Недосяжний тріумф

Історія
27 Червня 2021, 11:49

За двадцять років від початку Хмельниччини старшина і козацтво неодноразово ставили під сумнів геополітичний вибір гетьмана, зроблений у січні 1654 року в Переяславі. За два місяці після смерті Богдана Хмельницького Іван Виговський домовився про альянс зі шведами, а 1658 року спробував втілити концепцію триєдиної Речі Посполитої. Після розвороту Виговського Москва активно боролась за відновлення контролю над Україною. У Білокам’яній робили ставку на сепаратизм та пряме військове втручання. 1663 року розкол козацької України став доконаним фактом — у Чигирині та Гадячі сиділи два гетьмани. Лідером промосковської України став колишній слуга Хмельницького, городовий отаман (мер) Чигирина та кошовий Чортомлицької Січі Іван Брюховецький.

Наростання напруженості

Навесні 1665 року на небосхилі з’явилася «зірка з мітлою» (комета), що сучасники сприйняли як передвісник біди. Восени того самого року Брюховецький став першим із козацьких гетьманів, хто прибув до Москви з офіційним візитом. Там реґіментар підписав угоду, що передбачала жорстку модель інкорпорації Гетьманщини. Брюховецький добровільно зрікався фінансової та судової автономії. До найбільших міст вводилися воєводи з гарнізонами, які мали збирати податки до царської скарбниці, а їхнє утримання лягало на плечі місцевого населення. До візиту Брюховецького московити вже встигли розмістити своїх воєвод у Києві (1654 року), Чернігові (1658 року), Ніжині (1659 року), Переяславі (1660 року) та Каневі (1664 року).

Читайте також: Іван Хорват. Імпортований корупціонер

За Московськими статтями і царським указом додаткові контингенти з воєводами вводилися до полкових (Гадяч, Лубни, Миргород, Полтава, Прилуки, Сосниця, Стародуб) та великих (Батурин, Глухів, Новгород-Сіверський, Остер) міст Лівобережжя. Окремо озброєні залоги запроваджувалися для Запоріжжя (Кременчук, Кодак і Січ). Чисельність гарнізонів переважно мала становити від 30 до 300 вояків. Більші залоги планували розмістити на Січі — 1000, Чернігові та Ніжині — по 1200, Полтаві — 1500, Переяславі — 2000 та Києві — 5000 осіб. Загальний контингент мав скласти 12000 військових. Взагалі, поступливість лівобережного гетьмана навіть перевершувала апетити царя, який відмовив у проханні про приєднання Київської митрополії до Московського патріархату. За підписання принизливої угоди Брюховецького винагородили боярським титулом, а 12 старшин одержали дворянський чин. Окрім того, гетьман взяв за дружину пасербицю князя Долгорукова Дарію Ісканську, а в офіційному листуванні з царем нерідко принизливо називав себе «холоп Івашка».

 

Оборонний універсал Петра Дорошенка. Виданий гетьманом у серпні 1668 року Пивському монастирю на монастирські озера

Універсал Івана Брюховецького від 1 квітня 1668 року. Ним гетьман підтверджував права Лавріна Борозні на володіння маєтками, що їх надали попередні гетьмани

Перші голоси невдоволення московським візитом Брюховецького почали лунати від українського духовенства. Так, у лютому 1666 року єпископ Мефодій у розмові з київським воєводою категорично висловився проти імовірного підпорядкування київської митрополії московському патріарху. Наступного місяця, щоб відстояти власну позицію, київські ієрархи написали листа цареві та відправили з ним до Москви колишнього ректора Могилянки Мелетія Дзика. Тоді ж виникла письмова перепалка стосовно відновлення діяльності Київського колегіуму (навчання призупинилося 1665 року), проти чого виступав царський уряд.

