Становлення путінського режиму відбувалося на тлі й завдяки динамічному зростанню російської економіки, а також доходів мільйонів пересічних обивателів. І саме соціально-економічні успіхи, які вони спостерігали на тлі попередньої епохи Єльцина, забезпечили Путіну карт-бланш на розбудову нинішнього режиму та знищення або маргіналізацію будь-якої серйозної опозиції.
Чудовий початок
Упродовж перших восьми років президентства Владіміра Путіна щорічні темпи зростання російської економіки справді в півтора-два рази перевищували показники світової та вдвоє-утроє й більше разів — в США, ЄС чи розвинених країнах загалом. У російському інформаційному просторі активно використовували гру на схожості ініціалів нового російського президента (ВВП — Володимир Володимирович Путін) та аналогічної абревіатури валового внутрішнього продукту (теж ВВП). Тим паче, що Путін обіцяв подвоїти його обсяги.
І наприкінці перших двох термінів його президенства, у 2008 році, російський ВВП справді був майже вдвічі (на 95%) вищим, аніж у 1998-му, який передував призначенню Путіна на посаду прем’єр-міністра країни в 1999-му. Це також було майже вдвічі більше, аніж за той самий час зросла світова економіка (+51%) та понад утричі більше, аніж американська (+29,6%). Навіть порівняно з економікою сусіднього динамічного Китаю темп зростання в Росії тоді відставав трохи більш як у пвітора раза (див. «Відстаючи від світу»).
І у валютному еквіваленті середня заробітна плата в країні зросла в понад 11 разів із $62 у 1999-му, коли Путін став прем’єр-міністром, до $695 у 2008 році, коли після перших двох президентських термінів він знову тимчасово повернувся на посаду через чинні тоді обмеження в російській конституції.
Читайте також: Випереджаючи решту. В яких галузях найбільша додана вартість?
І хоча таке стрімке зростання й відбувалося на тлі обвалу доходів у 1990-х та незалежного від ефективності російської економіки ще стрімкішого зростання цін на нафту (відповідно з $11—12 до $140 за барель), однак для пересічного росіянина воно все одно асоціювалося з особою Путіна. Мало кого цікавило, що в його основі лежать зовнішні чинники, що мало залежать від дій чи бездіяльності російської влади: стрімке зростання цін і попиту на сировинні й енергетичні товари на світових ринках в умовах зростання виробництва та споживання в нових динамічних країнах Азії, особливо Китаї.
Алгоритм відставання
Проте після 2008 року все змінилося. Російська економіка поступово, але впевнено занурювалася в чергову епоху соціально-економічного застою. Навіть у порівняно успішні роки економічне зростання (окрім хіба 2011 року) відтоді ніколи не дотягувало навіть до загальносвітових показників, а з 2013-го стабільно було набагато нижчим від них. Як наслідок, відбувалося дедалі більше відставання російської економіки та рівня життя росіян на тлі решти світу. При зростанні світової економіки у 2009—2012 роках на 12,8%, у Росії приріст становив уже лише 5,3%, а з 2012-го по 2020 рік — узагалі тільки 4,2%. І це при тому, що загалом у світі аналогічний показник збільшився за цей час на понад 23% і навіть у заможних США — на 13,7%.
Ще помітнішим відставання РФ було на тлі інших країн, які розвиваються. Ті в середньому з року в рік мали в три-п’ять разів вищі темпи зростання, аніж Росія. Попри також певне гальмування в міру розвитку, найбільший російський сусід Китай у 2012—2020 роках мав у 15 разів швидше економічне зростання, аніж РФ, хоча в 1999—2008 роках ішлося лише про темп вищий в 1,7 раза. Після 2012 року застій у російській економіці став таким виразним, що лише кілька років економіка Росії не відставала через значно гірші темпи зростання або й періодичні спади, навіть від значно розвиненіших країн ЄС чи США. А номінальний російський ВВП у 2020 році ($1,47 трлн) був навіть значно нижчим, аніж у 2008-му ($1,78 трлн). Хоча у світі за цей час він майже подвоївся (див. «Повернення до застою»).
До того ж останнім часом цей процес відставання не лише триває, а й увиразнюється. Зокрема, як свідчать дані останнього звіту МВФ, після порівнянного зі світовим показником зменшення російської економіки під час пандемії COVID-19 у 2020 році (на 3,1% та 3,3% відповідно), відновлювальне зростання у світі у 2021 році становитиме понад 6%, натомість у РФ лише 3,8%. І це за оптимістичним сценарієм. Мінекономрозвитку РФ дає прогноз зростання російського ВВП у 2021 році у 2,9%. Відставання триватиме навіть порівняно з набагато заможнішими й економічно розвиненішими США, де після скорочення ВВП у 2020 році на 3,5%, у 2021 році очікується його зростання на 6,4%.
Трильйони доларів, які РФ отримала за час правління Путіна від продажу назовні сировинних, насамперед енергетичних ресурсів, було змарновано з погляду розвитку альтернативних джерел для динамічного зростання. Кремль не лише нічого не зробив на шляху до зниження сировинної залежності країни, а навіть поглибив її за ці 20 років. Унаслідок чого погіршення кон’юнктури на світових сировинних ринках, по суті, запрограмувало стискання економіки.
