Пошуки національної еліти завжди були однією з провідних тем української суспільно-політичної думки. Що й не дивно, зважаючи на наш колоніальний бекґраунд. Окрім філософського, чи то пак історіософського, значення, це питання має й суто прикладний вимір. У модерну добу архітектура суспільного ладу має відповідати одразу двом критеріям. По-перше, забезпечувати функціонування демократії. Для цього Конституція повинна гарантувати рівність громадян, а політичні інститути бути достатньо відкритими, щоб забезпечити участь широких верств в ухваленні рішень, а також підзвітність і змінюваність влади. Але водночас управління в державному, громадському та приватному секторах потребує компетентності. У ХХІ столітті основні конкурентні переваги мають краще організовані суспільства, а не ті, яким випало володіти значними природними ресурсами, зокрема корисними копалинами, сприятливим кліматом чи великою територією. Хороша організація водночас потребує механізмів формування ієрархії компетентності. Мрії про суспільство, у якому доступ до влади прямо корелює з високими професійними та особистими рисами, циркулюють у європейському інтелектуальному просторі щонайменше з XVII століття та згодом вилились у концепцію меритократії. Як і будь-якому ідеалу, меритократії не вдалося стати сповна реалізованою, проте успішні держави зуміли поєднувати певні меритократичні механізми з демократичними принципами.
Одним із провідних інститутів, що дає змогу вибудовувати ієрархії компетентності, є університет. З одного боку, демократію «прошито» не лише в самому дусі університетів, а й у формах їхнього самоуправління, а раціоналістична постава завжди підбурювала студентство до вільнодумства й усілякого ворохобництва. Україна тут не виняток — досить пригадати, що драйверами всіх революцій новітніх часів були саме студенти. Але з іншого боку, набування, поширення та примноження правдивого знання — яке становить сенс існування університету — передбачає формування досить жорсткої ієрархії, що базується на кваліфікації. Тут принципи демократії не працюють. Громадянина можуть обрати міським головою чи, наприклад, народним депутатом, проте студент стане магістром або бакалавром, лише коли доведе свою компетентність у ході атестаційних процедур. Принаймні саме такий принцип лежить в основі інституту освіти, хоч би скільки демократії туди імплантували.
Читайте також: Юрій Макаров: "Погана освіта представників еліт – це вирок для нашої країни"
Звичайно, творення еліт — не єдина функція університету. У міру технологічного поступу зростають і кваліфікаційні вимоги до працівників, а отже, вища освіта перестає бути прерогативою меншості — принаймні в країнах з розвиненою економікою. Така тенденція була характерною ще для індустріальних суспільств, а для держав, які вступили в турбулентну епоху Четвертої промислової революції, — й поготів. Подекуди це спричиняє явище, яке американський антрополог Петер Турчін назвав «перевиробництвом еліт». Цей термін характеризує суспільну ситуацію, коли кількість потенційних членів еліти перевищує здатність владних структур їх інкорпорувати. Що водночас породжує політичну напругу та провокує нестабільність і конфлікти. Проте в країнах на зразок нашої наявні протилежні проблеми. Масове поширення вищої освіти в сучасній Україні спричинене не технологічним ривком і не освітньою лихоманкою серед юних українців, а девальвацією самої вищої освіти, про що сказано й написано вже більш ніж достатньо. І якщо тут годиться говорити про певний егалітаризм, то його слоганом може бути перефразований інавгураційний афоризм Володимира Зеленського — «кожен тепер бакалавр».
Відповідно, університети, які працюють за сумнозвісним принципом «ви вдаєте, що навчаєтеся, а ми вдаємо, що навчаємо», жодною «кузнею істеблішменту» бути не можуть. Проте йдеться не лише про якість фахової підготовки. Також університет мав би прищеплювати студентству загальну культуру, з чим у нас також загальновідомі проблеми. Але коли йдеться про формування еліт, то лише культури замало: особи, що претендують на причетність до керування країною, повинні проходити певну світоглядну формацію. Насамперед у цьому зацікавлене саме суспільство, оскільки від морально-вольових рис, ідентичності та цінностей еліти залежить, як сильно вона буде віддана інтересам держави. Майбутня еліта потребує прищеплення певного етосу та способу самоусвідомлення. Простіше кажучи, майбутній еліті слід пояснювати, яке місце їй належить зайняти, які зобов’язання це накладає та чому сумлінне виконання цих зобов’язань має стати сенсом її життя (чи бодай моральною та етичною цінністю). Втілити це на практиці непросто, оскільки «уроки патріотизму» й інші стандартні виховні засоби зі шкільного арсеналу тут не спрацюють. Для виховання еліти потрібні середовище й культурний наратив, які не створюються за простим розпорядженням міністерства.
