Рятувати радянських в’язнів сумління й розповідати про реальний стан справ у радянській імперії в часи холодної війни допомагали міжнародний розголос, сприяння із Заходу та зовнішній тиск на СРСР. Знаходити способи обійти залізну завісу було надзвичайно важливо, проте радянські спецслужби та їхні колеги в країнах соцтабору взаємодіяли між собою, щоб не допускати витоків інформації. За таких умов важливим каналом передачі її на Захід була Москва, де перебували дипломати, яких не мали права обшукувати, а також міжнародні інформаційні агенції, що передавали інформацію від дисидентів із різних республік СРСР. В Україні також намагалися залучати представників західної діаспори, які відвідували СРСР. Так. голова видавництва «Смолоскип» (від 1968 року працювало у США, а від 1991-го — в Україні) Осип Зінькевич згадував, що перші випуски «Українського вісника», «Інтернаціоналізму чи русифікації» Івана Дзюби, «Собору у риштованні» Євгена Сверстюка й інші твори передавали на Захід через Чехословаччину. Але така практика була ризикованою грою з радянськими спецслужбами та їхніми агентами.
Чехословаччина 1960-х, ще до подій Празької весни 1968 року, могла здаватися раєм для українських шістдесятників. У другій половині 1960-х там відбувалися процеси десталінізації. Водночас у СРСР з приходом першого секретаря Лєоніда Брєжнєва, секретаря з ідеології Міхаїла Суслова, голови КГБ Юрія Андропова відбувалися зворотні процеси. Зокрема в 1965 році Україною прокотилася хвиля політичних репресій.
Читайте також: Людина в радянському державосуспільстві
У 1920-х роках Чехословаччина стала прихистком для багатьох українських емігрантів. До складу Словаччини належить українська етнографічна територія з центром у Пряшеві. Тому українці Чехословаччини намагалися підтримували тих, на кого тиснули в УРСР. Так, 1965 року в Празі побачила світ збірка «Молода совєтська поезія», у якій було опубліковано поетів-шістдесятників з УРСР. А літературно-мистецький журнал Спілки українських письменників Словаччини «Дукля» за 1967 рік присвятили прозовим і поетичним творам українських літераторів, які в УРСР уже мали проблеми щодо публікацій (Ліна Костенко, Іван Драч, Євген Гуцало, Ігор Калинець, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Микола Холодний, Роман Іваничук, Валерій Шевчук та інші). У Пряшеві вийшов «Народний календар 1969» з репродукцією вітража «Шевченко. Мати» (1964), знищеного з ідеологічних причин у вестибюлі Київського університету. Одним з авторів вітража був Опанас Заливаха, який тоді вже відбував п’ятирічне покарання в Мордовії в таборі суворого режиму за антирадянську агітацію та пропаганду. Але не все вдавалося вивезти з СРСР.
Шлях одного рукопису
У листопаді 1965 року працю «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби — один із найвідоміших творів українського самвидаву — передали словацькому фольклористу й українознавцеві українського походження Миколі Мушинці. У 1964 році він як аспірант Карлового університету в Празі приїхав на трирічне стажування до Київського університету імені Тараса Шевченка, щоб написати наукову працю. «Тоді мене немало здивував і розчарував той факт, що столиця України повністю опанована російською мовою, — згадував згодом Мушинка. — На щастя, уже з перших днів я познайомився з Іваном, Льолею та Надією Світличними, Іваном Дзюбою, Зиновієм Антонюком, Ніною Підпалою, Емою Білаш (Бабчук) та багатьма іншими цікавим людьми. Вони привели мене у Клуб творчої молоді й зокрема в приватний музей Івана Макаровича Гончара, який тоді був центром зустрічей національно свідомої української інтелігенції».
У тенетах спецслужб. Рішення про включення до агентурного апарату ŠtB Людмили Зілинської
Як закордонний аспірант Мушинка мав службовий паспорт, що давав йому змогу будь-коли перетинати чехословацько-радянський кордон. А головне — на кордоні його ніколи не обшукували. Завдяки цьому Мушинка міг вивозити з УРСР до Чехословаччини самвидав, який часто виходив друком у Пряшеві в офіційній українській пресі. До України Мушинка привозив різноманітні чеські, словацькі й українські видання. «Найтісніші стосунки, крім Івана Гончара, були в мене з Іваном Світличним, який був душею шістдесятників і найчастіше постачав мене самвидавною літературою, — розповідав Мушинка. — Через нього я вступив у контакти з іншими дисидентами-шістдесятниками, зокрема з Іваном Дзюбою, який саме тоді завершував капітальну працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Коли я прочитав рукопис, то переконував Дзюбу, що із його працею мали б ознайомитися й чехословацькі комуністи. Дзюба погодився й на початку грудня 1965 року передав мені копію машинопису своєї праці. Але тоді вже й за мною уважно стежили органи КГБ, чого я, на жаль, не помічав».
