З початком Другої світової війни на теренах СРСР риторика «великої радянської батьківщини», на неозорих просторах якої «від Москви до самих до околиць» усі об’єднані спільними цінностями та ідеалами, раптом виявилася мало придатною для мобілізації бойового духу перед загрозою катастрофічної поразки. Власне, зміна курсу намітилася ще наприкінці 1930-х. У грудні 1943 року «Інтернаціонал» перестав бути гімном СРСР, його замінили на «Союз непорушний республік радянських». Французький поет-комунар Ежен Потьє не витримав конкуренції з російським класиком Сєрґєєм Міхалковим. Невдовзі почалися й чотирирічні митарства із затвердженням гімну України. Після численних узгоджень з Москвою та доопрацювань текст Павла Тичини й Миколи Бажана схвалили аж у 1948-му. Патріотизм на якийсь час перестав бути затаврованим синонімом «буржуазного націоналізму».
Усе це й уможливило український «малий» культурний ренесанс початку 1940-х. Обережно й не забуваючи про цензорів та слідчих наші інтелектуали спробували щось зробити для деколонізації історичної пам’яті. Битви за пам’ять неминучі за будь-якої серйозної зміни політичного курсу чи ідеологічної моделі. Навіть за таких дуже обмежених можливостей українці спробували домогтися права самим розповідати про власне минуле. Такі знаменні тексти років війни, як «Клятва» й «Данило Галицький» Миколи Бажана, «Україні» й «Слово про рідну матір» Максима Рильського, «Любіть Україну» Володимира Сосюри, «Україна в огні» та «Повість полум’яних літ» Олександра Довженка, вимушено виконували роль політичних маніфестів і публіцистичних статей. До певного часу влада здебільшого мусила це толерувати.
Читайте також: Україна і Крим. Тисячолітні зв'язки
Битва за пам’ять
Одразу впадає у вічі спадковість уенерівської традиції. Не випадково найгучніше в обороні української ідентичності лунали голоси представників петлюрівського покоління. Ба більше, багато з них і біографічно пов’язані з визвольним рухом. Олександр Довженко та Володимир Сосюра воювали за Українську державу зі зброєю в руках. Микола Бажан був сином петлюрівського офіцера. Максим Рильський формувався в середовищі київської Старої Громади. І ось 22 серпня 1941 року (уже рівно два місяці гримить війна, уже почалася битва за Київ) виходить друком його вірш «Україні».
Конфлікт ідентичностей. Події 1940-х підштовхнули Олександра Довженка до роздумів про національну ідентичність, яку було важко узгодити з любов’ю до радянської батьківщини
Запоруку того, що «перемога засяє дзвінка і погідна», Рильський знаходить в історії, а в «Слові про рідну матір» поет ґрунтує національну тожсамість у культурній спадщині. Алюзії на народні пісні й «Слово про Ігорів похід», на Франка й Лисенка, піднесення Шевченка як символу нації стали нагадуванням про те, що в передвоєнні роки послідовно маргіналізувалося. Для модерніста Рильського тут важливі не мистецькі, естетичні, а більше політичні акценти. Врешті, на архаїчність фольклорних і романтичних стилізацій він вказував, коли обстоював нові стильові засади ще у своїх статтях кінця 1910-х — початку 1920-х років. Котляревський та «Енеїди» владний сміх» дає привід згадати про козацькі збройні звитяги:
Благословен мечів ясних
Огонь, отчизни охорона,
Іржання коней бойових,
Морських походів даль солона.
Це вже було чистої води «козакофільство», за яке в 1930-х не скупилися на суворі судові вироки.
«Слово про рідну матір» органічно вписалося в дискурсивний контекст антифашистського мітингу, який відбувся 26 листопада 1941 року в Саратові. Радіостанція імені Шевченка транслювала виступи для найширшої аудиторії. У першій редакції радянський офіціоз було зведено до майже крамольного мінімуму, двох рядків про «майво збратаних знамен // навкруг кремлівської огради». Авторові швидко вказали на неприпустимість такої диспропорції, і він мусив для наступної публікації додати дві вже цілковито агітпропівські строфи, що мусили б задовольнити найприскіпливішого цензора. Проте поєднання українського й радянського патріотизму все ж видається оксиморонним. Під час війни така подвійна лояльність давалася важче, ніж у мирний час, і спричинювала нерозв’язний конфлікт. До прикладу, Олександр Довженко 12 квітня 1942-го занотував у щоденнику, що російський поет Євґєній Долматовський уголос заявляє (це переповів, за Довженком, Микола Бажан) про потребу розстріляти мільйон зрадливих українців. Власне, теза про зрадливість українців, про їхню нібито масову колаборацію стала майже офіційно толерованим пропагандистським загальником.
