2014 року стало очевидно, що очищення української колективної пам’яті від колоніального намулу — питання не лише національного гонору, а й безпеки. Бо як виявилося, деякі «історичні дискусії» можуть тривати зі зброєю в руках, коли право України на існування оскаржують вже не російські пропагандисти, а бойовики «ополчення» та регулярні війська РФ. Але реабілітації потребують не лише герої визвольних змагань. Якщо дрібні підприємці вже позбулися ганебного тавра «спекулянтів», то великий бізнес ще й досі сприймається з пересторогою. Це, своєю чергою, підживлює патерналістські установки: ще й сьогодні приватизацію державних підприємств підтримують усього 22% українців, а запуск ринку землі — лише 15% (КМІС, «Демократичні ініціативи»). Одна з причин такого становища полягає в тому, що в межах постколоніального (а заразом і посткомуністичного) історичного наративу бізнесу відводилася третьорядна і зазвичай негативна роль. Хоча насправді великий бізнес не раз ставав провідною силою не лише економічного, а й цивілізаційного поступу на українських теренах.
Казенна індустріалізація
Ще за радянських часів засновницею міста Луганська вважалася імператриця Катерина ІІ, котра 1795 року підписала указ «Об устроении литейного завода в Донецком уезде при реке Лугани и об учреждении ломки найденного в той стране каменного угля». Хоча місто тривалий час було назване на честь Климента Ворошилова, цей факт добре римувався з радянською ідеологією. Те, що місто виросло з робітничого поселення поруч із заводом, забезпечувало йому взірцеву пролетарську біографію, а участь у справі російської імператриці міцно прив’язувало його до метрополії. Звичайно, така версія зовсім не була незаперечною, оскільки на території Луганська існували значно давніші козацькі поселення. І лише з 2014 року дискусії щодо походження і Луганська, і всього Донбасу почали зачіпати іншу тему — роль, яку в формуванні цього регіону відіграв бізнес. Бо саме він у ХІХ — на початку ХХ століття дав розвитку цього краю такий імпульс, якого не могли дати ані козаки, ані імперський уряд.
Ідея будівництва заводу на теренах сучасного Донбасу виникла не випадково. При дворі марили війною з Туреччиною і вже готували на візантійський престол онука Катерини ІІ, завбачливо назвавши цісаревича Костянтином. Але амбіції не відповідали можливостям: слабкість російського флоту виявила російсько-шведська війна 1788–1790 років. Після того як Російській імперії вдалося захопити Крим, виникла гостра потреба у створенні промислової бази десь на півдні, оскільки основне металургійне виробництво було зосереджене аж на Уралі. Цей проєкт доручили британському інженеру Карлу Ґаскойну, директору Карронського металургійного заводу в Шотландії, який переїхав до Росії. Інженерний хист Ґаскойна був незаперечний: завдяки йому англійський флот отримав каронади — скорострільні короткоствольні гармати великого калібру, які стояли на озброєнні майже 80 років. Але причин розпрощатись із Великою Британією у нього теж було достатньо: його родинний бізнес збанкрутував, борги множилися, великий контракт із урядом зірвався. Зате у технічно відсталій Росії Ґаскойн став справжньою зіркою, займаючись модернізацією старих та будівництвом нових заводів, за що отримав маєток у Подільській губернії і звання дійсного статського радника. Саме йому доручили визначити місце для будівництва ливарного заводу, який забезпечив би ядрами та гарматами Чорноморський флот. Таке місце знайшлося на березі річки Лугані, оскільки поруч виявили поклади руди й вугілля.
Після указу імператриці робота закипіла. У місцевості Лисяча балка (нині місто Лисичанськ Луганської області) заклали вугільну копальню, а на березі Лугані почали будувати завод. Проблеми робочих рук для імперії не існувало. Завод і шахту будували силами місцевих селян, а також різноманітного підневільного люду: арештантів, солдат, полонених. Уже 1798 року ливарний завод дав свою першу продукцію — 16 тис. пудів гарматних ядер, а 1800 року було запущено доменну піч. Дефіциту в робітниках не було: за потреби до заводу «приписували» місцевих селян разом із жінками й дітьми. До того ж завод скоро перетворився на місцеву каторгу, куди поміщики відправляли на «перевиховання» своїх кріпаків, а влада — ворохобне населення, зокрема учасників селянських заворушень на Дону. Здавалося, Луганський завод став прикладом того, що модернізацію можна успішно провадити й такими архаїчними методами — аби була державна воля.