Романови зробили ставку на сепаратизм лівобережної старшини та каральні експедиції. Повстання, що мусило покінчити з московським пануванням, було близьке до остаточної перемоги, однак скористатися шансом тодішні українські керманичі не змогли

У липні 1666-го розпочалося повстання переяславського полку, яке активно підтримував правобережний гетьман Петро Дорошенко. Придушити виступ вдалося у вересні силами лівобережних козаків, московитів та калмиків. Неспокійною була ситуація на Січі. Кошовий Іван Ждан-Рог висловлював публічне невдоволення прийняттям Брюховецьким невластивого козакам боярського титулу. Щоб не допустити повстання, Кремль відмовилися від введення залоги до Кодака. Понад те, запорожці вбили московського посла, стольника (п’ятий за рангом чин у Московській державі) Єфіма Ладиженського, який прямував до Криму. Натомість справжнім шоком для козацтва став поділ України в Андрусові. На кожному березі Дніпра гетьмани не вірили в зраду своїх сюзеренів і просили відмовитися від угоди. Восени 1667 року цар проігнорував козацькі протести та ратифікував перемир’я. Однак іще більшою несподіванкою стало укладання 4 грудня 1667 року московсько-польського військового союзу. Договір допускав можливість спільних дій проти козаків. Нічний жах Богдана Хмельницького про домовленість Москви і Варшави став реальністю.

Читайте також: Іронія доля Петара Текелії

До українських міст воєводи прибували протягом весни-літа 1666 року Проведення ними перепису населення і майна фактично означало перетворення Лівобережної Гетьманщини на провінцію Московщини. Принаймні так сприймали свій прихід царські чиновники. Полтавський воєвода Яков Хітрово нерідко вдавався до рукоприкладства щодо козаків, а старшину називав «підчортами» та ображав обсценною лексикою. Московські офіціали принесли практику «кормління», коли урядники не отримували фіксованої платні за посаду та були зацікавлені в максимальному викачуванні ресурсів (здирництво, запровадження нових податків і зборів, скасування пільг). Так, у Ніжині та Глухові москвини понаднормово зібрали майже 10 тисяч рублів, у Батурині — додаткові 85 пудів меду. Не подобалося українцям і свавілля особисто Брюховецького. Той перед приходом воєвод сам встиг зібрати податки. Окрім того, нерідко засилав до Сибіру козацьку еліту — прихильників Сомка і Золотаренка, полонених правобережних старшин та навіть представників своєї адміністрації. Наприкінці 1667 року міщани Лівобережжя масово відмовлялися сплачувати податки, записувалися в козаки та здійснювали поодинокі напади на стрільців. За свідченням московського дипломата Васілія Тяпкіна, який у грудні 1667 року перебував Переяславі, у місті не лишилося відданих цареві людей, а воєвода й солдати боялися потикатися за фортечні мури.

Виступ Брюховецького

Вочевидь, наприкінці грудня 1667 року за посередництва церковних ієрархів (Йосип Тукальський, Інокентій Гізель, Мефодій Филимонович) два гетьмани досягли принципової домовленості про спільні дії. Кожен розраховував, що переграє візаві у боротьбі за спільну булаву. 9 січня 1668 року лівобережний гетьман скликав у Гадячі таємну старшинську раду. Серед учасників були чернігівський полковник Іван Самойлович, ніжинський Артем Мартинович, полтавський Костянтин Кублицький, переяславський Родіон Райча-Думитрашко, миргородський Григорій Постоленко-Потішний, прилуцький Лазар Горленко, київський Василь Дворецький, генеральні судді Петро Забіла та Павло Животовський, генеральний писар Федір Криницький, генеральний осавул Дем’ян Ігнатович. Спочатку старшина не повірила словам гетьмана, і той поклався у щирості на хресті.

Утрачений шанс. Петро Дорошенко зміг стати гетьманом обох берегів Дніпра, але зберегти єдність йому не вдалося. Гравюра 1670 року

Задум Брюховецького (є версія, що натхненником плану став митрополит Тукальський) полягав у тому, щоб після оголошення про розрив спілки з Москвою мирно витіснити з українських міст московитські залоги. Далі гетьман планував об’єднатися з Правобережжям і створити під турецьким протекторатом Руське князівство з центром у Києві. Майбутнім князем бачив себе. Також Брюховецький розраховував на підтримку церкви, правобережних козаків і запорожців. У разі супротиву ратників планував сприяти розгортанню бунтів у стані ворога (Слобожанщина і Дон) та очікував на прихід татарської кінноти. Наприкінці січня свою раду в Чигирині провів і Дорошенко. Монах Гедеон (Юрій Хмельницький) заради звільнення від московитів виразив готовність повернутися до мирського життя та пообіцяв викопати батьківські скарби, щоб заплатити татарам. Кримський хан Аділ-Ґерай зайняв вичікувальну позицію.
Полтавський полковник Кублицький відмовився від участі у повстанні, тому на посаді його змінив Григорій Витязенко. Невдовзі стався витік інформації, однак ніжинський воєвода Іван Ржевський не повірив у існування змови боярина Брюховецького та дворян-полковників. Під приводом оборони від татар у воєводських містах гетьман збирав відділи козаків та січовиків.

