Новітня українська держава постала на руїнах СРСР, дезінтеграцію якого національний лідер Росії Владімір Путін із сумом називав «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». Однак у світі розпад радянської імперії не викликав ані жалю, ані співчуття й об’єктивно став геополітичним тріумфом українського національного визвольного руху.
Вирішальним і закономірним чинником руйнації тоталітарної комуністичної імперії, яку президент США Рональд Рейґан свого часу влучно назвав «імперією зла», стало проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Всупереч фактам, у російському політикумі й досі побутує теза, що незалежність Україні «впала з неба» і є історичним непорозумінням. Цю тезу час від часу й досі мавпують окремі українські політики та експерти, ретранслюють деякі ЗМІ, які ще «творчо» додають, що незалежна державність України є несправжньою, оскільки події серпня 1991 року були безкровними. Такі оцінки — це не прості обивательські просторікування невігласів від історії, а ідеологеми для нав’язування українцям російських імперських стереотипів, відповідно до яких незалежна державність України, мовляв, є явищем випадковим і має невдовзі зникнути.
Незалежна державність сучасної України — це закономірний результат віковічної боротьби української нації з московським імперіалізмом. Сьогодні ми є свідками останньої фази цієї боротьби, яка розпочалася наприкінці 1917 року й триває досі.
Уроки 1917-го
Восени 1917 року внаслідок державного перевороту в Російській імперії владу захопило більшовицьке угруповання Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), яке очолював Владімір Лєнін. Його уряд декларував визнання права всіх націй і народів Російської імперії на вільне самовизначення аж до відокремлення та створення власних держав, проте на практиці здійснював політику збереження імперії, застосовуючи небувало жорсткі й небачено підступні методи.
Його реакцією на створення на околицях колишньої царської імперії національних держав були війни, які розпочала проти них більшовицька Росія.
Читайте також: Рецепти від гетьманця
Приховуючи свої справжні цілі та виправдовуючи власні неправомірні дії, більшовики твердили, що експлуататорські класи — поміщики й капіталісти — розпочали в Росії громадянську війну, щоб утримати у своїх руках владу. Насправді ж на просторах колишньої царської імперії точилися розпочаті лєнінським урядом міждержавні війни на етнічному ґрунті, а вже в рамках цих війн більшовики розпалювали та підтримували класові конфлікти на теренах новопосталих національних держав. На жаль, аналізуючи українсько-російські відносини часів визвольних змагань, українські історики досі оперують фікцією громадянської війни, за допомогою якої більшовицьке керівництво радянської Росії намагалося замаскувати агресивну природу й загарбницьку суть етнічних війн проти новопосталих сусідніх національних держав.
Першою війною, яку лєнінський уряд розпочав, щоб зберегти цілісність старої імперії в новій більшовицькій іпостасі, був збройний напад на Україну, який здійснила радянська Росія. Такою була її реакція на події, викликані ухваленим 7 (20) листопада 1917 року Українською Центральною Радою ІІІ Універсалу, яким було проголошено створення на українських етнічних землях української національної держави — Української Народної Республіки (УНР). Відповідно до Універсалу, створений у червні 1917 року виконавчий орган УЦР — Генеральний Секретаріат — став урядом УНР.
В Універсалі було наголошено, що Україна «не одділяючийсь від Республіки Російської», сподівається на її перетворення на федерацію «рівних і вільних народів».
Попри це уряд Росії — Рада народних комісарів Російської республіки — 3 (16) грудня 1917 року ухвалила «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради». У Маніфесті, який підписали Владімір Лєнін і Лєв Троцький, більшовицький уряд Росії відмовлявся визнавати Центральну Раду представницьким органом українського народу, звинувачував її в нечуваній зраді революції й висував низку неприйнятних ультимативних вимог.
На відповідь дали 48 годин і зазначили, що в разі відмови задовольнити ці вимоги Рада народних комісарів Росії вважатиме «Центральну Раду у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії та Україні».
7 (20) грудня 1917 року Генеральний Секретаріат УНР надіслав РНК радянської Росії підписану Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою відповідь, у якій російський ультиматум було категорично відхилено.
