Уявімо таку ситуацію: до німецького психіатра потрапляє мігрантка з України, яка стверджує, що потерпає від лихого ока та прокляття, що його на неї наклав її колишній. Жінка місяцями скаржиться на різноманітні хвороби, не підтверджені жодним медичним діагнозом. Чи є віра цієї пацієнтки в чорну магію симптомом серйозного психіатричного захворювання? Чи є вона параноїком і чи потребує відповідної терапії? Відомо, що в багатьох культурах (і Україна — не виняток) вірування в чорну магію, відьом і чаклунів певною мірою самі по собі зрозумілі. Тож скарги української пацієнтки можна пояснити культурними особливостями її регіону, а отже, вона не потребує жодних ліків.
Що взагалі є нормою, а що — хворобою? Відповідь на це запитання в нинішню добу мультикультурності та глобалізації, коли уявлення про хвороби й психіку варіюються залежно від культурного коду країни, геть не з найпростіших. І саме з такими викликами працює транскультурна, або міжкультурна, психіатрія. «Коли ми заснували Центр міжкультурної психіатрії, психотерапії та нагляду в університетському містечку Шаріте, то в університетських стінах узялися досліджувати процеси й проблеми соціальних змін у міру зростання глобалізації та міграції. <….> Виникають транскультурні світи, що потребують подальшого розвитку міжкультурного практичного та теоретичного підходів», — написано на інтернет-сторінці берлінського Центру інтеркультурної психіатрії та психотерапії (Zentrum für Interkulturelle Psychiatrie und Psychotherapie, ZIPP). У цьому центрі є міждисциплінарна група психіатрів, психологів, етнологів, соціологів і перекладачів, які працюють разом як посередники мови та культури. Підходи міжкультурного лікування базуються тут на етнопсихіатричних або етнопсихоаналітичних концепціях, а основними стандартами роботи є багатомовність, культурне різноманіття в команді, роздуми про стереотипні й етнічні інтерпретації, міжкультурний діалог і культура конфліктів.
Читайте також: Повертаючись до життя
Якщо повернутися до української пацієнтки, то фахівці з транскультурної психіатрії швидко зрозуміли, що жінку аж ніяк не можна класифікувати як людину з шизофренією чи психозом та відповідно до цього лікувати нейролептиками. За міжкультурним підходом її «симптоми» слід сприймати в її культурному контексті. І з погляду індивідуальної психології її віру в прокляття потрібно трактувати як невротичне подолання міжособистісного конфлікту, а якщо бути точнішим, то як екстерналізацію (тобто перенесення мотивів у зовнішній світ). Пацієнтка використовувала знану з дитинства та визначену культурою її оточення стратегію подолання конфліктів: інтерпретацію дуже болісної для неї ситуації як прокляття та пристріт. Після відповідної психотерапії в пацієнтки вже можна було спостерігати поліпшення всіх її фізіологічних скарг (що виявилися «звичайнісінькою» психосоматикою), а також зневіру в потойбічні сили.
За визначенням британського мистецтвознавця Рудольфа Віттковера: «Транскультурна психіатрія — це розділ психіатрії, який займається культурними аспектами етіології, частотою й типом психічних захворювань, а також подальшим їх лікуванням. Термін транскультурна психіатрія, що є продовженням культурної психіатрії, означає, що науковий спостерігач виходить за межі зони культурної одиниці та включає інші культурні сфери».
Своєму розвитку транскультурна психологія завдячує зацікавленості центральноєвропейської психіатрії ментальними захворюваннями у віддалених і екзотичних країнах. Голландський психіатр доктор Пітер Корнеліс ван Бреро та його німецький колега Еміль Крепелін вивчали відомі й невідомі вияви психічних хвороб в Індонезії. Завдяки їхній порівняльній психіатричній роботі їх справедливо вважають науковими засновниками цієї нової спеціалізації. Пізніше польсько-англійський антрополог, етнограф і соціолог Броніслав Маліновський спростував гіпотезу Фройда про загальну обґрунтованість Едипового комплексу. На основі своїх польових досліджень на островах Тробріана в Тихому океані він вказав на конкретні сімейні комплекси відповідно до соціальної структури племені. Ще пізніше швейцарські психоаналітики й етнологи Пол Парін і Фріц Моргенталер досліджували іноземні культури за психоаналітичними критеріями, а угорсько-французький науковець Жорж Девере вперше вжив термін «етнопсихіатрія», який уже британець Віттковер перетворив на «транскультурну психіатрію».
Читайте також: Розірвати коло тривоги
Довгий час вважали, що депресивні захворювання є класичною західною проблемою, характерною для промислово розвинених країн. Однак у 1993 році дослідження Світового банку показало, що й у менш розвинених країнах депресія була п’ятою в списку захворювань у Глобальному тягарі хвороб (Global Burden of Disease) — групі показників, які характеризують смертність та інвалідність від захворювань, травм і факторів їх ризику. Відмінність полягала лише в тому, що в інших культурах відрізнялися симптоми, які виходили на передній план. Наприклад, якщо у європейських країнах пацієнти спочатку скаржилися саме на психологічні симптоми хвороби, то в азійських повідомляли про соматичні проблеми, такі як хронічний біль. Пояснюють це тим, що в багатьох менш розвинених країнах соціально визначені норми не дають змоги обговорювати психічні проблеми. Психіатричні скарги там досі активно табуйовано, тому культурне походження пацієнтів з депресією (чи з будь-яким іншим психіатричним захворюванням) насамперед впливає на опис симптомів і скарг.