Читайте також: "Ханська" Україна. Кордони минулого

Брюховецький запланував розпочати повстання 1 лютого, однак у Чернігові не дочекалися визначеної дати і почали раніше. 25 або 29 січня виступ у місті очолили генеральний осавул Дем’ян Ігнатович та чернігівський полковник Іван Самойлович. Коли у Малому місті (фортеці) заблокували воєводу, стольника Андрєя Толстого — той відкидав пропозиції про капітуляцію. Його бійці під час вилазки підпалили посад і захопили козацький прапор. Щоб уникнути втрат, Самойлович не влаштовував штурмів та розпочав блокаду фортеці. За різних обставин під час звільнення міст було вбито новгород-сіверського воєводу Ісая Квашніна та стародубського воєводу, князя Ігнатія Волконського. У Глухові 10 лютого після агітації місцевого сотника Пилипа Уманця та протопопа Івана Шматковського московські ратники були роззброєні та розбіглися. Воєводу, стольника Мирона Кологривова, заарештували. Поступово повсталі «девоєводизували» Полтаву, Миргород, Сосницю, Батурин. Останньою звитягою інсургентів стало звільнення Лубен, де гарнізон капітулював після припинення водопостачання. Певною мірою успіху повстанців сприяли великий недокомплект особового складу, дезертирство та перехід «государевих людей» на бік повсталих. Так, наприкінці 1667 року у Полтаві перебувало 627 вояків, Глухові — 386, Стародубі — 145, Новгороді-Сіверському — 101, Лубнах — 80, Батурині — 62, Сосниці — 60, Прилуках — 51, Миргороді — 48 солдатів. Особливо масштабною втеча вояків була в Гадячі. Після того як у грудні 1667 року Брюховецький свідомо ухилився від постачання харчами нової ротації московської залоги, з 1800 ратників за місяць лишилося 750 осіб.

Привітання степу. Попри політичні невдачі українських гетьманів, Україна залишалася джерелом натхнення для багатьох європейських художників і літераторів, а козаки — романтичним утіленням лицарства й волелюбства 

Водночас у другій половині березня 1668 року під контролем московських гарнізонів лишалося п’ять міст. Київ повстанці навіть не намагалися штурмувати, натомість переяславські козаки Дмитрашка-Райчі обмежилися нападами на київські околиці. Проте воєвода, боярин Пьотр Шереметьєв, боявся облоги і зізнавався цареві, що мав запасів лише на два місяці. Чернігів, Переяслав, Остер та Ніжин були блоковані козаками. Намагаючись захопити ніжинський «верхній земляний город» (замок), Брюховецький додатково стягнув до його мурів три полки, найманців та артилерію.