І тоді більшовицький уряд Росії розпочав проти УНР війну, в якій було залучено 30-тисячну армію вторгнення. До того ж збройний напад на Україну Росія здійснила під приводом допомоги Радянській Україні — фіктивній державі, створення якої 25 грудня 1917 року проголосили в Харкові на організованому більшовицькою агентурою Першому з’їзді рад України.
Відповідно до рішення нелегітимного з’їзду Україну вважали федеративною частиною більшовицької Росії під офіційною назвою Українська Народна Республіка. Під час проведення з’їзду було створено Центральний виконавчий комітет рад України, який 30 грудня 1917 року сформував уряд фіктивної радянської УНР і офіційно назвав його Народним секретаріатом, за аналогією до назви чинного уряду справжньої УНР.
Радянський клон УНР створили, щоб увести в оману українську громадськість, населення та членів міжнародного співтовариства, легалізувати збройний напад Росії на Україну й приховати його справжню природу та мету — ліквідувати новопосталу на руїнах царської імперії українську незалежну державу.
Жорстка й кривава боротьба за незалежну українську державу відбувалося за надзвичайно несприятливих внутрішніх і зовнішніх умов. Через тривалу асиміляційну політику російського уряду та його боротьбу з українським сепаратизмом в Україні був брак провідної верстви, яка свідомо стояла на україноцентричних позиціях і мала практичний досвід державотворення. Керівництво Центральної Ради керувалось ілюзією миролюбності більшовицької Росії та досягнення з нею справедливого порозуміння щодо прийнятних для України форм майбутнього державного устрою.
Очільник уряду УНР Володимир Винниченко та більшість його членів були вражені бацилою пацифізму, внаслідок чого новостворена держава не мала боєздатних збройних сил, спроможних ефективно протидіяти нападу Росії.
Потужні та впливові держави, насамперед Велика Британія, Франція й Сполучені Штати Америки, від яких залежала організація світоустрою після завершення Першої світової війни, не визнавали Україну, не підтримували її політично й не допомагали збройно, сподіваючись на швидкий крах більшовицького уряду. Вони помилково розглядали Україну як частину власне Росії та виходили з необхідності зберегти територіальну єдність нової Росії як законної правонаступниці царської імперії після очікуваного падіння більшовицької влади.
З кінця 1918 року Україна не мала союзників у боротьбі з більшовицькою Росією. Іноді армія УНР воювала на трьох фронтах одночасно: протидіяла регулярній Червоній армії більшовицької Росії, білогвардійським формуванням російського монархіста, генерала Антона Денікіна та Війську Польському під орудою Юзефа Пілсудського. Узимку 1919 року до них додався ще й четвертий фронт — епідемія тифу, під час якої загинуло 25 тис. воїнів дієвої армії УНР. В умовах міжнародного невизнання Україна була майже позбавлена можливості одержати також засоби захисту від тифозної епідемії.
Польща виступала то ворогом УНР, то її ситуативним союзником, щоб урешті зрадити Україну. На порушення укладених у квітні 1920 року у Варшаві конвенцій щодо продовження спільної боротьби з більшовицькою Росією, польський уряд 12 жовтня 1920 року підписав у Ризі Договір про перемир’я та прелімінарні умови миру. Його сторонами були, з одного боку, Польща, а з іншого — РРСР, УСРР і БСРР. Так Польща відмовилася від союзу з УНР і визнала радянську Україну, а радянська Росія погоджувалася з лінією державного кордону, яку запропонувала польська сторона.
Читайте також: Консерватизм: зберігати чи змінювати?
Спільний польсько-український фронт було розвалено, що дало можливість командуванню червоних військ зосередитися лише на боротьбі з УНР. Під тиском більших сил противника останні бойові частини Дієвої армії УНР 21 листопада 1920 року організовано відступили за річку Збруч на територію Польщі, а уряд УНР опинився у вигнанні й невдовзі його було реорганізовано в Державний Центр Української Народної Республіки (ДЦ УНР). У війні з радянською Росією Дієва армія УНР зазнала поразки, внаслідок якої всю територію України було окуповано. Але ні законний уряд УНР, ані командування української армії не капітулювали й акта капітуляції не підписували. Трирічну битву за українську державність було програно, попереду чекала довга війна за здобуття Україною самостійної соборної держави.
