Епоха доступного інтернету та соціальних мереж здійснила революцію в індустрії поширення новин, думок та версій — тепер чи не кожен має шанс завоювати велику аудиторію. Попри те що маніпуляції та пропаганда в інтернеті працюють не менш ефективно, ніж на єдиному доступному телеканалі чи на шпальтах провладної районної газети, більшість пересічних інтернет-користувачів упевнена, що вони вільні у своєму інформаційному виборі. А себе самих вважають цілком об’єктивними й незаангажованими. Бо ніякої загальної інструкції до інтернету не додається: якщо вмієш читати, можеш дивитися і слухати, то вже якось сам розберешся, де правда, а де відверта брехня.
Про масштабну інформаційну операцію, яку здійснила Росія на території України, говорять багато. Ні в кого вже немає сумнівів, що вона була і є потужною зброєю на рівні з воєнним вторгненням із застосуванням танків чи артилерії. І процес трансляції викривленої реальності не припиняється: охочих завантажити собі в голову російські фейки менше не стає, технології стають дедалі ефективнішими, а їхній вплив — дедалі більш руйнівним. Нині, наприклад, увесь світ може спостерігати за епічною битвою антивакцинаторів та прибічників щеплення, яка йде в прямому сенсі не на життя, а на смерть. Звичайно, боротьбу на антифейковому фронті можна розглядати по-різному: і як протистояння створенню «альтернативних реальностей», і як боротьбу з ворожою пропагандою засобами власної. Чи просто навчання людей, як протистояти будь-яким маніпуляціям. Останнє, хоча й націлене на неблизьку перспективу, значно складніше піддається реалізації — зокрема й через причини, котрі перебувають у площині людської психології.
Читайте також: Андрій Загородський: «Не можна йти на добровільні поступки та компроміси, це завжди лише підбадьорює агресора»
Нещодавно про цю проблему загадали знов: президент Володимир Зеленський запропонував не тільки запровадити в українських школах курси медіаграмотності, а й створити цілий Міжнародний офіс із протидії дезінформації та пропаганді. Щоправда, є питання, чи вистачить Україні досвіду, потужності та фахівців, щоб втілити такий масштабний проєкт. Бо на локальному рівні спроби держави протидіяти російській дезінформації, окрім закриття пропагандистських телеканалів, залишаються на рівні беззмістовного дебюту прессекретарки президента Юлії Мендель на телеканалі «ДОМ» (див. Тиждень № 52 за 2020 рік). І все це не дуже схоже на підготовку до проєктів міжнародного масштабу, про які говорить Зеленський.
До того ж у розвинених країнах опір пропаганді тримається не тільки на державних проєктах. Одним із ефективних засобів є тематичні тренінги для різних категорій населення. Українська журналістка Наталя Спринчан, котра зараз живе в Німеччині, проводить такі курси для російськомовної аудиторії віком 60+. «Я з ними належу майже до одного покоління: ми всі вийшли з «совка», знаємо, що таке цензура і вміння читати між рядків, — розповідає Тижню Спринчан. — Але в мене принаймні є журналістська освіта, досвід роботи в пресі та уважного спостереження за сучасними ЗМІ й багаторічна активність у соціальних мережах. А отже, є приклади, приклади, приклади… Це робить теорію конкретнішою». Спринчан зауважує, що в роботі з такою категорією людей важливий не лише зміст, а й форма подачі: слід ставитися з повагою до досвіду цих людей, пояснювати, звідки взявся ваш власний, і доводити свій авторитет.
В Україні сьогодні теж не бракує ініціатив, які дають змогу підвищити медіаграмотність. Про свій досвід навчання Тижню розповіла Олена Ліньова, котру зацікавила волонтерська ініціатива у формі онлайн-курсу «Як не стати овочем». Проєкт доволі масштабний: його автори до 2024 року планують дати основи медіаграмотності 7 мільйонам українців. Окрім основних навичок споживання інформації, вони пропонують зануритися глибше: поміркувати, як руйнувався інформаційний імунітет українців та які наслідки для держави і громадян це спричинило. «Світ змінився, повідомлення стали товаром, а нових правил не з’явилося. Народ споживає все сміття, до якого дотягується. На жаль, нас ніхто спеціально не вчив мислити критично і перевіряти все, що бачиш чи чуєш. Але надолужувати ніколи не пізно», — каже Ліньова.