Контрнаступ Москви

У Москві спочатку не зрозуміли масштабів проблеми. 6 лютого 1668 року цар видав грамоту, якою гетьману оголошувалася сувора догана за те, що допустив заворушення. Романови розраховували на підтримку Брюховецького та Мефодія у придушенні виступів. У середині лютого у Білокам’яній зрозуміли їхню роль у подіях та склали план каральної акції. За початковим задумом повсталих мали розчавити нападом із трьох сторін — Києва, Сєвська і Бєлгорода. Головного удару мав завдати кращий московський воєначальник, князь Юрій Долгоруков з півночі. На Смоленщині оголошувалася мобілізація, а з віддалених куточків царства викликалися воєводи (з Казані — боярин, князь Григорій Куракін, із Тамбова — фахівець у підготовці рейтарів Венедикт Змєєв). 23 лютого 1668 року бєлгородський воєвода, окольничий, князь Юрій Барятинський самочинно вирішив блискавично захопити Гадяч, однак вже 3 березня був зупинений біля Котельви. Штурм містечка відбило незначне козацьке військо (1000 осіб). Справжньою несподіванкою для Барятинського стало повстання слобідських козаків у тилу. На Слобожанщині «другий фронт» відкрив Іван Сірко, тому 7 березня московити відійшли до Охтирки. 2 березня Сірко розпочав повстання у Змієві, Салові, Мерефі, Валках, Цареборисові та на Торських озерах (околиці Слов’янська). Повсталі безуспішно намагалися захопити Харків (однак їм вдалося вбити харківського полковника Федора Ріпку), тому невдовзі відступили на Полтавщину. 15 березня 1668 року Барятинського змінив боярин, князь Григорій Ромодановський. У Москві відмовилися від залучення Юрія Долгорукова і головну роль відвели новому бєлгородському воєводі. На чолі 20-тисячного війська (куди увійшли 4 слобідські полки) Ромодановський у квітні вирушив на Гадяч. Козаки зміцнили оборону прикордонних містечок. Котельву успішно захищало семитисячне військо гадяцького полковника Семена Остренка, Опішню — кошовий Запорозької Січі Іван Білковський. Для їх підтримки Брюховецький перекинув з-під Ніжина чотири полки. Після того як на початку червня до лівобережного гетьмана прийшли 6 тисяч ногайських татар Чалі-бея, він особисто збирався очолити відсіч. Захисники Котельви очікували на з’єднання військ та планували влаштувати московитам «другу Конотопщину».

Азійські порядки. У листуванні з царем гетьман Іван Брюховецький, попри боярський титул, мусив називатися «холопом Івашкою». Аудієнція в царя Алєксєя Романова, гравюра 1674 року

Навесні Шереметьєв двічі вирушав із Києва, щоб деблокувати Остер. Після відходу його сил полковник Дворецький відновлював облогу. 31 березня князь Пьотр Долгоруков підійшов до Глухова, однак за невдалі дії був відкликаний до Москви. Найбільше роздратування царя викликало північне угрупування. У квітні 1668 князь Костянтин Щербатов розгромив козаків поблизу Почепа, однак стародубський полковник Рославець не дав йому пройти далі. У червні Щербатов не зміг взяти Новгород-Сіверську фортецю і відійшов до Трубчевська.

Трагедія біля Диканьки

Свій фронт Дорошенко відкрив у лютому, коли подільський полковник Остап Гоголь вибив москвинів з Канева. На бік дорошенківців перейшов канівський полковник Яків Лизогуб. Навесні правобережний гетьман працював над залученням татарської кінноти, для чого слід було примирити кримців із січовиками. Проте головним завданням стало здобуття турецької підтримки. Майже одночасно з Гадяча та Чигирина козацькі делегації вирушили до Едріне, де розташовувався палац турецького султана. Мехмед IV Авджи виявив готовність взяти під протекторат обох реґіментарів. Проте якщо посли Дорошенка отримали монаршу аудієнцію, то повпредам Брюховецького просто повідомили волю монарха. Той погоджувався поширити свою протекцію на Лівобережжя за умови вигнання звідти московських воєвод.

Читайте також: Горор-детектив доби Гетьманщини

На початку літа Дорошенко форсував Дніпро. Гетьман привів із собою 10 тисяч правобережних козаків (Торговицький, Уманський, Корсунський, Черкаський та Чигиринський полки) і найманців та десять тисяч татар. 8 червня 1668 року на Сербиному полі між Диканькою та Будищами відбулося об’єднання армій. Замість очікуваного тріумфу розпочався держпереворот. Протягом весни агенти впливу правобережного реґіментаря (Ігнатович та Сірко) змогли схилити на його бік старшину семи лівобережних полків. Тепер Дорошенко почав відкрито вимагати відставки Брюховецького, взамін пообіцявши йому Гадяч у довічне володіння. Про подальші події відомо не все. Так, коли Брюховецький відмовився віддати булаву, гадяцького гетьмана припинила підтримувати більшість лівобережних полків і ногайці. Безуспішно захистити реґіментаря намагалися січові козаки. Спочатку Брюховецького затримали його ж люди та привели до Дорошенка. Екзальтований натовп хибно витлумачив жест чигиринського гетьмана і забив Брюховецького до смерті. Окрім того, від рук юрби загинули ніжинський полковник Іван Соха і полтавський полковник Григорій Витязенко. Достеменно не відомо, була загибель колишнього боярина продуманою акцією чи нещасним випадком. Однак вона завдала відчутного удару українській справі й дала частині січовиків і кримцям привід стати в опозицію до Дорошенка. Брюховецького поховали у зведеній ним раніше Богоявленській церкві у Гадячі. За переказами, труна висіла на залізних ланцюгах у підземному склепі.

