Так склалося, що для значної кількості мешканців, зокрема й для політиків західних країн, нинішня російсько-українська війна — не зовсім зрозумілий конфлікт, що триває десь там далеко. Із цього випливає також не завжди велике бажання надавати допомогу, посилювати санкції чи припиняти бізнес із країною-агресором. А тому не дивно, що крім США найбільше Україну підтримують ті країни, які на власному досвіді знають, що таке російська (чи радянська) агресія: Велика Британія (надто після Солсбері), Литва, Латвія та Естонія.
Але це правило має також приємні винятки. Наприклад, однією з країн, яка й далі послідовно дипломатично та фінансово підтримує нашу державу, є Японія. Здавалося б, де Київ, а де Токіо. Утім, як виявилося, у певних моментах ми можемо знайти спільний знаменник. Природно, перше, що спадає на думку, — це російський фактор. І Японія, і Україна мають нерозв’язані територіальні суперечки з Москвою. Звичайно, градус цих суперечок різний, у нашому випадку йдеться про збройну агресію та окупацію Криму й частини Донбасу, натомість на Північних («Курильських») островах поки що спокійно. Проте це не означає, що Токіо не хоче повернути собі тимчасово окуповані РФ території. Це довгий час намагався зробити попередній прем’єр-міністр Японії Сіндзо Абе, зокрема шляхом своїх особистих контактів із Владіміром Путіним. Однак, як зазначив в інтерв’ю Тижню Юічі Хосоя, професор міжнародної політики в Університеті Кейо, певним чином питання Північних територій стало заручником анексії Криму. Після 2014 року Кремль жодним чином не погодиться віддати хоч якусь частину своєї території, адже це стане ударом по іміджу «собирателя земель русских», який так плекає Путін. Тому дипломатична співпраця між Києвом і Токіо з питань відновлення світового порядку, заснованого на праві, може бути корисною для обох країн. Водночас є один важливий момент: просте нагадування про Крим і Донбас навряд чи матиме значний відгук у японському політикумі. Доцільнішим може бути акцент на спільних проблемах, де питання Криму й Північних островів є складниками.
Поведінка Росії в Чорному й надто в Азовському морях підказує ще один привід для об’єднання зусиль Києва та Токіо на всіх можливих міжнародних майданчиках. Кремль, поєднуючи методи правовійни (застосування права на закриття певних районів акваторії задля здійснення військових навчань) із піратством (незаконні захоплення чи затримки кораблів, що прямують до українських портів), намагається перешкоджати вільному судноплавству. Кінцева мета — перетворити Азовське море на «внутрішнє озеро» під повним контролем РФ і значно посилити свій статус у Чорному морі. Дещо схожу поведінку щодо Японії демонструє Китай, намагаючись привласнити собі Східно-Китайське й Південно-Китайське моря, закріпити за ними статус внутрішніх вод Піднебесної та привласнити спірні території. Як нещодавно зазначила директорка аналітичного центру «Нова Європа» Альона Гетьманчук, японські експерти серйозно розглядають сценарії появи «блакитних чоловічків» НОАК на островах Сенкаку за кримським сценарієм. Цьому активно протистоїть давній союзник Японії — США, що регулярно відправляє в цей регіон свої бойові кораблі, незважаючи на критику з боку Пекіна. Наприклад, востаннє американський есмінець USS John Finn пройшов через Тайванську затоку 10 березня. В обох випадках подальша мілітаризація відповідних регіонів не лише перешкоджає нормальному руху торговельного флоту (для України це означає значні втрати експорту через порти Маріуполя та Бердянська), а і створює загрозу зіткнень між військовими.
Не менше занепокоєння Токіо викликає й тісна дружба між КНР і РФ, що окреслилася останнім часом. Стає нормою виконання спільних польотів російської та китайської авіації в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, до яких залучають, наприклад, літаки ДРЛВ А-50 ЗС РФ і китайські винищувачі, а російські стратегічні бомбардувальники регулярно облітають Японію. І тут відкривається ще один майданчик для співпраці між Україною та Країною Вранішнього Сонця. Росія перетворила фронт на Донбасі на випробувальний полігон, де «обкатує» свої новітні зразки озброєння та військової техніки (ОВТ) в бойових умовах. Чисельні розслідування міжнародної волонтерської спільноти InformNapalm, доповіді розвідки й навіть звіти ОБСЄ підтверджують перекидання та застосування на окупованих територіях сучасних російських комплексів, насамперед РЕР і РЕБ. Водночас це дає Україні й певну перевагу — за сім років війни ЗСУ накопичили серйозну експертизу в сфері виявлення та протидії новітнім зразкам російського ОВТ. Ніхто в світі не має такого досвіду. Наші бійці періодично збивають або перехоплюють російські БПЛА, а вітчизняні конструктори вдосконалюють свої розробки, враховуючи зафіксовані характеристики ворожої техніки.