У боротьбі за незалежну національну державу Україна чинила тривалий і потужний опір, без якого її територія просто ставала б частиною території нової більшовицької імперії (ймовірно, навіть під старими назвами, такими як «Малоросія», «Юго-Западний край», «Новоросія» тощо) — з перспективою повної асиміляції, денаціоналізації та зникнення з етнічної й політичної карти світу.
З кінця 1917 року військам радянської Росії довелося тричі завойовувати Україну. Після завершення війни проти України для її упокорення на українській території було дислоковано окупаційні збройні сили, чисельність особового складу яких перевищували 1 млн осіб.
Опір російській окупації чинили не лише на полях битв, до нього долучалася більшість населення України, оскільки українське селянство не сприймало комуністичних практик визиску та пограбування села.
Про силу й потенціал опору українського населення свідчить телеграма Льва Троцького, яку той відправив Владміру Лєніну у травні 1920 року з повідомленням, що в «петлюрівців сильна суто військова організація в запіллі, сильніша, ніж більшовицька влада».
Селянський повстанський рух опору комуністичній системі з різною інтенсивністю тривав у різних регіонах України з кінця 1920-х років. Попри його фрагментарність, політичним складником селянських повстань була воля до створення вільної та незалежної України. Кремлівське керівництво й більшовицька окупаційна влада усвідомлювали, що їм не вдасться довго утримувати Україну під контролем лише за допомогою сили окупаційної армії, без лояльного ставлення українського населення та без міжнародного визнання. Необхідно було легалізувати наслідки неправомірних дій більшовицької влади, якою керував Владімір Лєнін, відмовитися від злочинних ексцесів політики воєнного комунізму й окреслити привабливі перспективи політичного, економічного, соціального й культурного розвитку України.
Легалізацію завоювання, окупації, анексії та фактичної інкорпорації України до складу комуністичної імперії було здійснено з використанням раніше створеної фікції української радянської державності. 28 грудня 1920 року Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка та Українська Радянська Соціалістична Республіка підписали в Москві двосторонній Союзний договір, у якому Радянська Росія та Радянська Україна виступали як рівноправні сторони й формально-юридично визнавали одна одну незалежними суверенними державами. Належно оформлене юридичне визнання Радянською Росією державності України було не актом доброї волі кремлівського керівництва, а його вимушеною стратегічною поступкою українському національно-визвольному руху. Суть цієї поступки полягала у відмові Росії трактувати Україну як свою безправну частину й визнанні за нею статусу суверенного суб’єкта міжнародного права.
Читайте також: Україна ХІХ століття: між консерватизмом, лібералізмом і соціалізмом
Ця поступка потягла за собою принципову зміну модальності державного будівництва в успадкованій більшовиками колишній царській імперії. Замість зберегти старе російське унітарне імперське утворення в новій комуністичній іпостасі, більшовицьке керівництво Росії під керівництвом Лєніна було змушене погодитися створити радянську федерацію. Частини колишньої царської імперії не поглинала Радянська Росія, вони на рівних із нею ставали членами нового державного утворення — Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Створення СРСР відбулося шляхом підписання 30 грудня 1922 року багатостороннього Союзного договору між РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР. Договір 1922 року було покладено в основу Конституції СРСР, відповідно до якої кожна радянська союзна республіка мала статус суверенної держави та зберігала право вільно виходити з Союзу.
У лещатах тоталітаризму
Конституювання України як радянської держави у складі СРСР стало правовою реальністю, особливо після смуги визнань Радянського Союзу західними державами. Так, правова фікція трансформувалась у компромісну правову реальність. Вона фіксувала status quo, який виник унаслідок боротьби України за свою незалежну державність і спроб Росії її знищити.
Розбудова державності України в рамках радянської федерації, яку супроводжувала політика українізації, об’єктивно створювала умови для збереження української ідентичності — глибинного підґрунтя національної державності. Саме тому супутником державного будівництва Радянської України була боротьба комуністичного режиму проти українського буржуазного націоналізму — живильного джерела українського національно-визвольного руху. Усі роки перебування України у складі СРСР характеризувалися балансуванням між розвитком української радянської державності та практичними діями комуністичного режиму, спрямованими на руйнування підвалин цієї державності.