13 грудня 1965 року при перетині кордону в місті Чоп у Миколи Мушинки виявили рукопис «Інтернаціоналізму чи русифікації». Його затримали, але як громадянина Чехословаччини лише вислали з СРСР. Усе це не завадило йому дописати дисертацію й у 1967 році захистити її в Карловому університеті. Однак ситуація у ЧРСР змінилася після придушення Празької весни військами Варшавського договору. У 1971 році під час «нормалізації» в Чехословаччині Мушинку звільнили з університету. Майже 20 років він працював пастухом, кочегаром, однак приймав у своїй колибі дисидентів з Чехословаччини, Польщі та України.
Читайте також: "Пропала грамота". Чому зникла ленінська промова про "українське питання"
Як виявилося, вилучений у Миколи Мушинки рукопис примірника «Інтернаціоналізму чи русифікації» був не єдиним. Навесні 1966 року ця праця таки потрапила за кордон і з 1968-го її почали видавати різними мовами. Зокрема й надрукували українською в мюнхенському часописі «Сучасність», а також окремими виданнями англійською (Нью-Йорк, 1968 та 1972), російською (Лондон, 1968, Амстердам, 1972), французькою (Париж, 1972 та 1980), італійською (Рим, 1971) і навіть китайською (Пекін, 1972).
Словацько-український детектив
Інше знакове для українського самвидаву видання — журнал «Український вісник», який від січня 1970 року виходив у Львові — до Чехословаччини вивозила українка, студентка зі Словаччини Анна Коцурова (Коцур). 1966-го вона вступила на філософський факультет Пряшівського університету, отримала стипендію та приїхала на навчання до Київського університету імені Тараса Шевченка. Як і Микола Мушинка, у Києві вона познайомилася з українськими шістдесятниками й від них отримувала самвидавні твори Євгена Сверстюка, Михайла Осадчого, Василя Стуса, Ігоря Калинця, Святослава Караванського. Серед них були й плівки з випусками «Українського вісника», які Коцурова перевозила до Пряшева, а звідти вони різними шляхами потрапляли до Відня, Мюнхена, Парижа.
Далі на Захід «Український вісник» передавав, зокрема, нащадок українського художника Олександра Мурашка Павло Мурашко, який мешкав у Чехословаччині. Зі Словаччини до Праги він також перевіз рукопис «Інтернаціоналізму чи русифікації». «Усі політичні матеріали, які відправляли на Захід, задля дотримання певних принципів безпеки ми спочатку переписували на машинках у Чехословаччині, — згадував Мурашко. — У випадку цього рукопису Івана Дзюби ми домовилися, що краще буде влаштувати перепис не в Пряшеві, а в Празі. Я відвіз матеріал до Праги й попросив Зіну Ґеник-Березовську допомогти з цим. А вона домовилася з рідною сестрою Лесі Українки, яка тут жила, Оксаною Петрівною Косач-Шимановською». Павла Мурашка заарештували в 1972 році й засудили до шести з половиною років, з яких він відбув три.
Показовий процес. 1972 року в Кошицях відбувся суд над словаками українського походження, які доправляли на Захід дисидентську літературу з України. Серед обвинувачуваних були Анна Коцурова та Петро Гроцький. Вагітній Коцуровій зарахували термін, який вона відбула після затримання, а Гроцькому присудили ще 18 місяців ув’язнення
Також важливою ланкою в цьому ланцюжку був учитель із Пряшева Петро Гроцький, завдяки якому на Захід потрапили перші три випуски «Українського вісника». Він свідчив, що для конспірації «всі матеріали, які проходили через мене й Павла Мурашка, мусили бути наново переписані на спеціальних, не реєстрованих друкарських машинках, на яких переписували лише самвидавівські матеріали, і знову перефотографовані. Лише тоді їх передавали відповідним людям на Заході». Петра Гроцького заарештували в квітні 1972 року. Рік тривало слідство, після чого він 18 місяців пробув в ув’язненні.