Наприклад, порівняно з 2008 роком, увесь експорт російської Федерації зменшився з $467,6 млрд у 2008 році до $336,4 млрд у 2020-му.
Читайте також: Економіка локдаунного періоду
Енергетичний сектор переживає кризу, яка лише поглиблюватиметься під впливом останніх світових тенденцій, принаймні в найближчі 10—15 років. Потенціал нарощування фізичних обсягів видобутку та експорту нафтогазової сировини переважно вичерпано. Понад те, під сумнівом можливість бодай відновити показники, які були у 2019 році. Навіть офіційний урядовий трирічний прогноз передбачає, що Росія не зможе повернутися до докризового рівня нафтовидобутку принаймні до 2025 року. Водночас ставка на стале й довгострокове зростання цін на енергоносії не виправдовується у зв’язку з новими процесами у світі, які відбуваються останнім часом. Може йтися лише про тимчасові ситуативні сплески, як-от зараз. Адже навіть за нинішнього рівня цін зростає видобуток сланцевих нафти та газу та активно здійснюється розвідка нових родовищ, особливо в країнах, що розвиваються. І водночас поступово зменшується частка нафти та газу в енергоспоживанні.
Проте зміни в товарній структурі російського експорту свідчать, що проблеми відчули не лише експортери енергоносіїв, а й інші галузі економіки. Наприклад, виторг від продажу за кордон металів за цей час також обвалися майже вдвічі — з $22,8 млрд до $34,9 млрд а хімічної продукції — з $30,2 млрд до $23,9 млрд. Водночас, на тлі скорочення експорту промислової продукції різної глибини переробки, стрімко зростав лише експорт альтернативної енергоносіям сировини. Наприклад, продовольства — з $9,3 млрд до $29,6 млрд дорогоцінних каміння та металів — з $22,8 млрд до $30,4 млрд. Але проблема в тому, що зростання за відповідними позиціями не здатне компенсувати значно більших утрат від продажу енергоносіїв, адже виторг від експорту мінеральних продуктів з країни за той самий час зменшилася майже вдвічі (з $326,3 млрд до $172,2 млрд).
Без зміни соціально-економічної моделі РФ не здатна знайти альтернативного джерела зростання, окрім військово-промислового комплексу. Проте автономний розвиток ВПК на тлі технологічної слабкості решти промислового сектора, тим паче, якщо левову частку продукції закуповують усе ж для власної армії, лише збільшує тиск на щороку слабшу сировинну економіку.
Водночас збільшення видатків на оборону призводить до зменшення частки ренти від експорту сировини, яку витрачають на підтримання рівня життя росіян. А там ситуація з кожним роком дедалі гірша. Навіть за офіційними даними Росстату реальні грошові доходи росіян знижуються вже восьмий рік. У 2020 році вони були уже на 10% меншими, аніж у 2013-му. А в першому кварталі 2021-го, порівняно з тим самим періодом 2020-го, зменшилися ще на 3,6%. Якщо в Україні мінімальні й середні заробітні плати є значно вищими, аніж 10—12 років тому, то в Росії вони досі не можуть досягнути навіть рівнів, які було зафіксовано тоді (див. «Золоті гори»). З мінімальними зарплатами ситуація ще гірша. Наразі в РФ її розмір становить за поточним курсом лише 4775 грн, водночас в Україні — 6000 грн.
Стопами Брежнєва
Фактично спостерігається друге видання застою, який у 1980-х роках завершився крахом попереднього імперського проєкту. Путін і його найближчі соратники, світогляд яких формувався саме під час брежнєвських часів, фактично повернули Росію на ту саму траєкторію, яка для неї уже завершилася «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». Замість робити ставку на розвитку власного виробництва, Кремль концентрує увагу на реалізації геополітичних та енергетичних проєктів, які лише збільшують вразливість російської економіки. У 1970-х роках Москва виграла у США битву за енергетичні проєкти в Європі. Тоді попри активну протидію Вашингтона європейські країни таки пішли на масштабні проєкти в енергетичній співпраці в рамках так званої угоди «газ — труби», унаслідок чого було зокрема реалізовано нинішні транзитні газопроводи через Україну, Білорусь і країни Центральної Європи до Німеччини та інших країн Західної Європи.
Читайте також: Кредитування малого підприємництва. Велика імітація
Кремль святкував перемогу, адже поряд із здавалося б зміцненням власного впливу на європейські країни, водночас ще й отримав стабільне джерело надходження валюти від продажу додаткових обсягів енергоносіїв. Москва виграла битву, але програла війну, оскільки на тлі позірних зовнішніх успіхів поглиблювався занепад в економіці й наростання соціального невдоволення всередині країни.
Втягуючись у непосильне для дедалі слабшої російської економіки протистояння з Заходом, Путін усе більше наближає Росію до ситуації, яка в 1980-х роках остаточно підірвала Радянський Союз. Мало сумнівів, що другий російський застій уже найближчим часом підведе країну до кризи. Але відкритим залишається питання про те, які наслідки це матиме для майбутнього територій нинішньої Російської Федерації та сусідніх країн. І проблема в тому, що Україна як держава досі не має відповіді на питання, зокрема щодо того, як і з якою метою діяти в такій ситуації.