Але насправді успіх виявився вельми сумнівним. Хоча при дворі марили Константинополем, про належне фінансування Луганського заводу забували. Через брак коштів не реалізували ключове логістичне рішення — налагодити судноплавство по Сіверському Дінцю, яке мало б забезпечити постачання вугілля з Лисячої балки до луганського заводу. За відсутності залізничного сполучення цю повинність наклали на місцевих селян, зобов’язавши кожне господарство щороку перевезти на завод по 2 тонни вугілля. Але під час весняного, осіннього, а часто й зимового бездоріжжя вугілля підвозили з перебоями, що дезорганізувало виробничий процес. Переманити одного іноземного фахівця також було недостатньо. Виявилося, що Ґаскойн не надто добре розібрався у надрах своєї нової батьківщини: вже після запуску Луганського заводу з’ясувалося, що місцева залізна руда для виплавки чавуну малопридатна, а лисичанське вугілля погано піддається коксуванню.
Карл Ґаскойн, якому вдалося уникнути відповідальності за свої прорахунки, помер 1806 року в Петербурзі, але агонія заводу на Лугані розтягнулась іще на 80 років. Наступний директор, Яков Нілус, умовив уряд не закривати підприємство, а перепрофілювати з чавуноливарного на переробний. Завод потроху випускав гармати і ядра, але з завданнями катастрофічно не міг упоратися. У 1827-му імператор Микола І заборонив витрачати казенні кошти на Луганський завод, а вже у 1830-х почалося скорочення виробництва і зменшення штату працівників. Провал проєкту оприявнився під час Кримської війни 1853–1856 років, напередодні якої у російських фортецях не вистачало до штатного комплекту 2 тис. гармат, а знаменита одеська берегова батарея № 6 Олександра Щоголєва відбивалася від англо-французької ескадри чотирма гарматами часів Петра І. Агонію підприємства подовжила чергова російсько-турецька війна, але зрештою завод повністю перейшов на виробництво невійськової продукції. З 1876-го уряд намагався здати Луганський завод в оренду, але марно: зношене, застаріле підприємство нікому не було потрібне.
У 1860-х фахівці Луганського заводу намагалися налагодити виплавку чавуну на Петровському заводі (нині це територія міста Єнакієве), запросивши легендарного інженера Аполлона Мевіуса (до речі, нащадка Мартіна Лютера по бабусиній лінії). 1866-го там справді отримали якісний чавун у промислових масштабах, але його собівартість у 14 разів перевищувала ринкову, тож підприємство було закрито. Така сама нещаслива доля спіткала ще один чавуноливарний завод — у Лисичанську. «В урядових сферах і, здається, навіть серед фахівців склалося сумне переконання, що хоча південь Росії багатий і вугіллям, і рудами, але залізне виробництво все ж таки не може ґрунтуватися на них, а тому наш південь не має майбутнього в сенсі виготовлення заліза», — вимушено констатував Мевіус. Епілогом першої індустріалізації Донбасу став указ імператора Олександра ІІІ 1887 року, у якому зазначалося: «Дію Луганського казенного заводу, що постійно супроводжується самими збитками для казни, припинити».
Сила капіталу
Кримська війна 1853–1856 років змусила Російську імперію знову взятися за промислову модернізацію. Настрашений перебігом баталій російський історик Міхаіл Погодін у 1854-му направив до Олександра ІІ слізний заклик: «Повстань, російський царю! Звели відчинити навстіж ворота в усіх університетах, гімназіях та училищах, дай засоби нам навчитися лити такі самі гармати, штуцери й кулі, якими б’ють тепер вороги наших милих дітей». Але цього разу справу практично повністю передоручили бізнесу, причому насамперед іноземному, задля якого уряд значно пом’якшив протекціоністську політику.
Пропозиція знайшла відгук у Західній Європі, оскільки поєднання великих замовлень російського уряду, дешева місцева робоча сила і наявність сировинної бази забезпечували вигоди, котрі стали відомі як «російський надприбуток». Так у 1860-х роках почалася друга індустріалізація Донбасу, яка сформувала його сучасні обриси та визначила економічний профіль на понад століття наперед.