Імперська узурпація історії тривала й на тлі розмов про бойову фронтову дружбу «народів-братів». Розмови про велич російського духу майже витіснили передвоєнну інтернаціоналістську риторику, а для утвердження величі потрібне відповідне історичне підґрунтя. Культу Алєксандра Нєвского, Івана Грозного, Суворова видалося замало — тож вирішили позичити ще й сусідської слави. Українська публіцистика рясніла тоді згадками про Данила Галицького — переможця тевтонських рицарів. І навколо славетного князя почалася справжня битва істориків, оскільки на нього раптом узялася претендувати Росія.
Читайте також: Мистецтво війни із мосхами
Якби не трагічні обставини, цей сюжет міг би стати вершинним у списку ідеологічних курйозів. У 1942 році в книжці, що з’явилась у видавництві Південно-Західного фронту, Микола Бажан опублікував поему «Данило Галицький». Для нього князь Данило — це «воїн українських піль», «державець галицьких земель». Після критики Бажан був змушений радянізувати текст, і в усіх пізніших виданнях «Україну» замінено на «край слов’янський», а «українські поля» — на «дорогочинські поля». А в 1943 році російські вчені та письменники раптом оголосили галицького державця російським (!) князем і патріотом. Якщо вірити авторові московського «Исторического журнала», цей «русский князь» володарював над «русским» народом на «южно-русских» землях». Адже радянська «марксистська» наука твердила, що України в ХІІІ столітті просто не існувало, що була аморфна єдина «Русь», яку вже без зайвих церегелів ототожнювали зі сталінською Росією. У 1945 році київські історики все ж наважилися заявити про українські права на галицько-волинську спадщину й не погодилися міняти славному державцю паспорт.
Спогад як спротив
Утрата дому, великої й малої батьківщини спонукала до спогадів. У роки війни з’явилося кілька мемуарних, автобіографічних текстів, з-поміж яких принаймні два стали канонічними. Максим Рильський писав у далекій Уфі поему «Мандрівка в молодість». Він навіть сумнівався, чи доречні ці візії минулого в часи вселенської катастрофи. Насправді ж ця мандрівка в молодість виявляється, при уважному читанні, аж ніяк не аполітичною. У поемі згадано так багато імен, подій і дат, що за сюжетом можна почасти відтворити історичне тло. Максим Рильський завжди за змогою грав роль безпорадного в політиці маргінала, імпульсивного артиста, не здатного швидко зробити ідеологічний вибір і розібратися в хитросплетіннях партійних програм і маніфестів. Тактика виявилася несогіршою, принаймні найстрашнішого вироку поет уникнув. І у своїй сповідальній поемі він не забув про цю маску, про рятівну й таки життєзбережну риторику. Мовляв, «сучасності короткозорий син», «ані сейсмографа, ні доброї антени // я здібностей не мав», тож і проґавив епохальні революційні зміни. Чемно самознищувався: «Як жаль, що я пройшов немовби півсліпим // ті роки, майбуттям вагітні величавим». Згадано в одному ряду й усіх подоланих більшовиками ворогів — «гетьманів і петлюр, // махнів, тютюнників, денікіних, краснових». Проте ідентифікація себе-автора з переможцями «гетьманів і петлюр» аж ніяк не однозначна. Ми опиняємося в просторі складної гри й мусимо пильно зважати на підказки, недомовки та натяки. Запевнень у любові до радянської батьківщини, звісно, не бракує (проте деякі з них з’явилися лише в другій редакції, після нищівної критики).
Таємний депозит пам’яті. Коли Максим Рильський (перший праворуч) перебував в евакуації в Уфі, він поринув у спогади, що підіймали на поверхню цілий пласт нерадянської історії України
Однак на рівні, сказати б, поетичної історіографії, на рівні конкретних спогадів Рильський пропонує читачеві любовно виписані портрети чільних діячів київської Старої Громади, того кола, у якому він зростав і формувався. Ба більше, у київських епізодах протистояння українофілів-громадівців / чорносотенців проведене з дивовижною послідовністю й одвагою. Перший спогад — про рано втраченого батька та старшого брата. Це якраз брат Іван розставляє для молодшого ціннісні акценти:
Мав пам’ять добру він на речі й імена
І спогади беріг, немов добірний овоч;
З оповідань його, бувало, вирина
Мій батько запальний і тихий Антонович,
Що дружба з юних літ лучила їх міцна.