Створення певного наративу про еліту — завдання інтелектуалів, але й серед них ще бракує визначеності. Навіть на академічному рівні історію українських еліт почали вивчати відносно нещодавно й у ній удосталь великих білих плям. Що ж до політичної філософії, то питання про еліту має вкрай суперечливі відповіді. Наша народницько-соціалістична традиція взагалі була антиелітарною, і сьогодні її можна перекласти лише на мову популізму, який апелює до «простих людей». Націоналістична ортодоксія, сформована під впливом Дмитра Донцова, приділяє питанню еліти неабияку увагу. Проте улюблені в Дмитра Івановича кондотьєри з гайдамаками на рольову модель державних управлінців не надто надаються. Вочевидь, час переосмислити філософську спадщину В’ячеслава Липинського і грона зібраних довкола нього мислителів (Василя Кучабського, Степана Томашівського та інших). Бо саме там було започатковано іншу традицію думання про еліту, що базується на ідеї державного служіння. Одне слово, тут ще треба здійснити велику ревізію. Інтелектуальне середовище мусить визначатись, яким буде зміст наративу про еліту — і аж тоді з цим можна буде йти в університети.
Водночас не можна оминути питання про ідеологію в університетах. Знов таки, ідеться не про політичну агітацію, що цілком слушно заборонена в усіх навчальних закладах, а про певні парадигми мислення та світосприйняття. Перед цією проблемою в західних країнах постали ще в минулому столітті. «Коли ми відправляємо наших синів і доньок у коледж, то вже не дивуємося, що до закінчення навчання в них буде менш прихильне ставлення до нашого соціального й економічного ладу, ніж воно було при вступі», — писав ще в 1970-х американський неоконсервативний політолог Ірвінґ Крістол. Тоді ця проблема у США була більш ніж гострою. Наприклад, у 1949 році, після початку холодної війни, керівництво Каліфорнійського університету зажадало, щоб співробітники присягнули на вірність конституції штату, а також відмовилися від членства та підтримки організацій, що виступають за повалення уряду США, зокрема комуністичних. Це ледь не закінчилося звільненням 157 професорів, які відмовилися присягати, хоча врешті звільнили лише 31 особу. Захоплення неомарксистськими ідеями, яке охопило американські університети в наступні десятиліття, призвело до того, що саме вони, зокрема каліфорнійський Берклі, стали осередками антиурядових протестів. І хоча неомарксизм взірця 1960-х уже вийшов з моди, розмежування між «консервативними» та «прогресивними» університетами у США зберігається й досі — і це впливає на те, які установки мають нові покоління істеблішменту.
Тому питання ідеології аж ніяк не порожнє, особливо якщо йдеться про формування еліти. Але й тут ми перебуваємо ще тільки на початку шляху. І боротьба за якість вищої освіти видається чи не найпростішим завданням, оскільки його можна розв’язати наявними засобами, такими як НАЗЯВО та важелі Міносвіти. А от ціннісна та світоглядна формації майбутньої еліти не мають ані очевидного рішення, ні готового інструментарію. Бо перш ніж обговорювати засоби світоглядного формування майбутньої еліти, суспільство саме мусить визначитися зі своїми цінностями й сенсами. Принаймні це стосується інтелектуальної верстви, яка здатна ці сенси продукувати та поширювати. Тому очевидно, що першим кроком має бути повернення теми еліт на національний порядок денний і початок широкої дискусії. Саме в таких дискусіях, нині уже призабутих, свого часу формувалася наша теперішня певність у проєвропейському зовнішньому курсі, демократії та імперативі національної гідності. Звичайно, національна еліта жодної країни не ідеальна. Проте артикулювати ідеал означає знайти точку, від якої можна відраховувати реальні державні стратегії та шукати практичні рішення.