Другий рік життя в умовах обмежень, спричинених COVID-19, для киян розпочався з фактичного повторення сценарію попередньої весни. «У нас немає іншого вибору. Інакше будуть сотні смертей щодня!», — емоційно проінформував мешканців міста мер Віталій Кличко й ухвалив рішення запровадити режим перепусток для користування міським транспортом.
Столиця відреагувала просто: уже в перший день після такого рішення затори на головних магістралях сягали масштабів, які зазвичай можна спостерігати лише напередодні Нового року, коли всі поспішають із роботи на закупи до свят. Судячи зі стану деяких транспортних засобів, минуло вже чимало часу, відколи вони востаннє виїжджали з гаражів і стоянок. Таксі подорожчало щонайменше вдвічі. Деякі пішоходи заздрісно дивилися на тролейбуси й автобуси, що періодично проїжджали повз і перевозили від одного до п’яти пасажирів. Комусь це могло би здатися абсурдом, але якщо замислитися, то насправді йдеться про вияв притаманного українцям способу чіткої організації життя. Він полягає в простій максимі: немає такого закону, який неможливо обійти. «Я розумію: якщо є прислів’я «ситий голодного не зрозуміє», то і здоровий хворого також», — удався до афоризмів Кличко ввечері 5 квітня, коли коментував ситуацію в ефірі програми «Свобода слова» на ICTV. Він додав, що запроваджені в Києві обмеження не такі жорсткі, як в інших країнах, хоча ситуація в місті «критична», адже щодня «помирають 40—50 людей» і невдовзі замість госпіталізації пропонуватимуть читати «Отче наш».
Хоча зовні все схоже на повторення торішньої ситуації, помітно й суттєву відмінність. Вона проявляється одразу в кількох площинах. І на побутовому, і на рівні дій центральної влади, і на рівні відносин влад центральної та місцевої. Останній із названих сюжетів раніше полягав у гострому протистоянні, яке тепер вщухло з низки причин.
Читайте також: Тромби, ковід у дітей та вакцини проти нових штамів – огляд наукових статей про коронавірус
Якщо поглянути на новини часів першого локдауну, то там буде й київський плавець у Гідропарку, якого затримували силами чи не всього відділку поліції, і мітинги підприємців у різних містах проти запроваджених обмежень, і гостра полеміка щодо того, чи корисно носити маски, і скандал із рестораном «Велюр» нардепа від «Слуги народу» Миколи Тищенка, який потай працював упродовж найсуворішого карантину. Тоді намагалися активно стежити навіть за судовими оскарженнями урядової постанови про обмеження й серйозно обговорювали її відповідність до Конституції та прав людини.
Не можна сказати, що нині незгодні з наявним станом справ зникли. Просто головна лінія обговорень стала іншою. Дехто й досі виходить на мітинги проти обмежень, але це більше не видається серйозним. Показових затримань порушників також немає, як і тих, хто влаштовує саме показові порушення. З окремими групами підприємців досягли мовчазного порозуміння, а хтось просто тихо саботує обмеження за прикладом згаданого нардепа. У тому ж Києві в певні бари можна потрапити за записом у п’ятницю та суботу. Подзвонити на вході — й тобі відчинять зачинені двері. Про транспорт уже йшлося — люди виводять на дороги усе, що їздить, або знаходять спосіб отримати бажану перепустку, якщо аж так треба. Тобто всі просто адаптувалися до того, що є. І це базова причина, чому в хорі незадоволених карантинними обмеженнями повністю відсутні голоси місцевої влади.
Торік відрізнявся тільки рівень незадоволення, але більшість місцевих лідерів брали на себе роль захисників малого бізнесу, який центр нібито намагається знищити. Приблизно такі за змістом заяви (особливо після рішень закрити продовольчі ринки) лунали зі Львова, Чернігова, Івано-Франківська, на Дніпропетровщині й Київщині, повсюдно. Історію мера-бунтаря з Черкас Анатолія Бондаренка й нагадувати зайве.
Читайте також: Вакцинація: приборкати пожежу
Зараз і близько нічого такого немає. Мер Львова Андрій Садовий услід за очільником Києва розповідає про пріоритет у забезпеченні медичної системи, така сама риторика лунає й з інших куточків країни. Мер Черкас Анатолій Бондаренко взагалі ще взимку публічно вибачився перед Зеленським, хоча раніше його вважали ледь не символом антикарантинного опору.