Рильський не міг не розуміти, що грає в небезпечну гру. Але йому йшлося про найближчих людей. Володимир Антонович був його хрещеним батьком; це дорогому Володимиру Боніфаційовичу дев’ятилітній Максимко присвячував колись ювілейний вірш «яко славному діячеві України». Пильні цензори не забарилися з огудою, і слухняний радянський поет мусив притьмом визнавати, як годилося, помилки й недогляди. Але з гідністю й певністю щодо власних принципів. У другій редакції поеми додано дві октави (либонь нечасто ці вишукані строфічні побудови використовувалися для такої мети!), у яких звучить застереження щодо поспішних оцінок і присудів. Коли це й каяття, то якесь не надто серйозне: «Складна це досить річ — минулий вік судити, // Не завжди варто тут рубати з-за плеча». І хоча «Чимало осудів дісталося мені», та, мовляв, «так я малював, як у колишні дні // Усе те бачилось». І насамкінець — цензорові:
А втім, не вдаючись в історію стару,
Я Антоновича під захист не беру.
І вже в наступній строфі автор «Мандрівки в молодість» розповідає про мандри Антоновича й Рильського та їхні фольклорні й етнографічні знахідки. Протистояння з чорносотенцями автор «Мандрівки…» вважав за потрібне згадати ще в одному епізоді, у розповіді про брата Богдана.
Читайте також: Іван Нечуй-Левицький проти імперії
Неодмінний в автобіографічному сюжеті спогад про школу й учителів знову змушує заводити розмову про ворогів чинної влади. Рильський згадує, що його гідна шани й доброго слова гімназія «…була, бач, непроста // А ліберальністю й гуманністю відома, // Приватна й дорога». Ідеться про київську гімназію Володимира Науменка. Мати віддала свого мізинчика в школу, яку вів друг батька й неформальний лідер Старої Громади. Максим Рильський навіть у підрадянських спогадах не побоявся шанобливо згадати, що саме Науменко зробив з журналу «дорогоцінну скарбницю української культури». У 1898 році редактор домігся права — царські заборонні укази зоставалися чинними! — публікувати художні твори українською мовою. Імовірно, уже є й документальні підтвердження цього — прихильну лояльність головного петербурзького цензора в українських питаннях пояснювали тим, що старогромадівці банально вручили йому хабаря… Що ж, таки, мабуть, найшляхетніший епізод в історії вітчизняного хабарництва. На сторінках «Киевской Старины» Володимир Павлович провадив запальну дискусію, у якій обстоював статус української як національної мови, а не місцевого «наріччя».
Крах марксизму-лєнінізму. Вимушено звертаючись до національних почуттів народів СРСР, радянська влада намагалася знайти джерела патріотичної мобілізації, оскільки офіційна ідеологія виявилася для цього малопридатною
А в березні 1917-го Науменко поринув уже в державні справи. Його обрали заступником голови Центральної Ради, і до повернення з заслання Михайла Грушевського він очолював український парламент. Згодом став міністром освіти в останньому уряді Української держави. Але політична кар’єра як така його не цікавила. Дбав про шкільництво, писав граматику української мови. Один з організаторів Всеукраїнської академії наук. Саме підпис Науменка стоїть під документом про призначення Володимира Вернадського президентом академії. Конституціоналіст, культурник, противник будь-якого насильства, Науменко став безневинною жертвою революційного терору. Однак з погляду київських чекістів 70-річний освітянин таки непрощенно винен у тому, що послідовно обстоював свою національну позицію. У 1919 році Володимира Науменка заарештували й одразу розстріляли, хоча за нього кинулися заступатися найавторитетніші в місті люди. Його не дозволили навіть поховати. Тож «Мандрівка в молодість», позірно не претендуючи на щось більше, аніж приватні спогади про найближче родинне коло, про рибальські й мисливські втіхи, виявилася важливою реплікою Максима Рильського в дискусії про культурну пам’ять і національну ідентичність. І Рильський отримав за неї Сталінську премію, що змушує сумніватися, чи ж поважні члени комітету читали текти, які відзначали.