Одним із найуспішніших проєктів став металургійний завод на річці Кальміус. Договір із урядом про будівництво заводу для виготовлення залізничних рейок іще 1866 року уклав князь Сергій Кочубей, але до справи так і не взявся. 1870 року він із готовністю продав концесію британському промисловцю Джону Юзу, директору Мелвільських заводів в Уельсі. Перед тим як укласти договір із Кочубеєм, Юз разом із групою англійських інженерів та геологів прибув до Катеринославської губернії, щоб особисто обстежити місцевість для майбутнього підприємства. Результати розвідки його задовольнили, і скоро у Таганрозький порт прибули 8 суден, навантажених заводським обладнанням, яке довелося доправляти на Донбас волами. Вже у 1872-му завод Юза давав 150 тонн металу щотижня, і саме тут, уперше в імперії, запустили 8 коксових печей. Задоволений уряд виписував Юзу премії, а щасливі акціонери щороку отримували 25% дивідендів. А покинуту хатину вівчаря, у якій Джон Юз мешкав, проводячи розвідку копалин, можна вважати першим будинком робітничого поселення біля його заводу — того самого, з якого згодом виросте місто Юзівка, яке своєю чергою, 1961 року отримає назву Донецьк.
«Величезне гірничозаводське виробництво — найпишніша квітка російського промислового капіталізму. Це розлоге дерево не виросло із зерняти, кинутого в родючий ґрунт. Воно було пересаджене до нас із-за кордону у зрілому вигляді», — писав про Донбас видатний український економіст Туган-Барановський. І він не перебільшував: за останні 40 років ХІХ століття видобуток вугілля на Донбасі виріс у 100 разів, причому напередодні Першої світової війни на іноземному капіталі працювали 26 із 36 вугільних акціонерних товариств Донбасу, і саме вони давали 70% вуглевидобутку в регіоні. Аналогічна ситуація склалася і в металургії. Станом на кінець ХІХ на Донбасі діяли 12 металургійних заводів, 11 із яких належали іноземним акціонерним товариствам. Логістичну проблему краю вирішили також завдяки європейському бізнесу — паровозобудівному заводу, збудованому в Луганську акціонерним підприємством на чолі з німецьким промисловцем Ґуставом Гартманом. У 1900-му цей завод став найбільшим в імперії, випустивши 48 потягів за рік, а в 1905-му — вже 245. Звичайно, до розбудови Донбасу доклалися й місцеві промисловці, зокрема Олексій Алчевський — творець першої у Російській імперії фінансово-промислової групи (див. Тиждень № 11/2020).
В історичній перспективі йшлося не лише про виробництво та гроші — завдяки бізнесу цей край стрімко перетворювався на густозаселений промисловий регіон із великим потенціалом розвитку. Наприклад, у Юзівці 1870 року мешкали якихось 380 осіб, але у 1884-му — вже близько 5,5 тисяч, а в 1897-му — 28 тисяч. Наприкінці ХІХ століття на території Юзівки, окрім металургійного комбінату, діяли 9 шахт, цегляний, шкіряний, миловарний заводи, фабрика фарб, пивзавод, три заводи мінеральних вод, типографія. У 1897-му восени на місцеві базари щонеділі з’їжджалися до 5 тисяч возів, а обіг дрібної торгівлі в Юзівці сягав 10 млн рублів щороку. Поруч із брудними робітничими кварталами розбудовувався район Новий світ, де замешкали майстрові, інженери, представники адміністрації тощо. Там були готелі, храми, пошта, кінематограф, фотоательє, російська та англійська школи — все, що належить мати місту, статус якого Юзівка отримала 1917 року.
Так само з робітничого поселення біля ливарного заводу виріс і Луганськ. На початку ХІХ століття це селище виглядало вкрай сумно: для англійських інженерів було збудовано десяток кам’яних будинків у європейському стилі, а майже 2 тисячі робітників тулилися в 45 казармах-мазанках та землянках. Проте за 30 років казарм побільшало, з’явилося понад дві сотні кам’яних будинків, а селище злилося з сусідніми селами Вергунка та Кам’яний Брід. У 1860-х місто отримало новий імпульс до життя: слідом за гірничою школою та училищем у ньому з’явилися земська лікарня, поштове відділення, бібліотека й навіть музей — і 1882-го імператорським указом селище Луганський завод отримало статус міста, ставши центром Слов’яносербського повіту. Кількість населення стрімко зростала: у 1867-му тут мешкало близько 10 тисяч осіб, на час Всеросійського перепису 1897 року — вже 20 тисяч, а в 1904-му — 34 тисячі. «Тільки що вернувся з Луганського. Як бачите, уже їжджу, а що виїжджу? Можу лише сказати, що мені відкрилися нові перспективи і я познайомився з тими частинами нашої землі, про які не мав ніякого розуміння. Тут панує капітал, тут розвинена промисловість, тут будуються нові форми життя!…» — писав Микола Міхновський після візиту на Донбас у 1899-му.