Побутова причина не лише в тому, що різні категорії сяк-так пристосувалися до діяльності в умовах обмежень. Для багатьох за останній рік COVID-19 перетворився зі «страшилки» на шпальтах медіа на реальну загрозу, яка вже вдарила щонайменше по комусь із родичів або знайомих. У тих самих соцмережах зараз масштабно ширяться не тільки дописи про «вигадану хворобу» та «чіпування від Білла Ґейтса», а й звернення простих лікарів, які описують украй погану ситуацію в медзакладах. Це саме по собі впливає на риторику міських голів, які значно краще за політиків центрального рівня навчилися відчувати зміни громадської думки.
Окрім того, незважаючи на постійну критику дій уряду, з’явилася бодай якась прогнозованість рішень. Це знижує напругу. Можна скільки завгодно критикувати якість ведення статистики, пов’язаної з хворобою, а також саму логіку запроваджених обмежень. Проте зараз принаймні відомо, за яких показників які саме обмеження запровадять. Це дає час підготувати й інфраструктуру, і суспільну думку.
Ще одна причина примирення мерів і Києва — очевидна. До того ж видається найважливішою з названих. Старт карантину торік фактично збігся з початком передвиборчої кампанії на місцевих виборах. І завдання бути переобраним на посаду голови та зайняти найбільше позицій у міськраді визначало логіку дій місцевих політиків минулої весни.
Читайте також: Нові штами, респіраторні хвороби і постковідні ускладнення – огляд наукових статей про коронавірус
Саме тому, наприклад, мер Чернігова Владислав Атрошенко торік заявляв, що «падіння економіки забере набагато більше життів, аніж коронавірусна хвороба». А тепер він установлює суворі обмеження, передусім із міркувань про здоров’я виборців. «Я пропоную запровадити обмеження не з понеділка, а з п’ятниці. Це пов’язано з надзвичайно великим приростом хворих, які перебувають у наших лікарнях. Їх уже понад 230 осіб», — закликав мер до ранішого запровадження обмежень цьогоріч.
Найсерйознішим конкурентом умовній партії мерів торік видавалася саме президентська «Слуга народу». Просто тому, що це правляча партія, яка завжди володіє найбільшим адміністративним ресурсом. Боротьба проти COVID-19 від самого початку стала «фішкою» особисто президента Володимира Зеленського, а відповідно й усіх, хто з ним пов’язаний. Місцевих політиків тоді поставили перед дуже простим вибором: приєднатися до СН на правах молодшого партнера або намагатися йти власним шляхом, але опинитися в активній чи пасивній опозиції до правлячої партії. Фактично всі голови більш-менш великих міст вибрали другий варіант. Єдиним способом перемогти в таких умовах було знайти власну «фішку». І нею став захист інтересів місцевого бізнесу й економіки.
До того ж передвиборча боротьба вимагала традиційних прийомів із масовими заходами та масовою роздачею продуктових наборів та інших подарунків. Це був іще один аргумент на користь того, щоб зайняти позицію про невиправданість карантинних обмежень або прямо саботувати деякі з них.
Результати осінніх місцевих виборів чітко показали, що розрахунок місцевих лідерів виявився вдалим. Українці не оцінили якості боротьби проти COVID-19 і жоден представник «Слуг народу» не зміг здобути посаду очільника великого міста. Проте й мери, які здебільшого змогли переобратися на нові терміни, опинилися вже в нових умовах. На зміну протистоянню прийшов час домовлятися. Нині більшість фракцій СН у місцевих радах успішно ввійшли до неформальних коаліцій із політсилами мерів. Тому останнім зараз узагалі немає жодного резону конфліктувати з центральною владою. Навіть якщо карантин комусь і не сподобається, то є ще п’ять років, щоб повернути прихильність цих виборців. Натомість прихильність депутатів від «слуг», які до того ж підвішені на гачок імперативного мандата, можна втратити вже тепер. А разом із цими голосами — і комфортну більшість для ухвалення рішень у міській раді.
До того ж Київ і досі впливає на певні субвенції в регіони. Ідеться не тільки про гроші, а й про ресурси, зокрема в контексті боротьби проти COVID-19. Рано чи пізно це мало статися, і мери тепер не менше асоціюються з боротьбою проти пандемії, ніж президент. Зважаючи на загалом украй погану ситуацію в цій сфері — на зміну змаганню мерів і президента прийшло змагання мерів між собою. І борються вони аж ніяк не за те, хто стане найкращим. Змагання точиться, щоб не стати найгіршим. Якщо у певному регіоні або місті вперше офіційно зафіксують колапс медичної системи (перевищення кількості звернень щодо госпіталізації над кількістю обладнаних для цього місць), можна буде констатувати політичну смерть місцевого очільника. Єдине, що залишається робити мерам, — співпрацювати з Києвом та щосили опиратися пандемії.