Ціна зради. Після переходу на бік Москви Вселенський патріарх піддав Дем’яна Ігнатовича анафемі, але невдовзі цар Алєксєй Романов допоміг добитися її зняття.

Дорошенко, ставши на чолі об’єднаного 50-тисячного війська, не зміг здійснити очікуваний козаками «Конотоп-2». Ворог стрімко ретирувався від Котельви. 14 червня 1668 року союзники наздогнали Ромодановського біля річки Хухра. Після дводенних боїв московитам вдалося відступили до Охтирської фортеці. Розгромити Ромодановського не вийшло, і той міг будь-коли завдати нового удару. Оскільки «другий фронт» на Слобожанщині провалився, то Дорошенко відмовився від походу на слобідські міста. Натомість під Сєвськ було вислано татарсько-козацький загін (10.5 тисяч осіб), який був розбитий військами боярина, князя Григорія Куракіна. У полон потрапив полковник Іван Бугай і татарські мурзи. Водночас, у бою з козаками загинули колишній путивльський воєвода, окольничий (другий чин після боярина) Міхаїл Волинський та князь Грігорій Болховской. До липня 1668 року українці відвоювали в москвинів 48 лівобережних міст й захопили 144 000 рублів, 183 гармати, 254 пищалі та 32 000 ядер.

Петро Дорошенко залишає Лівобережжя

На чолі об’єднаної армії Дорошенко пробув до 8 липня 1668 року Коли військо йшло до Путивля, гетьман несподівано оголосив, що на місяць повертається на Правобережжя. Свідок подій, автор літопису Самовидця повідомив, що залишити фронт реґіментаря змусила любовна інтрижка дружини. Єфросинія Яненко-Хмельницька (внучата племінниця Богдана Хмельницького), за словами літописця, нібито «скочила через плот» із молодим коханцем. Українські історики Валерій Смолій та Валерій Степанков вважають, що вирішальним чинником у діях гетьмана став приїзд Остапа Гоголя. Полковник повідомив, що старшого брата гетьмана, Григорія, після невдалого штурму Білої Церкви, поляки заблокували у Кальнику. Історики вказують на фатальну помилку гетьмана, який не став перевіряти інформацію. Гетьман Дорошенко хибно вирішив, що ляхи почали широкомасштабний наступ, а тому разом із чотирма правобережними полками і татарами кинувся рятувати брата. Натомість, на думку російського історика Бориса Флорі, відхід «Сонця Руїни» зумовила відсутність головної татарської орди, тому гетьман повертався для збору сил та перемовин з турками і кримцями.

Між іншим, навесні московити стали просити союзну Річ Посполиту про допомогу в боротьбі проти козаків. У жовтні 1668 року польський полковник Ян Пиво-Запольський на чолі загону з 350 кіннотників підтримував київського воєводу Шереметьєву під час деблокування Остра. Потім його відділ зайняв Димер, поруйнував Вишгород та Межигірський Преображенський монастир. Після цього спільно з московськими рейтарами Тімофєя Тургєнєва та стрільцями Ільї Лопатіна поляки захопили та спалили базу дорошенківців — містечко Стайки.

Оскільки реґіментар ще планував повернутися, то замість себе тимчасово залишив намісників — Дем’яна Ігнатовича над військом та молодшого брата Андрія у Гадячі. Водночас на нових володіннях Дорошенко протегував церкві, почав адміністративно-територіальну реформу (скасував Сосницький і Гадяцький полки, відновив Новгород-Сіверський та Глухівський полки) та активно здійснював кадрові перестановки. З посади військового судді усунув Петра Забілу. Нових полковників було призначено в Переяслав, Полтаву, Прилуки, Миргород та київський полк. Гетьман довго шукав ідеального кандидата в найбільший та найзаселеніший полк Лівобережжя — ніжинський. Почергово пірнач отримували Іван Сірко, Матвій Рябуха та Остап Золотаренко. На своїх урядах втрималися лубенський, чернігівський та стародубський полковники. До в’язниці було кинуто єпископа Мефодія та Василя Дворецького. Наступного року обоє змогли втекти до московитів, однак ті не пробачили Мефодію підтримку повстання і заслали його в Новоспаський монастир у Москві.