В Україні завжди були сили, які не сприймали комуністичний режим, у різних формах чинили спротив його спробам нищити українську ідентичність і прагнули повної самостійності України або принаймні наповнення форми її радянської державності українським змістом. У відповідь комуністична влада, вимушено декларуючи підтримку інститутів радянської державності України, здійснювала постійну репресивну політику проти тих представників української провідної верстви, тих соціальних груп і середовищ, дії яких і саме існування яких вона вважала ворожим або потенційно небезпечним для збереження цілісності комуністичної імперії.
Особливо жорстокими й системно антиукраїнськими були каральні дії режиму проти інтелігенції до, під час і після Голодомору 1932–1933 років, який мав геноцидний характер і призвів до навмисного вбивства голодом мільйонів українців. Злочини комуністичного режиму значно послабили українську націю, але не знищили ні її волі до спротиву, ні українського національно-визвольного руху. Завдяки його активізації в роки Другої світової війни у формі збройної боротьби УПА за реалізацію проголошеної ОУН мети — створення Української Самостійної Соборної Державии — комуністичне керівництво СРСР було змушене зробити ще одну знакову поступку. У лютому 1944 року в Радянському Союзі було запроваджено конституційні зміни, відповідно до яких за союзними республіками визнавали право мати національні збройні формування, укладати міжнародні договори, встановлювати дипломатичні відносини з іншими державами, бути членами міжнародних організацій. Відповідно до цих змін було створено Наркомат закордонних справ УРСР та Наркомат оборони УРСР. У Червоній армії були чотири українські фронти, бойові формування яких воювали на найважливіших напрямках. У радянську нагородну систему запровадили полководницький орден Богдана Хмельницького — єдиний радянський орден, на якому напис було зроблено українською мовою, використано мотиви українського національного декору та зображено козацьку шаблю. Друкували художні твори та знімали фільми на українські теми, зокрема присвячені українській військовій історії. Ці й інші заходи апелювали до патріотичних почуттів українців, пробуджували їхню історичну пам’ять і вільнолюбний дух, підживлювали генетичний потяг до правди, справедливості й національної свободи.
Ідея, час якої настав. Проголошення Незалежності в 1991 році стало логічним продовженням Визвольних змагань. Фото Укрінформ
Потреба в нейтралізації діяльності ОУН, яка розгорталася на всій території України, та подоланні збройного опору УПА змушувала комуністичне керівництво СРСР здійснювати об’єднання українських земель саме в межах Української РСР, досягати її повноправного членства в ООН і самостійної участі в укладенні державами антигітлерівської коаліції Паризьких мирних договорів 1947 року з сателітами гітлерівської Німеччини. Ці поступки об’єктивно зміцнювали радянську форму української державності й істотно сприяли збереженню української ідентичності. Водночас потужний радянський каральний апарат безкомпромісно долав збройний спротив УПА й посилював боротьбу з українським націоналізмом, зокрема за допомогою жорстких репресій проти населення західних областей України та шляхом переслідування на всій її території представників української інтелігенції, яких підозрювали в сповідуванні націоналістичного світогляду.
За рішенням керівництва УПА її активний збройний опір наприкінці 1940-х років було припинено з огляду на величезні бойові втрати особового складу. Однак ОУН продовжувало підпільну боротьбу до кінця 1950-х років, а окремі боївки УПА подекуди чинили спротив радянським карателям аж до 1960-х років.
Водночас після припинення збройного опору УПА в різних регіонах України й у різний час стихійно виникали окремі нечисленні підпільні осередки. Однак їхня діяльність не привела до відновлення широкого збройного опору, оскільки вони не мали єдиного керівництва, були розрізненими й не могли ефективно протистояти радянській каральній системі.
За цих умов з початку 1960-х років відбувалося природне переформатування українського національно-визвольного руху, переважно пов’язаного з діяльністю шістдесятників, насамперед письменників і діячів культури, які почали все частіше відкрито виступати проти утисків української мови й культури та підтримувати мовно-культурне відродження України. Згодом діяльність шістдесятників підштовхнула до виникнення ширшого дисидентського руху та створення неформальних громадських організацій. Усі вони висловлювалися за кардинальні зміни наявної політичної системи, а багато хто виступав з різкою критикою комуністичного режиму як такого і вимагав відновлення незалежної державності України.
