Економічна взаємозалежність різних регіонів, яка в історії завжди й усюди була найнадійнішим каркасом єдності держав і щепленням від сепаратизму, сьогодні аж ніяк не більша, ніж три десятиліття тому. Понад те, останнім часом селекцію української економіки під власні потреби й фактично її розтягування здійснюють уже нові центри економічного тяжіння. До того ж різні.
Унаслідок багаторічної відсутності національної економічної політики дедалі більше увиразнюється формування контурів двох великих груп українських областей, між якими залишається кілька перехідних (див. більше в статті «Контури нового розламу» с. 32). Умовний Південь, до якого належать не лише власне південні регіони, а й деякі центральні та східні, має виразну й до того ж з кожним роком дедалі більш сировинну спеціалізацію. І вона поглиблюється занепадом безперспективних у нинішніх умовах технологічно застарілих галузей ще радянської важкої промисловості, як-от металургія чи хімія. Умовна Північ, яка не має такого великого ресурсного потенціалу, принаймні в розрахунку на кількість мешканців, поступово інтегрується у виробничі промислові ланцюжки компаній, що працюють на європейському ринку. Наразі це відбувається на третьорядних ролях і нерідко на основі перероблення давальницької сировини. Хоча з часом, можливо, все зміниться.
Читайте також: Контури нового розламу
До того ж такий поділ не є статичним. Ідеться про виразний тренд чи, власне, різноспрямовані в різних регіонах тренди, які поволі призводять до визначеності тих із них, які поки що перебувають на межовому, перехідному етапі. Наприклад, лише за останні кілька років на Хмельниччині частка експорту до ЄС зросла від 35,4% у 2014 році до 49,3% у 2020-му, на Вінниччині — від 31,9% до 39,6%, Київщині — від 27,6% до 38,9%, Черкащині — від 32,5% ще у 2018-му до 37,5% у 2020 році, Чернігівщині — від 31,9% до 36,9%. Водночас в інших регіонах спостерігається не менш виразний рух у протилежному напрямі. Наприклад, на Полтавщині частка експорту до ЄС лише впродовж останніх двох років зменшилася від 51,4% у 2018-му до 35,1% у 2020 році, на Дніпропетровщині — від 35,6% до 26,7%, Миколаївщині — від 22,2% до 16,2%. До того ж за одночасного динамічного зростання питомої ваги поставок до країн Азії та Африки, що відбувається паралельно зі підвищенням сировинності української економіки й експорту.
Адже статистичним фактом, про який Тиждень уже неодноразово писав, є те, що структура наших поставок на ринки країн Азії та Африки значно більш сировинна, аніж на ринки інших ключових торговельних партнерів. На відміну від України, ці держави здебільшого активно користуються статусом «країни, що розвивається» та мають випробувані часом дієві політики захисту й підтримки власних виробників готових товарів, особливо споживчих. А водночас, на відміну від європейського ринку, для якого Україна останнім часом активно пропонує порівняно дешевшу робочу силу для розміщення нескладних виробництв, з кожним роком дедалі слабшає українська індустрія готових продуктів, яка має доволі небагато чого запропонувати азійським та африканським країнам. Понад те, виробники звідти витісняють її і з внутрішнього ринку.
І якщо тенденція увиразнюватиметься, то з часом окреслений новий економічний розлам може стати ключовим фактором не лише внутрішньополітичної боротьби, а й різної соціально-економічної моделі та геополітичної орієнтації різних регіонів країни. Адже коли власна держава виявляється занадто слабкою, щоб реалізовувати курс на економічну інтеграцію різних своїх частин і розвиток національного ринку, головними центрами тяжіння для бізнесу, окремих галузей і навіть регіонів завжди ставатимуть зовнішні гравці, які чітко розуміють, чого вони прагнуть і як цього досягатимуть.
