Літнє політичне міжсезоння триває без особливих несподіванок. На початку липня 64% українців були впевнені, що справи у країні рухаються в неправильному напрямі, а оптимісти перебували в меншості (26%). Така ситуація залишається стабільною вже понад рік: песимізм переміг якраз улітку 2020-го й відтоді частка відповідно налаштованих громадян коливається в межах 63–73% («Рейтинг»). Негатив досяг піку на початку поточного року — і саме тоді владі вдалося дібрати інструмент, що дав змогу суттєво поліпшити та стабілізувати суспільні настрої. Таким інструментом стала РНБО й запущений нею «санкційний серіал». Його цільова аудиторія була зосереджена насамперед у західних та центральних регіонах — і саме там рівень оптимізму відчутно вищий, аніж на Сході й Півдні (див. «Настрої міжсезоння»).
Читайте також: Маневри Зеленського у безвиході
Проте час, коли Володимир Зеленський міг купатися в променях електоральної слави, давно минув: сьогодні він, як і решта політиків, має від’ємний баланс довіри. Щоправда, порівняно з лідерами опозиції, його становище залишається впевненим. Якщо президентові довіряє 46% українців, то Юлії Тимошенко — 30%, а Петру Порошенку та Юрію Бойку — приблизно по 25% («Рейтинг»). Ще промовистіша ситуація в розрізі політичних рейтингів. Якщо за Зеленського готові проголосувати майже 30% українців, то рейтинги Порошенка, Тимошенко та Бойка коливаються в межах 11–13%. До того ж у спину дихає, наприклад, Ігор Смешко з рейтингом близько 9%. Хоча останній, на відміну від провідних опозиціонерів, не займається активною публічною діяльністю. Тож годі дивуватися, що при моделюванні другого туру Зеленський упевнено виграє в Порошенка, Тимошенко й Бойка з результатом приблизно 60% до 35% на свою користь («Рейтинг»). Так само й партія «Слуга народу» може претендувати на більшість, але не на політичну монополію. Серед тих, хто має намір піти на вибори, за «слуг» готові проголосувати лише 25%. Проте й провідні опозиційні сили — «ЄС», «Батьківщина», ОПЗЖ — дуже суттєво відстають із рейтингами в межах 12–13%. І не схоже, що найближчим часом ситуація кардинально зміниться.
Проросійський табір переживає внутрішню кризу. Несподівані «репресії» проти Віктора Медведчука рейтингів ОПЗЖ не підняли, хоча й допомогли закріпити електоральне ядро, яке з 2014 року почувається «гнаною меншиною» й отримало зайвий доказ цього. Утім, Медведчуку це не надто
допомогло: замість жертви «зелених фашистів», він перетворився на збитого літуна. Зі своїм антирейтингом довіри в 70% (у Бойка він становить 58%) Медведчук завдає ексрегіоналам більше шкоди, ніж користі («Рейтинг»). Становище ОПЗЖ може ускладнити також новий проєкт Бориса Колеснікова «Україна — наш дім», який презентували наприкінці травня. До речі, назву й символіку партії було запозичено в російської партії «Наш дом — Россия», яку очолював Віктор Чєрномирдін у другій половині 1990-х. Партія Чєрномирдіна позиціонувалася як така, що перебуває на засадах «здорового консерватизму» — і так само Борис Колесніков заявив, що створена ним партія сповідує соціал-консерватизм. Проте сьогодні партійний меседж звучить максимально обтічно й банально: взяти «кращі світові приклади», залучити «найкращих фахівців» і працювати заради всього хорошого. Хоча від політичної спадщини Партії регіонів Колесніков відхрещується, його проєкт має всі шанси забрати в ОПЗЖ частину південно-східних виборців, у яких є запит на поміркованішу альтернативу.
Що ж до решти опозиціонерів, то їхнє становище також складне й вихід з нього зовсім не очевидний. Петро Порошенко сьогодні відпрацьовує патріотичний порядок денний, яким він озброївся ще наприкінці своєї каденції. Експрезидентові слід віддати належне: він діє енергійно й використовує буквально всі можливості, щоб не дати своєму виборцю забути про себе в ці спекотні дні. Зустрічі з патріотичним активом Донбасу, допомога військовим і вшанування загиблих героїв, прогулянки в Карпатах, уболівання за національну збірну з футболу — все це цілком стандартний арсенал політичних засобів, які слід використовувати демократичному політику. Тим паче якщо він прагне позбутися звинувачень у «забронзовілості», якими Порошенка закидали в часи президентства. Не розслабляються і його однопартійці. Проте основна проблема «Європейської Солідарності» полягає в тому, що в її арсеналі катастрофічно бракує суперзброї, що дала б партії змогу здійснити електоральний прорив.