Слід наголосити, що такі вимоги та критика часто спиралися на норми радянської Конституції, яка визначала правовий статус України. Хоч би як хто ставився до явища української радянської державності (зокрема таких його формальних атрибутів, як органи влади й управління, право на безпосередню участь у міжнародному спілкуванні, зокрема ООН, право вільного виходу з СРСР), необхідно завжди пам’ятати, що це явище було наслідком вимушених поступок з боку тоталітарної комуністичної системи українському визвольному руху, найяскравішим виявом якого свого часу була збройна боротьба з поневолювачами України армії УНР і формувань УПА. Інститути й елементи радянського державного механізму, сконструйовані свого часу для нейтралізації визвольного потенціалу української нації, в умовах занепаду тоталітарної комуністичної системи було використано як інструменти відновлення незалежної державності України. Розширення протестів проти комуністичного режиму викликало жорсткі точкові репресії щодо їхніх лідерів і активних учасників. Однак такі протести не тільки не вщухали, а й поступово міцнішали.
Читайте також: Платформа синергії
Закономірна незалежність
Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років ініціативу в боротьбі за національне відродження й відновлення незалежності України перебрав Народний рух України — масова громадська організація, яку підтримували широкі суспільні верстви, зокрема й багато рядових членів Компартії. Історична заслуга Руху полягає в тому, що він спромігся мобілізувати й включити в боротьбу за державну незалежність України суспільство, яке було фізично скалічене, структурно понівечене й психологічно травмоване штучними голодоморами, систематичними репресіями, брехливою комуністичною пропагандою та синдромом страху. Але це було українське суспільство, ядро якого становила українська нація. На нього спиралися і його закликали до дій ті представники української провідної верстви, які в умовах комуністичного терору — фізичного, політичного, морального — зберігали вірність українській ідеї. Вони становили меншість, оскільки її ідейну українську більшість було винищено. Але супроти численної комуністичної номенклатури ця меншість мала якісну перевагу, підґрунтя якої становили не насильно нав’язані штучні ідеологеми, а вкорінена в генетичній пам’яті багатьох поколінь українська ідея — ідея звільнення українців від чужоземного ярма та побудови Української Соборної Самостійної Держави. Раніше за реалізації цієї ідеї українці вели збройну боротьбу, продовженням якої в нинішніх умовах стала боротьба мирна.
Проголошення незалежності України не було ні історичним парадоксом, ані «примхою історії», а тим паче випадковим явищем, спричинений московським путчем. Насправді путч був викликаний твердою відмовою України погодитися підписати новий Союзний договір. Брати участь у реанімації СРСР та зректися курсу на розбудову незалежної української державності. Проголошення незалежності України було справою часу. Швидка й нищівна поразка путчистів лише пришвидшила момент формального проголошення (а з погляду історичної спадкоємності — відновлення) незалежної держави України. Торуючи шлях до державної незалежності, Україна своєю позицією відіграла вирішальну роль у дезінтеграції СРСР і ліквідації світової комуністичної тоталітарної системи.
На відміну від попередніх періодів історії, відновлення незалежної державності України відбувалося за мирних умов. Але це аж ніяк не применшує ваги, закономірності та легітимності цієї історичної події.
Незалежність України — це віддзеркалення віковічного прагнення української нації до волі та справедливості, реалізацію якого окроплено кров’ю мільйонів найкращих синів і дочок нашої Батьківщини. Відновлення незалежності України в умовах миру не означає відсутності боротьби. Наприкінці ХХ століття державну незалежність України виборювали в запеклій ідеологічній і жорсткий політичній боротьбі з потужними силами кремлівського центру й керівництвом КПУ, яке було знаряддям цих сил.
У тогочасній боротьбі за відновлення незалежної державності України перемогу здобули не силою зброї, а силою ідеї. І ця перемога є не менш почесною за збройну. На нинішньому історичному етапі перед Україною постало завдання здобути перемогу в збройній боротьбі з Російською імперією.