Реальність постукала у двері Володимира Зеленського саме в той момент, коли перша куля, випущена кілером, полетіла у напрямку автомобіля його близького друга Сергія Шефіра. На щастя, перший помічник глави держави залишився живий та неушкоджений. На жаль, постраждав його водій. Але проблема навіть не в постраждалих чи збитках. Постріли, які залунали під Лісниками на Київщині, були справді епохальні. Й навіть не так для Шефіра (хоча, він певно їх запам’ятає), як саме для Зеленського. З ними закінчилося його веселе та безтурботне життя, яке відтепер поділятиметься на «до» і «після».
А в тому, що трапилось це в переддень президентського екватора, коли заведено підбивати підсумки та складати плани на другу половину каденції, також є свій символізм. Цілком мирне, хай і не безневинне, а подекуди й скандальне шоу, що з перемінним успіхом тривало вже більш як два роки, раптом перервали постріли. Можливо, це звичайна випадковість… Проте, хоч би як хто сприймав цієї події, вірив чи не вірив у її справжність, ставився до неї з іронією чи навіть зловтіхою, вона трапилась і вже зробила те, що повинна була. І навіть не суть важливо, хто насправді режисував цей злочин, або стояв за його організацією і якою справжньою була його мета (хай із цим розбираються правоохоронці). Урешті-решт, ішлося про послання, яке адресувалося президенту, і він його отримав. Це в нього стріляли, використовуючи Шефіра як посередника, щоб донести якусь дуже цінну інформацію. І тепер важливо, якими будуть його висновки, а з ними й відповідь.
Читайте також: Нова доба турборежиму
Звісно, слідство розглядає й інші можливі версії причин злочину. І вони, безумовно, мають право бути. Та в цьому разі все видається занадто прозорим. Попри те, що Сергій Шефір є вельми наближеною до президента особою, був поруч із ним все його свідоме життя, а останнім часом виконував роль комунікатора із найбагатшими людьми країни (себто олігархами, проти яких президент начебто затіяв війну), він навряд чи комусь реально перейшов дорогу. В оточенні Зеленського кажуть, що радник президента був не у захваті від своєї ролі, не бажав влазити в політику та всіляко намагався повернутися до роботи у «Кварталі». Врешті, й сам президент, дізнавшись про замах, сприйняв його як знак для себе. «Передавати мені привіт пострілами з лісу в автомобіль мого друга — це слабкість», — сказав Зеленський. Але навіть якщо в когось і були причини стріляти в Шефіра, то не розуміти, як цей акт буде сприйнятий, зважаючи на статус об’єкта нападу, і яка каша після цього завариться (з усіма наслідками), цей хтось не міг.
Врешті, зі схожою проблемою довелося мати справу чи не всім попередникам Володимира Олександровича. Хтось особисто поставав перед загрозою, а на когось, як на Зеленського, намагалися вплинути через посередників. Нещодавно, в інтерв’ю Lb.ua. перший президент незалежної України Леонід Кравчук зізнався, що під час підготовки до другого туру президентських виборів у 1994 році на нього також було скоєно замах. «Тоді в Харкові на мене напав убивця з ножем. Урятував мені життя охоронець. Потім, уже після завершення моєї каденції, Кучма дізнався про те, що Росія веде проти мене серйозну роботу, що мені надходять погрози, він дав розпорядження СБУ і виділив мені додаткову охорону. Росіяни планували зняти мене з поїзда (я ж їздив поїздом по областях) і доставити до Москви, щоб я зняв свій підпис із Біловезьких угод, денонсував їх», — розповів політик.
Варто відзначити, що замахи в сучасній українській політиці не є чимось дивовижним. В Україні не було такого розгулу, як в першій ліпшій середньостатистичній країні Латинської Америки, але й рідкісним, цей спосіб усунення конкурентів, чи впливу на них, не назвеш. Особливо він користувався популярністю в перші роки становлення держави. З часом цю традицію дещо занедбали, проте, як бачимо, не забули. Влітку 1996-гоу скоєно замах на прем’єр-міністра Павла Лазаренка. На шляху руху його кортежу стався потужний вибух, але чиновник залишився живим. Восени того самого року в аеропорту Донецька убито найвпливовішого бізнесмена та політика Донбасу Євгена Щербаня. Навесні 1998-го застрелено голову Національного банку Вадима Гетьмана, а через рік в автомобільній аварії напередодні президентських виборів гине найрейтинговіший опозиційний кандидат В’ячеслав Чорновіл. Слідство визнало аварію нещасним випадком, але розмови про те, що це все-таки було убивство, не вщухають і досі. Микола Голомша, який у 2014–2019 роках обіймав посаду першого заступника генпрокурора України та керував повторним розслідуванням обставин смерті Чорновола, стверджує, що політика було вбито чотирма ударами кастета у потиличну ділянку голови, як і його водія.