Читайте також: Економіка локдаунного періоду
Саме тому в постколоніальних умовах, як-от нинішніх українських, успішні держави завжди не лише відігравали важливу роль в захисті від збройної агресії або економічній емансипації від колишньої метрополії, а й формували умови для розвитку цілісної національної економіки та упереджували потрапляння країни в нові форми неоколоніальної залежності. А там, де не відігравали, усе рано чи пізно завершувалося втратою якщо не формальної, то принаймні реальної незалежності й економічної перспективи. І всюди необхідним складником такої політики була підтримка та сприяння появі нового національного бізнесу в максимально широкій кількості сфер. Бо справжня економічна незалежність і успішний розвиток будь-якої країни просто неможливі без потужного підприємницького середовища, яке ототожнювало б себе з відповідною державою, було прямо зацікавленим у її існуванні та зміцненні. Бодай тому, що саме вона натомість могла б відстоювати й захищати його інтереси.
Таку політику здійснювали свого часу й ті постколоніальні держави, які сьогодні формують світовий порядок денний. Саме логіку захисту національного ринку й розвитку власного та навіть активного «імпорту» закордонного бізнесу з наявними в нього технологіями, капіталами та ноу-хау, розглядали як основну гарантію збереження належності й досягнення національного успіху в новопосталих наприкінці ХVIII століття Сполучених Штатах Америки (див. більше «Американська модель успіху» с. 36). Саме завдяки перемозі такого підходу після Громадянської війни 1861—1865 років нинішній світовий лідер пішов шляхом успіху, а не занепаду й обслуговування на підлеглих ролях економік інших держав, розвиненіших в економічному сенсі на час його появи на політичній карті світу. Водночас США продемонстрували модель того, як країна, багата на природні ресурси й великі земельні площі для виробництва сільськогосподарської сировини, уміло ними користувалася. Вони не обмежували вивезення сировинної продукції, якої мали вдосталь. Але обмежували відтік зароблених у результаті її продажу грошей, створюючи умови, щоб у захищеній від демпінгу зовнішніх конкурентів країні вони йшли на вирощування власних «дитячих галузей». А останні за певний час перетворювалися на велетів уже світового масштабу, здатних до змагання й навіть перемог на третіх ринках над тими, від кого їх ще кілька десятиліть тому захищав американський уряд.
Читайте також: Кредитування малого підприємництва. Велика імітація
Проте так само світова історія має вдосталь і протилежних прикладів. Ідеться не лише про розташовані поряд із США держави Латинської Америки, які, до речі, свого часу також мали власні короткострокові епохи «процвітання» в умовах високих світових цін на сировину. Поряд з нами й навіть частково з урахуванням території України, був яскравий антиприклад держави, еліти якої заробляли на вигідних цінах на сировину й не спромоглися захистити власний ринок та створити умови для розвитку своєї індустрії. Ідеться про Річ Посполиту, яка була однією з найбільших за територією та кількістю населення тогочасних європейських держав, проте яку сусіди розшматували наприкінці ХVIII століття. Зосередженість магнатів на експортоорієнтованому сільському господарстві з використанням примусової праці селян і слабкість та безправність нечисельної міської буржуазії призвели до економічного й політичного занепаду держави. І на тлі зубожіння власних міст до країни активно імпортували не лише екзотичні спеції чи предмети розкоші, а й одяг та інші промислові товари. А коли останній польський король нарешті спробував здійснити бодай обмежені реформи, зокрема економічні, наприклад, запровадив національний митний тариф, то наразився на протест сусідніх держав і швидко все скасував. У підсумку дестабілізації, а також кількох почергових повстань проти центральної влади, зовнішнього диктату чи, навпаки, спроб реформувати країну, які прокотилися впродовж менш як трьох останніх десятиліть Речі Посполитої, усе завершилося її поділом між сусідами. До того ж значна частка населення й еліт нейтрально або й позитивно поставилася до бодай такого шляху стабілізації ситуації й гарантування своїх прав та інтересів.
Вибір і його наслідки поки що за нами. Важливо його усвідомлено й правильно зробити.