Не новою є й ідея навчання інформаційній гігієні у школах. У цьому напрямі вже не один рік працює чимало організацій, причому навіть без офіційного рішення на рівні держави. Так, проєкт «Вивчай та розрізняй: інфомедійна грамотність» втілюється Радою міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX) за підтримки посольств США й Великої Британії та в партнерстві з Міносвіти та БФ «Академія української преси». Його мета — допомогти школярам з усіх регіонів країни набути навичок критичного мислення й усвідомити цінність високоякісного контенту. Його регіональна координаторка у Краматорську Наталя Запішна розповідає, що пілотний проєкт стартував ще 2017 року: проводяться онлайн-тренінги для всіх охочих, а також провадиться підготовка кадрів для викладання на базі шкіл, закладів вищої освіти та інститутів післядипломного навчання. Наш «пілот» показав, що найбільш ефективне та масштабне залучення дітей до знайомства з основами медійної грамотності відбувається не на окремих факультативах, курсах чи гуртках. А через інтеграцію практичних навичок у шкільні предмети. Ми хочемо, щоб у кожній школі були вчителі, які могли б під час викладання свого предмету вчити правилам роботи з потоками інформації. А також фахово розповісти про медіагігієну колегам та батькам», — пояснює Запішна.
Читайте також: Сільвен Булук: «Регламентувати інформаційні потоки зусиллями влади надто ризиковано»
Наталя розповідає, що під час реалізації проєкту у прифронтових районах зауважила дві тенденції. З одного боку, місцеві мешканці відчувають посилений пропагандистський тиск із боку Росії, тому під час навчання педагогів складніше давати раду з ідеологічними упередженнями. А з другого, більшості свідомих вчителів на Сході навіть не треба доводити, яким руйнівним може бути вплив фейків на життя людей, бо вони бачили це на власні очі. «Це спрацьовує: людина знає, як використовувалася істерія, наприклад, навколо того-таки «розп’ятого хлопчика» у Слов’янську. Отже, вона має природне бажання запобігти таким масовим маніпуляціям і тому, до чого вони призвели. За допомогою нашого проєкту ми хочемо навчити цьому якомога більше людей», — пояснює Запішна.
До речі, на Донеччині та Луганщині, у впливі на які Росія зацікавлена найбільше, медіаграмотність намагаються впроваджувати ще з 2014 року. З початку війни міжнародні та українські донори охоче фінансують різноманітні тренінги, круглі столи й навіть мистецькі заходи, які мають на меті привернути увагу до правил інформаційної безпеки. Наприклад, нині триває підготовка проєкту, у фіналі якого в одному з прифронтових міст з’явиться стінопис, присвячений протидії пропаганді. «Я беру участь у майстерні Artifake, ми мали тиждень онлайн-лекцій різних експертів, а зараз триває конкурс концепцій для муралу. Вчора відправила свій ескіз, — розповідає художниця з Бахмута Марія Вишедська. — Мені здається важливим пропагувати основи критичного мислення у різних формах: грі, художній літературі, розважальному контенті. До того ж такі проєкти, як Аrtifake, створюють перетин соціальних «бульбашок», об’єднуючи звичайних мешканців, експертів, митців, лідерів суспільної думки. Бо починати потрібно з того, щоб люди усвідомлювали необхідність медіагігієни».
Читайте також: Валентин Петров: «Я не знаю жодного випадку витоку інформації саме із захищених урядових мереж»
Голосування за населений пункт, де буде створено згаданий мурал — це теж елемент привернення уваги громадян до проблеми інформаційної безпеки. Втім, місцеве населення сприймає таку активність по-різному. Наприклад, для однієї з мешканок містечка, де може з’явитися мурал, у цьому чується заклик до цензури. «А вона потрібна, така тема? Вже й так поперек горла всім стоїть. Канали закривають, рекомендують дивитися те, що не хочеться. А ваша медіаграмотність — це значить думати так, як нам наказують?» — написала вона у соцмережі. На жаль, подібне ставлення доволі поширене і часто нівелює зусилля з упровадження медіаграмотності. Особливо потужний спротив відчувається під час роботи з темами війни, політики, здоров’я, бо саме на них спрямовано найбільше маніпуляцій і саме у них всі традиційно вважають себе експертами.
На шкідливі харчові звички організм рано чи пізно відреагує хворобами. Після спілкуванням з лікарем багато хто усвідомить необхідність змін, щоб повернутися до повноцінного життя. Але у випадку з інформаційним споживанням відбувається інакше: люди, переповнені токсичними фактами, не бажають шукати альтернативи. А прагнення прищепити їм інформаційний імунітет сприймають як звинувачення у невігластві чи намагання накинути цензуру.