«Як усе повиростало, як поширилось! — пише у спогадах про 1914 рік наддніпрянець Дмитро Дорошенко. — Коли я побачив львівських знайомих, почув їх настрої, довідався про сподіванки і плани, то поступ, який зробило українське життя в столиці краю за ці десять років, уявився мені зовсім ясно: українці вже ставали тут у Галичині державною нацією, вони вже були на дорозі до того, щоб почувати себе господарями на своїй рідній землі».
Описаний Дорошенком поступ базувався на тривалій і кропіткій громадській праці західних українців. За менш ніж півтора століття перебування в імперії Габсбургів вони суттєво еволюціонували. На зміну духовенству, яке, за висловом Івана Франка, наприкінці XVIII століття перебувало на останньому ступені «приниження, темноти і убожества», до керма громадського руху прийшла світська інтелігенція. Великою мірою це стало результатом освіченого абсолютизму та діяльності мережі навчальних закладів, що з’явилися в краю. Серед них у прямому сенсі номером один була Академічна гімназія у Львові — найдавніша гімназія з українською мовою викладання.
На руїнах єзуїтів
У добу «освіченого абсолютизму» Габсбурги переглянули роль та місце католицької церкви. Так під ліквідацію потрапив один із її стовпів — орден єзуїтів. Це сталося 1773-го, наступного року після того, як Галичина відійшла до Австрії. Майно єзуїтів перейшло в державний фонд, із якого створили «шкільний». Тож колишню єзуїтську колегію у Львові тепер перетворили на «академію», що складалася з 6-річної гімназії та 2-річного ліцею.
У єзуїтській колегії українці були меншиною, однак тепер ситуація радикально змінилася: через образу за знищення єзуїтів і з протесту проти німецької мови викладання поляки бойкотують новий заклад. Натомість це активізувало український клір: єпископи заявили, що кандидатів у духовенство прийматимуть на підставі закінчення академії, а не здобутої домашньої освіти.
Читайте також: Те, чого не можна завоювати
З часом положення вирівнялося, і хтозна, як би все виглядало, якщо б не листопадові події 1848-го. Тоді львівські низи та польська студентська молодь підняли повстання, на яке австрійський комендант міста відповів артилерійським обстрілом середмістя. При цьому постраждали приміщення академії та університетської бібліотеки. Українці в тих подіях виразно стали на бік Габсбургів, тож землю, де перебувала академія, імператор передає «русинам міста Львова». На ній українці побудують Народний дім — великий громадський будинок, оздоблений левом, що дереться на гору — давній символ Галицько-Волинського князівства. 1864 року сюди перенесуть і єдину львівську гімназію — Академічну.
У той період відбудеться кілька раундів боротьби за мову навчання. Ще під час «весни народів» українці попрохали Відень ввести народну мову до шкільництва. І хоча відповідь була позитивною, рішення не виконали — формально для цього бракувало відповідних підручників та педагогів.
Боротьба за мову активізувалася в 1860-х, коли Галичина здобула ознаки автономії — краєвий сейм та призначення намісника з польської шляхти. Край фактично опинився в польських руках, що прямо позначилося й на освіті: 1867 року місцеві школи, за винятком вільного торгового міста Броди та Академічної гімназії, перевели на польську мову. Натомість у перших чотирьох класах гімназії, що офіційно називалася «K. u. K. Akademisches Gymnasium in Lemberg», запровадили українську.
Українська Галичина зануриться в «язикові» війни, коли провід, головно духовенство, поділиться на «твердих» та «м’яких», або ж прихильників етимологічного та фонетичного правопису. Та це не завадило їм домагатися повної українізації гімназії. 1874 року українською почав вчитися й V клас, а 1878 року його учні вперше склали «матуру» — випускний іспит. Звідтоді все гімназійне діловодство перейшло на українську.
Читайте також: Пролетарі проти сонетів
За гімназією збережеться назва «Академічна», і їй нададуть порядкове число 1 (за нею йтимуть німецька гімназія та польська ім. Франца Йосифа). Вона була єдиною українською гімназією на всю Галичину, а зважаючи на стан інших українських земель — і взагалі єдиним світським українським закладом. Наступну українську гімназію відкриють лише через десять років, у 1888-му, в Перемишлі.
