собачата, троє. А брат старший придумав: колодязь заваливсь, він його дужче завалив, стрибне туди, бурячка наріже, а зверху тоненьким хмизом накриє. А по двору ходили зайці. А вони чують, тільки на той хмиз — і впали, а вилізти — не вилізуть. То в нас на горищі по два зайці висіло. Картошки нема, а Поліні вже було десять год, юшки наваре і м’яса», — розповідає пані Клавдія.
Читайте також: Альгєрд Бахарєвіч: «Диктатурам потрібна культура, певні ідеї. А в режиму Лукашенки ідея тільки одна: збереження особистої влади»
У кінці 1932 року батько Клавдії Семенівни повернувся додому і його відновили на посаді голови колгоспу. Навряд чи більшовики були в захваті від необхідності повертати управлінські функції колишнім в’язням, проте в селах був гострий кадровий голод. Однак відчувши на собі всі «принади» більшовизму, вступати до партії Семен Забава навідріз відмовився. «Батько в комуну не схотів. Як його жали, щоб він поступив у партію, а він: «Знімайте, я не хочу». І поки война началась, він не поступив», — згадує його донька. На цьому випробування, які випали на долю Клавдії Яковенко, не закінчились, адже невдовзі розпочалася Друга світова війна. Проте з найбільшим жахом вона згадує саме Голодомор.
Збирання таких свідчень, чим уже давно займаються українські історики, — справа не лише наукового інтересу. Розповіді про Голодомор, записані з перших вуст, дають змогу побачити картину геноциду очима тих, кому випало його пережити, а отже — вплести особисті спогади в тканину української колективної пам’яті. Зрештою, це стосується не лише українців, оскільки Голодомор — одна з найчорніших сторінок історії всього ХХ століття. Тому національний обов’язок українців — не лише пам’ятати про трагедію 1932–1933 років, а й розповідати про неї світові. Бо визнання Голодомору — це питання ідентичності та самоусвідомлення не лише українців, а й усієї Європи. І розповідь Клавдії Яковенко — один з тисяч голосів, які промовляють до неї.