Та повернімося до президентів. Замахів на наступника Кравчука Леоніда Кучми за дві його каденції не було. Принаймні, такої інформації не оприлюднювалося. Трон хитався під ним під час так званого касетного скандалу. Є люди, схильні вважати це спецоперацією ФСБ, утім, хоч би які причини були, дестабілізацію це спричинило, стався протомайдан, що мав назву «Україна без Кучми». Проте ця історія не про напади чи пряме насильство. Наступник Леоніда Кучми Віктор Ющенко за своє бажання стати президентом поплатився власним здоров’ям. Напередодні виборів восени 2004 року його отруїли на одній із зустрічей (як він вважає) речовиною під назвою діоксин. Отруєння серйозно похитнуло здоров’я Віктора Андрійовича та істотно вплинуло на його подальшу поведінку. Проте певним чином допомогло йому стати президентом.
Хоча, найбільше від замахів постраждав прямий конкурент Віктора Ющенка — Віктор Янукович. Першу спробу вчинено ще під час передвиборчої кампанії 2004 року. В Івано-Франківську у Віктора Федоровича тоді поцілили курячим яйцем, і він знепритомнів. Згодом, опинившись в лікарні, стверджував, що в нього кинули важким тупим предметом, через що він отримав «черепно-мозкову травму». Втім, такий ореол мучеництва не допоміг Януковичу перемогти на виборах, а коли він зробив це із другої спроби, то вервечка неприємностей, і далі, потяглася за ним. У день інавгурації на новообраного президента ледь не вчинили замах двері парламенту, згодом його намагався «убити» вінок біля Могили невідомого солдата, і врешті змушений був утікати до Росії, нажаханий перспективою того, що його внука збираються «люструвати», а його самого пристрелити.
Читайте також: Політичний кліфгенгер
Мішенню недоброзичливців став близький соратник Порошенка народний депутат Ігор Кононенка якого намагались отруїти ртуттю, а також голова Верховної Ради Андрій Парубія якому зловмисник під ноги кинув бойову гранату Ф-1. Тільки за щасливим збігом обставин її вибух не призвів до загибелі політика.
Замахи, на жаль, є одним з елементів гри у велику політику й, видираючись на вищий рівень, слід про це пам’ятати. Політик, якщо він справжній, не може всім подобатись. А коли ще й має за мету дійсно щось змінити, у когось забрати, а комусь додати, чи просто перелаштувати усталені схеми під себе, — мусить бути готовий до протидії. До того, що його життю або здоров’ю тою чи іншою мірою може загрожувати небезпека. Або його близьким чи соратникам, якщо підібратися до центрального об’єкта завдяки якісній системі безпеки для злочинців не стане змоги. Рано чи пізно за законами жанру хтось може спробувати пустити в дію цей інструмент. Рівень розвитку держави, її корумпованості чи ефективності правоохоронної системи при цьому не мають жодного значення.
Те, що політика, яку проводить Володимир Олександрович із соратниками, далека від ідеалу й, будьмо відвертими, багато кому не до вподоби, не секрет. І хоч інтереси ключових гравців, попри грізну риторику, ці люди, здається, особливо не зачіпають, але ображених точно не бракує. Вже хоча б тому, що з харчового ланцюжка, який формувався три десятиліття, безпардонно в один момент було викинуто чималу кількість ветеранів чиновницького руху. Плюс, не варто недооцінювати й фактор Росії, із якою Україна перебуває в стані війни. Інструменти терору для північного сусіда є одними з найулюбленіших, і він застосовує їх при кожній слушній нагоді. Сьогодні Володимир Зеленський не проявляє вже такого пієтету до Владіміра Путіна, як раніше, все норовить гратися у свою гру, і господаря Кремля це очевидно дратує. Чи можуть постріли в кращого друга президента Зеленського бути нагадуванням про його нечемну поведінку? Цілком. Хоча довести це буде доволі непросто.
Читайте також: Хто робить виборчу кампанію
Що саме хотіли сказати Зеленському, стріляючи в Шефіра, наразі можна лише здогадуватися. Хоча не виключено, що сам адресат знає про це трохи більше. Ну а в тому, що ці постріли назавжди змінять Зеленського, можна й не сумніватися. Вони точно змусили його подорослішати та подивитися на світ під трохи іншим кутом, адже це доволі специфічний та неприємний досвід. Можливо, Володимир Олександрович, коли висувався у президентии, і не припускав, що до такого дійде. Якщо йому вірити, він ішов рятувати країну зі щирими та чистими намірами. Можливо, навіть сподівався, що часи, коли стосунки з’ясовують за допомогою зброї та насильства, давно минули, і сьогодні в моді лише його універсальний рецепт: «просто перестати стріляти» — «подивитися в очі» та «домовлятися». Проте життя демонструє, що реальність дещо відрізняється від світу ілюзій та ніколи не буває запізно це зрозуміти.