На фестивалях у словацькому місті Свидник Анна Коцурова зустрічалася зі студентами-українцями, які приїжджали із Заходу. Передавала через них самвидав, листувалася з ними, запрошувала в Україну. Серед її адресатів був бельгійський студент Ярослав Добош, який 27 грудня 1971 року вилетів із Брюсселя до Праги, а звідти рушив потягом до Києва. Долю цієї подорожі визначив той факт, що Коцурова тоді вже співпрацювала зі спецслужбами. Ще в травні 1970 року, щоб її «обробити», до Києва приїхали співробітник Служби державної безпеки Чехословаччини (ŠtB) Олдржих Янечек і контррозвідник Ян Зейкан. Її схилили до таємної співпраці з чехословацькою й радянською спецслужбами саме перед завершенням навчання в Києві.
Тож не дивно, що поїздка Добоша склалася не так, як він собі запланував. Радянські прикордонники затримали його ще в потягу — нібито через неправильно заповнені документи, — а потім за нього взялося КГБ. 2 червня 1972 його змусили публічно покаятися, й на прес-конференції він заявив, що мета поїздки до України полягала в тому, щоб «у містах Києві й Львові по паролях, дотримуючись конспірації, зустрітися з Іваном Світличним, Зіновією Франко, Анною Коцуровою, Леонідом Селезненком і Стефанією Гулик й отримати від них політичну та іншу інформацію». Добош розповів, що він устиг зустрітися зі Світличним, Франко та Селезненком, а також отримав від Коцурової плівки із самвидавними матеріалами.
Коли Коцурова дізналася про арешт Добоша, то знищила самвидавні матеріали — і машинописні, і зафільмовані на плівку. Але це ще був не кінець. 21 січня 1972 року в неї під час обшуку виявили сліди спаленого самвидаву, вилучили друкарську машинку й два блокноти. Коцурову заарештували, допитали і як чехословацьку громадянку видворили з СРСР. А в квітні 1972 року відбувся політичний судовий процес над українцями, які мешкали в Словаччині й передавали українську дисидентську літературу на Захід. Словацький крайовий суд у Кошицях судив Павла Мурашка, Юрія Бачу, Анну Коцурову й Петра Гроцького. Їх обвинувачували в тому, що вони вивезли з України окремі числа «Українського вісника», твори Євгена Сверстюка, Ірини Калинець і Василя Стуса. Коцурова на час суду була вагітною, тому її засудили до терміну, який вона вже відбула після затримання. Згодом вона продовжила навчання та здобула ступінь доктора філософії, про що українські дисиденти не могли й мріяти.
Читайте також: Чи пройшла Україна точку неповернення
Описані вище заходи відбувалися в рамках справи, яка у ŠtB проходила під назвою «Věda» (чеською «наука». — Ред.), якою з середини 1960-х керував уже згаданий Ян Зейкан. В СРСР ця справа проходила під назвою «88», або «Блок». Згідно з доповідною запискою за підписом голови КГБ УРСР Віталія Федорчука на ім’я першого секретаря ЦК КП УРСР Петра Шелеста від 30 листопада 1971 року, повідомлялося про «блокування зарубіжних центрів ОУН із представниками українських націоналістів у республіці». КГБ турбувало те, що «останнім часом значно зріс інтерес туристів українського походження, пов’язаних із зарубіжними націоналістичними організаціями, зокрема громадян ЧССР і ПНР, до здійснення особистих зустрічей з об’єктами справи «Блок» і їхніми зв’язками… Оперативним шляхом зафіксовано факти обміну усною інформацією та документами ворожого змісту, зокрема останнім випуском «Українського вісника». Федорчук доповідав, що іноземці відвідують одних і тих самих українців: Світличного, Сверстюка, Франко, Кочура, Стешенка, Дзюбу — і що після цих відвідин у «буржуазних» ЗМІ з’являються повідомлення, які містять «наклепницьку» інформацію про СРСР.
КаГебістський інтернаціонал
Для встановлення причетності Світличного, Дзюби й Чорновола, відомих своїми чехословацькими контактами, до каналів відправлення на Захід самвидаву й «Українського вісника», до ЧССР приїхав агент «Васильєв», який зустрічався з багатьма націоналістично налаштованими особами українського походження у Празі й Пряшеві. Водночас ŠtB завербувала, зокрема українку з Праги, письменницю й перекладачку російської та української літератур Людмилу Зілинську (псевдо «Людмила»). А її чоловіка, перекладача української літератури Ореста Зілинського, завербували ще в 1951 році — у відповідних документах він мав псевдо «Ярослав». У середині 1950-х його використали в операції ŠtB «Скорпіони», спрямованій на компрометацію ОУН на Заході.