Знову розкол

Петро Дорошенко пробув єдиним гетьманом об’єднаної України недовго. Переломними стали події вересня 1668 року На Січі за підтримки хана Аділ- Ґерая «кошовим гетьманом» обрали 23-річного писаря Петра Суховія (за деякими відомостями, небожа Брюховецького). Спочатку молодик не демонстрував ворожості до Чигирина та виявив бажання йти в похід на Лівобережжя. Водночас на початку вересня 1668 року із Сум до Ніжина на чолі 13-тисячного війська вирушив Григорій Ромодановський. Московський гарнізон все ще перебував у облозі, проте ніжинський полковник напередодні появи ворога відступив без бою. 8 вересня Ромодановський захопив Ніжин, пограбував місто і вчинив різанину мирного населення. Після цього боярин вирушив до Чернігова, де лишався заблокованим воєвода Толстой. 25 вересня після 8,5-місячної облоги блокаду було знято. У Седневі, де була розташована ставка Ігнатовича, група старшин почала схиляти наказного гетьмана до переговорів із московитами. До стародубського полковника Петра Рославця долучилися люди, звільнені Дорошенком із ув’язнення, — колишній ніжинський полковник Матвій Гвинтовка та колишній осавул ніжинського полку, брат Многогрішного Василь Ігнатович-Шумейко. Останнього кинули до в’язниці за вбивство дружини. Невдовзі у Салтиковій Дівиці Ігнатович зустрівся з Ромодановським. Щоб закріпитися в регіоні, воєвода мав мандат погоджуватися на будь-які прохання імовірного колаборанта з середовища старшини (раніше від цієї ролі відмовилися Іван Сірко та Іван Білковський). Ігнатович домагався повного виведення усіх воєвод і скасування податків на користь царської скарбниці, виплату компенсації українським містам за руйнування, амністії учасникам повстання та повернення до умов 1654 року. Ромодановський умови підтримав, а Ігнатович наївно повірив і таємно присягнув цареві. Проте секретні домовленості мав затвердити цар, а ренегат пообіцяв безперешкодно пропустити московське військо під час їхнього наступного походу на Лівобережжя.

Читайте також: Уроки другого Гетьманату

Згодом Ігнатович виправдовував зраду тим, що вчасно не отримав підкріплення від Дорошенка, а його військо значно поступалося московському. Наприкінці вересня під Чернігів прийшло 600 компанійців (наймана кіннота) полковника Семена Кияшка-Манжоса, а на початку жовтня на Лівобережжі з’явилося об’єднане сорокатисячне військо. Його очолювали новий кошовий гетьман Петро Суховій, брацлавський полковник та старший брат правобережного гетьмана Григорій Дорошенко та калга-султан (титул спадкоємця кримського престолу, що мав резиденцію у місті Акмесджит (Сімферополь — Ред.) Крим-Ґерай. Союзники повторно взяли в облогу Ніжин. Новина про появу потужного війська змусила московитів поспішно відступати з Чернігова в бік Путивля. 14 жовтня біля села Пуста Торговиця під Конотопом альянти наздогнали основні сили Ромодановського, що переправлялися через річку Кукілка (інша назва — Соснівка). Проте ефективно завадити форсуванню ріки дорошенківцям не вдалося і воєвода з втратами зміг потрапити під захист мурів Путивля. На два дні раніше в бою поблизу села Гайворон у полон потрапив син воєводи Ромодановського Андрій. Батько не став платити татарам викуп, і той провів у неволі 13 років. Оскільки московитів знову було витіснено з Лівобережжя, Григорій Дорошенко вважав свою місію виконаною, а тому розпустив військо і відійшов до Козельця. Фатальною помилкою брацлавського полковника негайно скористався «союзник» Петро Суховій. Під тиском татар південні полки (Переяславський, Полтавський, Миргородський, Лубенський, Прилуцький) змусили присягнути Суховію. Проблеми Дорошенка невідкладно використав його лівобережний намісник. 17 грудня 1668 року у Новгороді-Сіверському Дем’яна Ігнатовича було проголошено «сіверським гетьманом». До промосковської групи (Самойлович та Рославець) долучився новий ніжинський полковник Пилип Уманець. Дорошенко втратив контроль над Задніпров’ям (за винятком частини київського полку). 1668 рік Україна завершила з трьома гетьманами — чигиринським Дорошенком, сіверським Ігнатовичем (орієнтувався на Москву) та січовим Суховієм (орієнтувався на Бахчисарай). Згодом запорожці змінили Суховія на Ханенка, який став на пропольські позиції.