Переведення гімназії на українську мову актуалізувало питання правопису та підручників. Звідтоді українська політика дедалі частіше заглиблювається в освітній процес і отримує визначення «професорської». Місця священників в українському політичному проводі дедалі частіше посідатиме світська інтелігенція, вишколена в Академічній гімназії.
Бої академічного значення. З моменту заснування Академічна гімназія у Львові стала полем змагання між владою Габсбургів, поляками та українцями. Гімназисти на вправах, 1920-ті, на вершині «піраміди» — Роман Шухевич
У 1890-х навчання перейшло на фонетичний правопис, але українізація відбувалася повільно. Досить згадати, що про другого директора гімназії, Едварда Харкевича, який очолював заклад з 1895 по 1909 роки і якого з повагою називали «ідеальним директором», писали так: «Національно був він індиферентний; вдома говорив по-французьки, синів посилав до німецької гімназії…». 1906 року відкриють нове гімназійне приміщення, неподалік від головного корпусу Львівської політехніки, але навчання продовжуватиметься і в Народному домі. Відтак у Львові Академічну гімназію почнуть поділяти на «головну» та «філію».
Між польським молотом і українським ковадлом
Академічна гімназія була класичним 8-річним закладом, навчання в якому тривало з 1 вересня по 15 липня. Програма містила 12 предметів: релігія, латинська, грецька, українська, польська та німецька мови, історія, географія, математика, фізика (включно з хімією), природа та філософія (логіка та психологія). Після обіду відбувалися заняття з каліграфії, малювання, стенографії, співу, французької, а від 1907-го — ще й англійської мови.
Пізніше ввели також «ігри та забави». Саме в стінах гімназії в 1911-му зародився український скаутинг — ПЛАСТ, а наступного року там буде складено першу пластову присягу. Там же засновано й перший футбольний гурток, який згодом розвинувся в найвідоміший український футбольний клуб міжвоєнної Галичини «Україна». Відзначення річниць Тараса Шевченка, за яке відповідали учні 7 класу, набуло такої популярності, що з 1912-го його проводили в концертному залі Музичного інституту імені Лисенка.
Читайте також: Левіафан і Ейзенштейн
Ситуація радикально змінилася в міжвоєнний період, після закінчення українсько-польської війни. Вчителів, які склали присягу на вірність ЗУНР, тепер змушували офіційно відмовлятися від неї та присягати Польщі. Це відбувалося перед хрестом, із запаленими двома свічками, в присутності двох свідків і піднісши два пальці вгору.
Гнітюча процедура сіяла недовіру між учнями та викладачами. В 1924 році затвердять «закони Станіслава Грабського», за якими термін «українці» замінили на «руські», більшість українських шкіл перетворили на «утраквістичні», тобто двомовні, а історію та географію в українських гімназіях тепер мали викладати польською. Коли ж один із учителів, колишній комендант УСС Михайло Галущинський, відреагував на це заявою-протестом, шкільна кураторія звільнила його без відшкодувань та права на пенсію. Тоді товариство «Просвіта» призначило його на платну посаду редактора, «Народна торгівля» постановила виділяти родині постраждалого регулярну харчову допомогу, а провід УНДО висунув Галущинського кандидатом на виборах до сейму. В наступній каденції його оберуть і до польського сенату, і він стане заступником його голови.
Питання ідентичності. Боротьба за українську мову навчання у гімназії точилася з 1860-х і, попри всі піруети історії, завершилася перемогою українців
Та українці не могли захистити всіх постраждалих і зупинити полонізацію. Гімназію позбавили історичної назви, перейменувавши в «Державну гімназію з руською мовою навчання ч. 571» («філія» здобуде номер 572). «Директори українських гімназій були майже мучениками свого уряду, — писав згодом професор Академічної гімназії Степан Шах. — Польська влада простягала щораз безоглядніше свою руку над українськими школами, а українська суспільність домагалась від директорів шкіл прямо неможливих вичинів: і щоб школу зберегти, щоб її стан посідання навіть ще й поширити, але при тім польським урядовим розпорядкам явно протиставитись, а українську молодь вести не лиш у національнім, але прямо у ворожім, проти польськім дусі… Отже директори української гімназій були між польським молотом і українським ковалом».