Читайте також: Побачити альернативу
айефективніше виборців мобілізує негативний, тобто протестний порядок денний. Таку політологічну банальність підтверджує практика: всі українські політики національного масштабу, які досягали хороших результатів, у певний момент вловили хвилю обурення. Леоніда Кучму переобрали на другий термін завдяки «червоній загрозі» з боку Петра Симоненка; Віктор Ющенко протистояв проросійському Віктору Януковичу, який потім відігрався, бо його виборець жадав узяти реванш у помаранчевих. У 2014 році Порошенку вдалося зіграти одразу на двох полях: патріотичний виборець побачив у ньому того, хто протистоятиме Росії, а проросійський — того, хто вгамує революційну стихію. Зеленський прийшов на протесті проти корупції та ще бозна-чого. Одне слово, жоден (!) з них не досяг успіху лише тому, що сумлінно виконував суспільні ритуали й робив «хороші справи».
І виходить так, що зараз в арсеналі «ЄС» немає нічого, що могло б мобілізувати масового виборця проти чинної влади. Вочевидь, чимало надій покладали на так званий вагнергейт. Підтримуючи цю тему на слуху, у партії, мабуть, сподівалися, що вона стане для Зеленського тим, чим для Порошенка стали сюжети журналіста Дениса Бігуса, які навесні 2019 року серйозно підірвали його рейтинг. Але зараз можна констатувати, що багатомісячне нагнітання завершилося нічим — навіть після того, як Зеленський публічно заявив, що особисто доклався до зриву операції. Чому так сталося — питання для окремої дискусії, але факт залишається фактом: зірвана операція спецслужб не стала для пересічного українця настільки ж тригерною темою, як та-таки корупція, щоб викликати в нього такі самі прості й сильні негативні почуття. Тому виходить, що основне завдання для «ЄС» — знайти в новому політичному сезоні нову тему, довкола якої можна було б мобілізувати потенційного виборця.
Читайте також: Подія з малим терміном придатності
Юлія Тимошенко досі намагається розігрувати карту, яку вона торік вирішила вважати козирною, а саме протести проти впровадження ринку землі. Для таких міркувань були вагомі причини. Ще й тепер, коли ринок землі вже запрацював, 77% українців вважають, що таке рішення варто було ухвалювати після всеукраїнського референдуму, до того ж якби він відбувся, то 64% проголосували б проти («Рейтинг»). Але хоча зараз Юлія Тимошенко старанно «обробляє» аграріїв, сподіватися на щедрий електоральний урожай їй не випадає. Її розповіді про «масштабне обезземелення українців» мають свою аудиторію, але конвертувати це в політичний рейтинг проблематично. Перша проблема — антирейтинг довіри: лідерці «Батьківщини» не довіряє 68% українців («Рейтинг»). А друга — пік суспільного невдоволення минув ще взимку 2019–2020 року. Акції, що іноді відбуваються в регіонах та в столиці, підтверджують, що свій мобілізаційний потенціал ця тема вже втратила. А відтак, якщо не станеться якихось несподіванок, до парламентських і президентських виборів про це всі взагалі забудуть. Так само як і про справу «вагнерівців».
Тому нині все скидається на те, що і Тимошенко, і Порошенко поки що працюють лише на збереження своїх позицій, а не на поліпшення результату, — принаймні де факто виходить саме так. Ексрегіоналам їхня ніша гарантована — питання лише в тому, як саме вони поділять її між собою, а в претендентів на патріотичний електорат ситуація складніша. Сьогодні можна впевнено стверджувати, що Володимир Зеленський має намір іти на другий термін і що на вибори він піде як патріотичний кандидат. «Велике будівництво», «Велика реставрація», «президентський університет» та інші піар-проєкти Банкової — це також способи підтримати суспільну увагу. Але з наближенням виборів президент гарантовано докладатиме зусиль, щоб перехопити саме патріотичний електорат, який сьогодні й так розколотий між «ЄС» і «Батьківщиною». І якщо до того часу влада не зробить жодних фатальних помилок, а опозиція — кардинального прориву, то може статися, що Порошенку або Тимошенко випаде сумнівна честь стати спаринг-партнером для Зеленського.