Пошуки себе
У 1942 році почав писати свою автобіографічну «Зачаровану Десну» (опубліковану аж у 1956-му) Олександр Довженко. Окремі уривки він нотував у щоденнику, часто читав уголос у дружньому колі. Приголомшливі втрати перших місяців війни, окупація України, звинувачення всього народу в зрадництві й небажанні належно захищати радянську батьківщину спонукали Довженка до роздумів про національну ідентичність. У «Зачарованій Десні» відтворено прикметний діалог малого Сашка з батьком (у щоденнику його подано як переказ реальної розмови) про втрачену нацією самоназву. На питання про людей на плотах посеред річки батько пояснює, що вони здалеку — «орловські», «руські». І коли дитина дивується, чи ж вони самі не «руські», батько не має пояснення. Простосердне «Хто ми?» зостається без відповіді: «А хто там нас знає, — якось журливо проказує мені батько. — Прості ми люди, синку… Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми… Да… Ой-ой-ой… мужики й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось». Козацьке «званіє» зникне невдовзі, у 1917-му. Суто синтаксичними засобами передано тут розгубленість людини, позбавленої сутнісного підґрунтя свого існування. У кіноповісті якийсь коментар цього діалогу був, звісно, неможливим; у щоденнику маємо емоційну інтерпретацію: «Ми були єдиним народом у Європі, не знавши, хто він».
Читайте також: “Це крик вільної людини, що вмирає”
Довженко багато роздумує у щоденнику про те, що саме несформована національно-культурна ідентичність та позбавлення історичної пам’яті спричинили брак патріотизму. Він намагається якось примирити почуття любові до української та до радянської батьківщини, водночас удаючись до неминучих суперечностей і спрощень. З якоюсь мало не хворобливою надсадністю і в щоденнику, і особливо в датованій 1943 роком кіноповісті «Україна в огні» раз у раз виникає тема жінки-зрадниці, яка самохіть віддається окупантові; множаться сцени зґвалтувань і сексуального насильства. Жіноче тіло набуває значення символічного, асоціюється зі ґвалтовним загарбанням матері-землі. Збезчещення жінки стає знаком збезчещення нації. У щоденнику письменник розпачливо констатує, що український народ приречений, що завдані втрати призведуть до його зникнення. «Що ж буде з народом нашим? Виживе він у цій страшній війні, чи загине од німців, од хвороб, од вошей, од голоду, знущань і катувань, і прийдуть свої, і гинутиме він від розстрілів да заслань за участь у співробітництві». А трохи раніше була констатація, що українська нація втратила «чверть ста мільйонів люду» за чверть століття. Ці підрахунки включають, звісно, і Голодомор 1932—1933-го. І тоді те вже цитоване «прийдуть свої» вказує на ідентифікаційний колапс.
Тиражовані в роки великого терору звинувачення в українському буржуазному націоналізмі, схоже, з початком війни трансформувалися в тему зрадництва й колабораціонізму українців, яка зазвучала тоді на різних рівнях, навіть в офіційному дискурсі. В «Україні в огні» однією з найважливіших стала сцена партизанського суду над Христею, дружиною офіцера-італійця. Прокурор звинувачує її в усіх смертних гріхах. І в свою останню годину підсудна враз хоче зрозуміти, чому вона вчинила свій переступ. «Щось мені тут ось, — вона поклала руку на серце, — каже, що прийшла моя смерть, що зробила я щось запретне, зле і незаконне, що нема в мене ні отієї, що ви казали, національної гордості, ні честі, ні гідності. Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема?». Її питання адресовані, власне, не присутнім, а владі й державі: «Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі до війни ви міряли дівочі наші чесноти головним чином на трудодень і на центнери бурякові… Націоналістка я? Яка там?!». Аргументи й запитання Христі Хуторної не раз обговорюються і в Довженковому щоденнику. Але в межах імперського радянського дискурсу на них не можна знайти відповідей.
Сталінський проєкт історичної пам’яті — це проєкт знов же імперський. Упродовж 1930-х років для його втілення було зроблено дуже багато. І Христю її шкільні вчителі не раз і не двічі переконували у вищості «великої» російської культури над меншовартісною українською. Те, що в кіноповісті з цензурних причин зосталося недомовленим, відвертіше висловлено в щоденнику. Довженко роздумує про втрату еліти, зраду верхівки, що пішла служити якщо не польським, то російським зверхникам. Довженко фіксує численні факти русифікаторської політики, щоб підсумувати результат війни пам’ятей: «Єдина країна у світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось запретним, ворожим і контрреволюційним, це Україна. Другої такої країни на земній кулі немає, де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас, де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас. Не вина це дезертирів, а горе. Не судить їх треба, просить пробачення і плакать за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час». У часи терору професія історика стала однією з найнебезпечніших: «Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професори заарештовувалися майже щороку, і студенти знали, що таке історія, що історія це паспорт на загибель. А що ж таке історія? Історія є рівнодіюча всіх духовних сил і здібностей народу».