Між Скіллою націоналізму та Харібдою лояльності
Ще за часів Габсбургів факт, що в гімназії навчали українською і її заповнили українці, вже був значним політичним кроком. Хоча більшість професорів, як і провід Народного дому, були москвофілами. «Влада згори і дехто з учительства вважали поборювання кацапства «політикуванням». З того виходило, що в українській гімназії не вільно було між українською дітворою закріплювати національне почуття, бо це було «забавою в політику», а всяка політика була заборонена. Навіть читання українського політичного часопису було недозволене», — пригадував учень гімназії та майбутній адвокат Степан Шухевич.
Читайте також: Адам Джонс: «Минуле завжди наявне в теперішньому, воно є предметом реконструкції та політичної мобілізації»
Утім, українство еволюціонувало, і вже на початку ХХ століття москвофільство було поборене. Ситуація загострилася після польської окупації Галичини, коли в гімназію призначили кількох професорів-поляків. Перше обурення було нетривале: викладачі виявилися надзвичайно фаховими. Втім, із кожним роком їхній рівень падав, і ще в першій половині 1920-х виник конфлікт, коли в класі, де навчався Роман Шухевич, професор польської мови назвав гімназистів «хамами». Учні запротестували — на наступній лекції всі встали, а один з учнів вийшов до кафедри і заявив, що вчителя не слухатимуть, аж поки той не перепросить. Справа закінчилася не на користь учнів: їх покарали 15-денним карцером, а кількох постановили виключити. Шухевич та його приятель Богдан Підгайний урятувалися переведенням із «філії» до «головної» гімназії. 1926 року, за рік по закінченню гімназії, Шухевич та Підгайний здійснять замах на куратора Львівської шкільної округи — Станіслава Собінського. Це ще більше загострило ситуацію — гімназистів змусили піти на похорон, з якого вони демонстративно втекли.
Прихисток для освіти. З 1864 року Академічна гімназія займала два поверхи у новому Народному домі, зведеному на місці старої академії
Та цього самого навчального року учнів відправлять на Літургію за здоров’я Пілсудського і на відзначення державного свята 3 травня. Ці вияви державної пропаганди заганяли юнацтво в підпілля. Вже наступного року минулорічні випускники вирішили рятувати гімназистів від ганьби участі в чужих святах. Вони інсценізували напад на колону школярів прямо на подвір’ї собору Святого Юра. Ті були попереджені про напад і з вдаваним криком розбіглися хто куди. «Але вчорашній інцидент, хоч може і брутальний, все-таки залишиться протестом проти неморальних, непедагогічних метод у педагогіці, протестом чесноті, криком гарячої, благородної душі в обороні великих ідеалів, протестом проти неморальної політики, від якої вільною в першу чергу повинна бути школа», — писала наступного дня газета «Діло».
У жорнах історії. Жертвами боротьби навколо гімназії стали куратор Львівської шкільної округи Станіслав Собінський (ліворуч) та управитель гімназійної «філії» Іван Бабій (праворуч)
Гімназія була вкрита мережею нелегальних гуртків, здебільшого націоналістичного спрямування. Це, за визначенням випускника гімназії та політичного редактора газети «Діло» Івана Кедрина, призвело до того, що «директор і вчитель постійно перебували між Сціллою українського націоналізму, що захоплював учнів, які думали про революцію, а не про науку, та Харібдою лояльності супроти державної влади, — щоби зберегти школу від закриття».
Апогеєм внутрішнього протистояння стане вбивство членом ОУН управителя «філії», колишнього старшини УГА Івана Бабія. Директора Бабія звинувачували в переслідуваннях гімназистів — прихильників революційного руху — та в намовлянні до співпраці з поліцією. Суспільство було вражене, а митрополит Шептицький видав гострий лист із засудом замаху. Через масові арешти й зміну тактики підпілля друга половина 1930-х буде спокійнішою.
За приблизними підрахунками, з 1878 по 1939 рік Академічна гімназія випустила близько 5 тис. «матуристів». Хоча реальна кількість учнів була приблизно вдвічі більшою — після перших двох років навчання відсіювалася десь половина учнів.
«По суті, гімназія була елітарною школою для «вибраних». Її випускники одержували цінне «свідоцтво зрілості», власник якого вважався «інтеліґентом», мав право на державні посади і, звичайно, на вільний вступ до вищої школи», — писав у спогадах її випускник Роман Волчук. Із радянською окупацією гімназія повернула собі число 1, проте водночас втратила свій статус, перетворившись на звичайну «десятирічку». А як Академічну гімназію заклад відновлять лише 1992 року.