Імовірно, саме цей унікальний досвід і новітні розробки зацікавили Токіо. Адже 16 березня вперше за історію незалежності український міністр оборони прибув з офіційним візитом до Японії. Не випадково, що до складу делегації також увійшов і генеральний директор ДК «Укроборонпром» Юрій Гусєв. Незважаючи на всесвітньо відомий рівень розвитку технологій у Японії, Україна теж має цікаві розробки в оборонній сфері, насамперед радіолокаційну техніку й ракетне озброєння. Історичні перемовини ледь не стали жертвою пандемії, адже через виявлену в Гусєва коронавірусну хворобу, від деяких зустрічей сторони були змушені відмовитися або перевести їх у віртуальний формат. Незважаючи на це головна розмова між Андрієм Тараном та його японським колегою Нобуо Кіші таки відбулася. Посольство України повідомило про діалог із широкого спектра питань, зокрема обговорювалася можливість організації наступних зустрічей між політиками та військовим командуваннях двох країн, участь спостерігачів з Японії у навчаннях «Сі Бриз-2021» та візит українських військових медиків до Японії. Міністри обмінялися поглядами щодо стану національних ОПК і основних напрямків розвитку оборонних технологій. Цікаво, що замість запланованої години розмова тривала вдвічі довше.
Останнім часом активізувалися зв’язки й між науково-дослідними та аналітичними установами двох країн у сфері безпеки й оборони. У лютому в Києві відбувся українсько-японський форум за участі послів та експертів з обох країн; посольство України розвиває діалог із представниками Національного інституту оборонних досліджень; у березні відбувся круглий стіл із питань глобальних викликів сьогодення за участі українського Національного інституту стратегічних досліджень. Японія довгий час насолоджувалася стабільністю та миром, тому могла собі дозволити певний пацифізм і в поглядах громадян, і в безпековій політиці. Нинішня поведінка сусідів вимагає від Токіо зміцнювати обороноздатність. Попри поки що панівні антивоєнні настрої серед пересічних японців, політики в Токіо поступово збільшують оборонні бюджети і починають дуже обережні дискусії з питань безпеки. Загалом досвід Києва щодо цього цілком може допомогти.
Варто зрозуміти, що світ вступає в нову фазу поляризації. Як і в минулому столітті, формуються два надпотужні полюси: США для західного світу та Китай для решти. Це не обов’язково означає, що ми на порозі чергової глобальної війни, але всі інші країни рано чи пізно постануть перед дилемою, до якого саме табору вони прагнуть приєднатися. Україна доволі чітко визначилася з вибором свого стратегічного партнера — Сполучених Штатів, тож активізація співпраці з американськими союзниками (як нещодавно це відбулося з Великою Британією), безумовно, буде Києву корисною. Щодо цього українській владі буде цінно вивчити досвід Японії, яка не належить до НАТО, але водночас є чи не найбільшим союзником Сполучених Штатів і має офіційний статус Основного союзника поза Альянсом (Major Non-NATO Ally, MNNA). Поки Київ не зможе отримати для себе ПДЧ, а згодом і набути членства в Альянсі, — саме такий формат може стати його ефективною заміною. Це показали і торішні міжнародні навчання «Об’єднанні зусилля-2020», у яких узяли участь військові з США та Великої Британії, продемонструвавши підтримку України.
Читайте також: Сумі Шігекі: «Вам не треба хвилюватися щодо єдності країн G7 у питанні України»
Згадуючи про вибір союзників, не можна обійти стороною також тему економічної безпеки. Україна стала на сторону демократичного світу, а тому має прискіпливіше ставитися до інвесторів, які заходять у країну, надто коли йдеться про стратегічні підприємства й унікальні оборонні технології. Приклад «Мотор-Січі» має стати хрестоматійним, хочеться сподіватися, що українська влада зможе повернути підприємство до державної власності, як це пообіцяв на нещодавньому брифінгу секретар РНБО Олексій Данилов, і водночас не відлякати закордонний бізнес від співпраці з країною. Хочеться сподіватися, що в його переліку буде й один із найбільших світових інвесторів — Японія. Хоча питання оборони й безпеки зі зрозумілих причин є найболючішими й найнагальнішими для України, розвиток економічного складника зовсім не зайвий.