Ще один цікавий факт — у деяких випадках культурні відмінності виявляються навіть у термінології, яка нібито мала б бути стандартизованою, згідно з міжнародним переліком хвороб. Так, наприклад, термін «клінічна депресія» (Major depression) китайською перекладають як shenjing shuairuo, що буквально означає «слабкі нерви» й ближче до терміна «неврастенія». А все тому, що еквівалентний термін yiyu zheng — буквально «супресивний депресивний розлад» — має негативний культурний підтекст і його майже не вживають. До того ж є так звані ідіоми дистресу — специфічні для культури синдроми стресу з суто регіональними моделями виявлення. Вони метафоричні, але дають людям змогу виявити порушення їхнього стану. Так, наприклад, пацієнти із Зімбабве вживають ідіому kufungisisa — буквально «занадто багато думаю», — щоб висловити страх чи горе.
З часу свого заснування транскультурна психологія намагається відповісти на такі запитання:
• Чи виникають психічні розлади однаково часто в різних культурах?
• Які психологічні явища слід класифікувати як патологічні, а які як нормальні в різних культурах?
• Чи по-різному трактують психічні розлади в різних культурах?
• Чи мають психічні розлади різні перебіги симптоматики в різних культурах? За останні два десятиліття до фокуса інтересу міжкультурної психіатрії додалося зміцнення психічного здоров’я мігрантів з різних європейських і неєвропейських культур. А отже, до переліку запитань додали ще кілька:
• Які психічні захворювання розвиваються в мігрантів у культурах, що їх приймають, і як часто?
• Які форми лікування в країнах походження виявляються ефективними для мігрантів з психічними розладами?
• Які симптоми чи хвороби є в країнах походження «соціальною нормою», а які стигматизовано?
У цьому контексті треба розуміти, що міграція — це не просто географічне переміщення з одного місця в інше. Це також перехід від однієї культури й суспільства до іншого, який вимагає від мігрантів процесу навчання та адаптації впродовж усього життя. І така адаптація може бути досить стресовою та болючою. Міграційний досвід, незалежно від причин і мотивації, для багатьох мігрантів є вирішальним і найважливішим у їхньому житті.
Мігранти потрапляють у велику кількість ситуацій, здатних негативно вплинути на їхнє фізичне, емоційне та психічне здоров’я. Майже всі аспекти довкілля змінюються: від їжі до клімату. Сюди слід додати юридичну невизначеність, дискримінацію, туманні перспективи чи мовні бар’єри — і це далеко не всі приклади досвіду й психологічного навантаження, перед якими постають мігранти. Переживання цих проблем упродовж довгого часу може викликати чималий стрес для психіки, і саме тому міграція сьогодні є суттєвим фактором ризику розвитку психічних захворювань.
Читайте також: Мистецтво зрозуміти себе
Психологічні фази міграції та різні типи стресу, пов’язані з нею, фахівці розділяють так:
1. Підготовча фаза, яка є чимось на зразок медового місяця в зустрічі з новою країною. На цьому етапі зазвичай ще не виникає жодних психіатричних проблем. Новоприбулі мігранти почуваються ніби в довгій відпустці, але ця фаза дуже швидко минає.
2. Фаза критичної адаптації пов’язана насамперед із захистом професійного та соціального існування. Старі цінності й ідентичності перебувають під питанням, а нові ще не доступні. Вразливість до невротичних і психічних розладів на цьому етапі особливо висока. Індивідуальна поведінка характеризується кризою ідентичності з пошуком майбутньої орієнтації, а соціально-політична ситуація нерідко характеризується відкритою або прихованою дискримінацією та стигматизацією. У цій ситуації багато мігрантів потребують психіатричної та психотерапевтичної консультації чи лікування.
3. Далі настає фаза скорботи про часткову втрату власної культури. Неможливість повернути собі втрачене може призвести до важкої клінічної депресії з усіма її відповідними симптомами.
4. Остання фаза — процес адаптації між поколіннями, коли традиційні для родини норми, цінності й перспективи стають сумнівними й трансформуються в якісно новий баланс. Це нормальні й необхідні процеси адаптації в контексті міграції, які здебільшого минають без медичної, психологічної та консультативної допомоги. Саме вони слугують для появи нових мультикультурних ідентичностей. Нові покоління мігрантів уже по-іншому сприймають суспільство, родину, культуру, і інколи це також призводить до родинних конфліктів, особливо в контексті гендерно рольових стосунків або авторитарних методів виховання в сім’ях мігрантів.
Здоров’я та рівний доступ до системи охорони здоров’я — ключові для соціальної інтеграції. Рівний доступ означає гарантію загального стандарту й адекватне забезпечення, яке передбачає міжкультурну компетентну допомогу. І саме для досягнення цього необхідна міжкультурна обізнаність серед медичних працівників. У суспільстві з різними культурами треба завжди пам’ятати, що в кожній нації є особливі поняття про захворювання та здоров’я, зокрема й про наш ментальний добробут. І саме транскультурна психологія включає всі ці мовні, культурні та міграційні аспекти до наявної системи охорони здоров’я пацієнтів. Можливо, транскультурна психіатрія справді є викликом для сучасного полікультурного суспільства, але саме набуття суспільством транскультурної компетентності сприяє нашому комфортному життю та культурному різноманіттю.