В Архіві сил безпеки Чехії є меморандум № 25368 щодо співробітництва Людмили Зілинської, у якому зазначено, що завдяки своєму чоловікові в 1965 році вона познайомилася з подружжям Горбачів, членами Центрального проводу ОУН, і на їхнє запрошення Орест Зілинський приїжджав до них на два дні у Франкфурт. У 1966 році докторка Анна Горбач запросила Людмилу до себе під час свого перебування у ФРН і встановила контакт із деякими функціонерами Центрального проводу ОУН. «Вона (агентка «Людмила». — Ред.) знає й від доктора Березовського, й від Мікулаша (Миколи) Мушинки, що торік восени в Україні заарештували кількох літераторів (зокрема Світличного), з якими вона та її чоловік підтримували контакти. Також Зілинська надає достовірну інформацію про те, що знає про вказаних осіб, пов’язаних із Мушинкою та ін. Лист Горбач до Зілинської свідчить про добру поінформованість згаданої особи щодо ситуації з Мушинкою, Світличним та іншими, що підтверджено її прагненням отримати за посередництва Зілинської рукописи Симоненка», — ідеться в документі.
У 1966 році ŠtB разом із КГБ використали Ореста Зілинського в справі «Веда», щоб виявити канали передачі дисидентської літератури з СРСР на Захід. З цією метою його навіть відправили на три тижні до Києва та Львова, де йому вдалося завоювати довіру дисидентів. Зокрема у Львові сконтактував із подружжям Калинців, Ярославом Дашкевичем, а також заприязнився з Анною Коцуровою, яку він назвав сполучною ланкою між Україною та Словаччиною. Цим робота спецслужб у Словаччині не вичерпувалася. Ще в листопаді 1956 року ŠtB завербувала українського літературознавця, публіциста й письменника зі Словаччини Юрія Бачу, якому, проте, вдалося мінімізувати свої контакти зі чехословацькою спецслужбою. У квітні 1971 року Бачу звільнили з політичних мотивів із посади доцента Університету імені Коменського, позбавили можливості працювати за фахом і друкуватися. А 1973-го засудили до чотирьох років ув’язнення за перевезення й розповсюдження праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
Читайте також: Первинний вигляд радянського комуносоціалізму
Загалом співпраця спецслужб СРСР і країн соцтабору, зокрема в боротьбі з українськими дисидентами, була більш ніж інтенсивною. Наприклад, 27 листопада 1971 року міністр внутрішніх справ Польської Народної Республіки Францішек Шляхціц і керівник КГБ СРСР Юрій Андропов підписали угоду про співпрацю органів безпеки ПНР і СРСР. Цей документ продовжив аналогічний договір про співпрацю від 12 січня 1957 року. Серед головних напрямів співпраці в документі зазначено не лише розвідку й контррозвідку, а й стеження за національними меншинами за межами СРСР і ПНР. Прикметно, що офіційно позиція КГБ щодо польських колег була партнерською, та насправді польська спецслужба виконувала розпорядження Москви. До того ж у 1977 році було створено інтегровану систему накопичення, обробки й обміну даними між розвідками та спецслужбами Болгарії, Чехословаччини, Куби, Монголії, НДР, Польщі, Угорщини, СРСР. Підписанти були зобов’язані передавати дані до Москви один раз на два тижні. І особливу пильність Москва виявляла саме до «українського питання».
Іван Дзюба, літературознавець, літературний критик, шістдесятник, автор самвидаву (Київ):
Чогось важливого додати не маю. Хіба що можу сказати: до передачі матеріалів на Захід я особисто прямого відношення не мав. Я вважав, що все треба робити відкрито і тут. Усе, що я писав, мало публічний, а не конспіративний характер.
Ігор Калинець, поет, прозаїк, шістдесятник, автор самвидаву, політв’язень (Львів):
Тих, хто приїжджав із Праги, я сприймав як найщиріших приятелів українських поетів, українських патріотів. Не так багато бачився я з ними. Просто хтось нас зводив у Львові.
З Орестом Зелинським нас, здається, познайомив Володимир Лучук. Мовляв, приїхав такий Орест Зелинський, який збирає вірші для видання їх перекладу чеською мовою для збірки, що вийшла під назвою «Молода совєтська поезія» (перекладачами були Ярослав Кубічек і Анна Вербола).
З Мушинкою я зустрічався постійно, він приїжджав і до Києва, і до Львова й багато перевіз матеріалу, подарував малюнки Новаківського Національному музею. А від Анни Коцурової я отримав листа, де вона описує ці події…