Те, що «Україну в огні» було сприйнято саме як політичний памфлет чи маніфест, а не як зразок красного письменства, засвідчує дивовижна історія рецепції цього тексту. Попередньо Олександр Довженко подавав його частини для публікації як окремі оповідання. Читав «Україну в огні» тодішньому голові СРПУ Максиму Рильському, деяким партійним очільникам, врешті й самому Микиті Хрущову. Хрущов, як засвідчено в щоденниковому записі, навіть радив ще більше загострити викривальні моменти й наголосити на мотиві завданих Україні втрат і пережитих її народом страждань. Довженко тоді був на гребені успіху після документального фільму «Битва за нашу Радянську Україну».
Однак ідеологічної пильності його високопосадових читачів це не притлумило. Раптом як грім з ясного неба вдарив вишній гнів. «Україна в огні» не сподобалася Сталінові. Одразу ж змінив про неї думку, звісно, і Хрущов. Автор сприйняв це все як остаточний вирок. 30 січня 1944 року вночі Довженка привезли в Кремль на засідання Політбюро в кабінеті Сталіна. Господар кабінету вважав за необхідне придушити гідру націоналізму в зародку і сформулював звинувачення, які потім офіційно назвали його промовою «Про антиленінські помилки та націоналістичні перекручення в кіноповісті Довженка «Україна в огні». В обговоренні взяв активну участь і знаний поціновувач української літератури Лаврентій Берія, який вимагав негайно «вправить мозги». Проскрибованого митця позбавили роботи, сценарій заборонили. А коли він написав новий, «Повість полум’яних літ», високопосадовий московський чиновник відверто порадив: зробіть головного героя росіянином, а не українцем, і вам пробачать усі гріхи.
Закручування гайок
Війна закінчувалася, Сталін у знаменитому тості на честь перемоги висловив заздоровне слово «великому російському народові», який найбільше зробив, мовляв, для перемоги над фашизмом. Інших «великих» народів і їхньої жертовности на полі бою вже не потребували. Слід було відновлювати більшовицькі порядки й захитані ієрархії: найгрізнішим ворогом знову став «український буржуазний націоналізм». Зарясніли партійні постанови про «ухили», «помилки» й «перекручення»: «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури», «Про журнал сатири і гумору «Перець», «Про журнал «Вітчизна», «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення» (1946), «Про політичні помилки та незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР», «Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград» (1947), «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в «Нарисі історії української літератури» (1946)…
У 1947 році зібрався сумнозвісний пленум Спілки письменників, на якому дісталося «пекельним націоналістам». Юрію Яновському — за близькість до ВАПЛІТЕ й очорнення світлої радянської дійсності. Максимові Рильському за відзначену Сталінською премією «Мандрівку в молодість». Не буде великим перебільшенням сказати, що письменників хотіли примусити любити «великий російський народ». Або принаймні не порушувати конвенцію й запевняти його в незмінній любові. За недостатню ж прихильність погрожували суворо карати. З любов’ю все якось не складалося. 2 липня 1951 року в газеті «Правда» з’явилася редакційна стаття «Проти ідеологічних перекручень у літературі». З найпотужнішої зброї вдарили зокрема по авторові вірша «Любіть Україну» Володимирові Сосюрі. Його твердження «Любити не можна народів других, // коли ти не любиш Вкраїну» ще якось терпіли під час війни, але тепер узалежнювати любов до «найвидатнішої нації», хоч би від чого то було, не збиралися. Утім, попри масований наступ на фронті «боротьби з українським буржуазним націоналізмом», того рівня великого вседержавного страху, що тероризував країну в 1937-му, досягти таки не вдалося.
Патріотичні заклики років війни, нагадування про захист від ворога таки рідної України не могли не змінити національної свідомості. Мало значення й об’єднання українських земель, хай і в неповноцінному державному утворенні, хай і здійснене, за Драгомановим, «під чужим урядом». До того ж на окупованій території з’явилося чимало заборонених радянською цензурою книжок, які дістали з потаємних сховків. (Наприклад, Юрій Шевельов згадує, як у голодному воєнному Харкові купив на базарі томик Миколи Хвильового, хоча це придбання означало голодний наступний день.) Публікували твори репресованих. Уже після війни зганьблені, затавровані й заборонені твори Володимира Сосюри, Юрія Яновського, Олександра Довженка таки перебували в інтелектуальному просторі якщо не як доступні тексти на бібліотечних полицях, то принаймні як спогади й міфи про непокору та протистояння. А Довженкова «Зачарована Десна» стала програмовою для молодих бунтарів-шістдесятників.