У березні 1669 року по обидва боки Дніпра відбулися окремі ради. Москва не визнала підсумків Новгород-Сіверської елекції. Проведення нових «виборів» давало можливість нав’язати колаборантам свій сценарій «умиротворення» Гетьманщини. 3—6 березня у Глухові за присутності воєводи Григорія Ромодановського з військом гетьманом Лівобережної України обрали Дем’яна Ігнатовича. Оскільки на той час він контролював лише північні полки, його резиденцію вирішили тимчасово розмістити у Батурині. Москвини не дотрималися обіцянок і колаборанти три дні безуспішно домагалися розширення автономії та виведення воєвод (залишалися в п’яти містах, що московитам вдалося втримати). До речі, за умовами Глухівських статей (16 стаття) москвини мали повернути церковне майно, що стало трофеєм військ Ромодановського. Однак ніжинський воєвода Ржевський писав, що це зробити неможливо, адже стрільці «дзвони продали», а виручені кошти «пропили і проїли».

На Правобережжі Дорошенко збирав об’єднавчий з’їзд, але Ігнатович туди не прибув і доніс про нього цареві. 11—12 березня 1669 року на Корсунській раді правобережне козацтво схвалило умови договору про перехід під турецький протекторат. Після Корсунської ради Дорошенко готував похід на Переяслав, облогу Києва та повстання в Ніжині. Однак весняну кампанію зірвав новий бунт Суховія. Після його придушення на Лівобережжя у вересні 1669 року вирушив військовий обозний Яків Корицький. На чолі 15-тисячного війська він вів бої з Ігнатовичем біля Ромен та Лохвиці. За місяць через бунт Михайла Ханенка на Правобережжі дорошенківці змушені були залишити Задніпров’я. У лютому 1670 року владу Ігнатовича визнали в Лубнах, у травні 1670 року — в Миргороді та Полтаві. Імовірно, 1671 року лівобережний реґіментар почав схилятися до союзу з Дорошенком, а тому дозволив добровольцям воювати на боці останнього проти поляків та планував породичатися. На початку 1672 року батуринського гетьмана усунули від влади в результаті старшинської змови та заслали до Сибіру. Дорошенко не полишав надій на повернення Лівобережжя, проте через відмову союзників у 1674 та 1675 роках походи не відбулися.

Попри задуми організаторів, повстання 1668 року переросло у війну з Московією. Перші місяці тактичним успіхам українців сприяв фактор несподіванки, єднання козаків обох берегів Дніпра з січовиками та частиною слобожанців, обмежена татарська допомога. Понад те, Москва до осені 1668 року не могла знайти на кого опертися на Лівобережжі. Церква співчувала або підтримувала повстання, а головні апологети Кремля (Брюховецький, Дворецький, Рославець, Сірко) повернули зброю проти москвинів. Однак втримати здобуте та розвинути успіх українцям завадили низка чинників: втрата єдності після трагічної смерті Брюховецького; фрагментація визвольного руху і початок міжусобної боротьби; нестабільність татарської підтримки; зрада Ігнатовича та частини січовиків. Також далися взнаки військові прорахунки козаків — помилковість тактики витіснення ворога, відсутність вміння штурмувати укріплені фортеці з великою залогою, невикористані шанси розгрому чисельно меншого війська супротивника в генеральній битві (під Котельвою у червні та під Конотопом у жовтні 1668 року). Романови зробили ставку на сепаратизм лівобережної старшини та каральні експедиції. Повстання, що мусило покінчити з московським пануванням, було близьке до остаточної перемоги, однак скористатися шансом тодішні українські керманичі не змогли. Ігноруючи домовленості з поляками, Москва взяла курс на ліквідацію гетьманату Дорошенка, що завершилося тотальним спустошенням Правобережжя у 1670-х роках.