Звичайно, праця на Донбасі була далеко не легкою, а становище промислового робітництва — не менш складним, ніж в англійських, французьких чи німецьких колег. Але робітники Донбасу були вже не «прикомандированими» рабами-кріпаками, а вільними людьми. До того ж у ході технологічного розвитку підвищувалися вимоги до їхньої кваліфікації, а кваліфікація, своєю чергою, підвищувала їхній соціальний статус. Так, робітники Юзівки у 1897-му отримали 850 ділянок під будівництво власного житла, причому проєкти узгоджувались із архітектором заводу. Перед будинком обов’язково мала бути брукована доріжка, ліхтар, а по периметру подвір’я належало висадити два ряди дерев. Доставка води, палива й вивезення сміття були безкоштовними, а згодом Джон Юз придбав ще й завод для спалювання відходів. І в цьому сенсі Юзівка не була поодиноким явищем. Наприклад, у Горлівці компанія Ауербаха, що збудувала перший у Російській імперії ртутний завод, відкрила лікарню, школу, бібліотеку, церкву, чайну з кінематографом. Потім тут з’явився театр, спортивні секції та більярдні клуби, а артилерійський завод організував власну футбольну команду. На пів століття раніше такі розваги були доступні хіба місцевим поміщикам, заможним міщанам та чиновництву, але тепер їх упевнено тіснила нова робітнича аристократія. Словом, найбільш масштабні, і головне — позитивні зрушення в історії Донбасу спричинили саме підприємці, завдяки яким цей край здійснив цивілізаційний ривок уперед.
Вийти із старопромислового циклу
Після захоплення влади більшовиками траєкторія розвитку Донбасу не змінилася — цей край так і залишився «кочегаркою» імперії, тільки тепер вже радянської. Але рушійні сили, які рухали Донбас уперед — капітал та приватна ініціатива — надовго покинули цей край. Міфологізована сталінська індустріалізація була б неможливою без участі іноземних фахівців та імпорту західних технологій, а іноді й цілих підприємств. Проте реальні успіхи сталінських «п’ятирічок» все одно виявилися роздутими. Повністю повернути Донбас на рейки нормального розвитку в роки незалежності не вдалося. За способом мислення та господарськими звичками місцева еліта — так звані «донецькі» — була нащадками донбаського регіонально-галузевого клану, створеного ще сталінським «вугільним» міністром Олександром Засядьком (див. Тиждень № 20/2018). Це були майстри кабінетних інтриг, лобізму й шантажу, які набули звичок свавільних баронів, а згодом отримали змогу використовувати все це для особистого збагачення. Від промисловців на кшталт Джона Юза, Ґустава Гартмана чи Олексія Алчевського їх відрізняло головне — відсутність справжнього підприємницького мислення, орієнтованого не лише на максимізацію прибутку, а й на масштабну бізнесову творчість.
2014 року більшість головних промислових районів Донбасу опинилася в окупації. Але й відновлення підконтрольної частини регіону — питання дискусійне. Типовий старопромисловий регіон, Донбас пережив свій зоряний час в епоху вугілля і сталі, причому через ригідність радянської економічної системи він розтягнувся ще на кілька додаткових десятиліть. Тому зараз, у ХХІ столітті, плани відновлення колишньої промислової могутності Донбасу є цілковито утопічними — не так через непоправні втрати пострадянського періоду, як через зміни глобальних економічних і технологічних тенденцій. Тому якщо Донбас отримає новий імпульс до відродження, воно неодмінно буде пов’язане з масштабним виробничо-економічним перепрофілюванням. У якому напрямі відбуватиметься, наразі передбачити важко. Але вже зараз можна стверджувати, що рушієм розвитку Донбасу, як і у другій половині ХІХ століття, може стати лише підприємницька ініціатива.