Україна й далі рухається по спіралі деградації, коли кожен черговий економічний цикл зростання—спаду завершується тим, що економіка країни опиняється в дедалі гіршій ситуації. І це кардинально відрізняє нашу країну від успішних країн світу, у яких, незважаючи на спади під час періодичних економічних криз, водночас помітне довгострокове зростання.
Рух униз
Навіть на перший погляд успішний для української економіки початок ХХІ століття, коли ми мали найвищі за всі часи незалежності темпи зростання, насправді були лише частковим відновленням після попереднього обвалу в 1990‑х. Обсяг ВВП, який у 1999 році становив лише 44,7% від рівня 1991-го, після зростання на 82,2% у 2000–2008 роках досягнув тільки 81,4% стартового показника. Після завершення чергового циклу відновлювальних зростань і спадів у 2020-му вітчизняна економіка спустилася уже до 66% від рівня 1991-го й 78% від показників 2008 року.
За цей час ми вельми відстали від усіх сусідів: якщо в 1992-му та 2020-му ВВП за паритетом купівельної спроможності (ПКС) на особу в Україні МВФ оцінив у $6,1 тис. і $12,7 тис., то в Польщі за цей час він зріс із $6,6 тис. (майже українського рівня) до $33,7 тис., а в Румунії — із $6,2 тис. до $30,1 тис. за той самий період. І відповідна тенденція триває, бо в її основі перебувають значно вищі темпи економічного зростання в сусідніх країнах Центральної Європи порівняно з Україною. Наприклад, при 2,5–3,4% приросту економіки в Україні в 2016–2019 роках у сусідніх Польщі й Румунії темпи зростання за ці роки становили, відповідно, 4–5% і більше.
Читайте також: Усе для олігарха
Іще бурхливішим було зростання ВВП в азійських країнах, які здійснювали агресивну підтримку національних виробників для виходу на експортні ринки й водночас тримали закритими внутрішні. Якщо у В’єтнамі лише 20 років тому ВВП за ПКС на одного мешканця ($2–2,1 тис.) був удвічі меншим, аніж в Україні ($4 тис.), то у 2020-му він нас майже наздогнав ($10,8 та $12,7 тис., відповідно), незважаючи на те, що кількість населення там за цей час значно зросла, а в Україні, навпаки, зменшилася.
До того ж із часом економічна динаміка тільки погіршується. Про темпи зростання, які країна мала навіть на початку 2000-х, упродовж останнього десятиліття можна було лише згадувати. А 12 років, що минули від часу світової кризи 2008–2009-го, узагалі видаються своєрідною «втраченою дюжиною». Адже загалом створюваний в українській економіці валовий продукт за цей час зменшився на 14%, що приблизно відповідає зменшенню кількості населення на фактично підконтрольних територіях за відповідний час. І останнім часом Україна не лише не долає відрив від своїх заможніших сусідів, а й дедалі більше відстає. Наприклад, усупереч нещодавнім бравурним заявам урядовців, насправді спад української економіки у 2020 році виявився в кілька разів глибшим, аніж у сусідніх країнах. Скажімо, наш ВВП упав на 4,2%, у Польщі — лише на 2,8%, а в Литві взагалі на 1,3%. Якщо ж брати до уваги лише промисловість, на яку карантинні обмеження у зв’язку з пандемією поширювалися менше, то при спаді промислового виробництва в Україні за підсумками 2020 року на 5,2% у Польщі воно зменшилося тільки на 1%.
Ринок для інших
Щоб вирватися із нинішньої низхідної спіралі, Україні потрібні тривалі двозначні показники щорічного зростання. А для цього важливо відійти від моделі паразитування на дедалі менших залишках національного багатства й натомість перейти до політики його активного збільшення. Лише динамічне зростання виробництва найрізноманітніших готових промислових товарів для внутрішнього споживання, а також нарощування експорту здатні гарантувати такий результат. Адже ні агросектор, ані добувна промисловість з об’єктивних причин просто не в змозі забезпечити двозначних показників зростання.
Читайте також: Тягар нерозв’язаних проблем
Проте впродовж останніх десятиліть держава залишалася пасивним спостерігачем того, як український ринок дедалі більше наповнювали товари, вироблені в інших країнах, а про активні зусилля щодо просування експорту українських готових товарів на нові ринки залишалося лише мріяти. Якщо 2005-го завезені з інших країн непродовольчі товари становили 42,4% усіх проданих в Україні, то в 2019 році їх частка сягнула вже 68%. Натомість в обмін на відкритий внутрішній ринок ми не отримували співмірних можливостей для збуту власних товарів із високою доданою вартістю на ринках більшості торговельних партнерів.
І бізнес підлаштовувався під відповідні реалії. В умовах відсутності державної політики захисту національного виробництва готових товарів він рухався шляхом найменшого опору й заробляв на імпорті щоразу більших обсягів іноземних готових товарів та експорті промислової й сільськогосподарської сировини. Або на розвитку торговельних мереж і транспорту для забезпечення зачарованого для розвитку національної економіки кола товарних потоків: вивезення щоразу більших обсягів сировини і споживання іноземної готової продукції. У результаті, якщо виміряна у єдиній європейській валюті валова додана вартість в обробній промисловості з 2007-го до 2019 року зменшилася із €20 млрд до €14,9 млрд, то в добувній зросла із €4,5 млрд до €7,7 млрд, у сільському господарстві — із €6,8 млрд до €12,4 млрд, а в торгівлі — із €13,6 млрд до €18,1 млрд.
До того ж якщо більшість країн світу імпортує сьогодні або те, чого не може виготовити чи видобути самостійно (критичний імпорт), або те, що виробляти самим значно дорожче, ніж традиційним постачальникам, то в Україні значну частку ввезених готових промислових товарів становлять ті, які вона цілком могла б виробляти самотужки. Водночас простежується тенденція до зменшення чи принаймні стагнації так званого критичного імпорту (дефіцитних у країні енергоресурсів і сировини) і витрат на ввезення машин та обладнання, які ми наразі не можемо виробляти, але які потрібні для модернізації економіки.
Наприклад, імпорт палива з 2000 року, незважаючи на стрімке зростання цін за ці два десятиліття на нафту й газ, збільшився лише з $6 млрд до $8 млрд. І це за умови, що до $8 млрд у 2020 році належали майже в шість разів більші обсяги кам’яного вугілля ($1,7 млрд проти $0,29 млрд у 2000 році). Тобто крім вугілля обсяги імпорту палива нині лише на 10% більші, ніж були 20 років тому.
Натомість щорічний імпорт продукції легкої промисловості з 2000-го до 2020 року зріс більш ніж у 4,5 раза — із $0,59 млрд до $2,73 млрд. І це за умови, що за цей час обсяги продукції всієї української легкої промисловості зросли лише з $0,57 млрд у 2001-му до $0,88 млрд у 2020 році. Проте більшість її збувають до країн ЄС. Натомість на внутрішньому ринку через демпінг азійських виробників частка українського готового одягу чи взуття, як свідчать дані Держстату за 2019 рік, знизилася до 6–8% усіх продажів.
Читайте також: Хронічно кризовий курс
Навіть стрімке нарощування посівів зерна та олійних, яке триває в Україні впродовж останніх десятиліть, відбувається за рахунок дедалі більших обсягів імпорту необхідного насіння, добрив, засобів захисту рослин, техніки і, звісно, палива для її роботи. Наприклад, лише імпорт засобів захисту рослин і добрив для агросектору обійшовся в $1,73 млрд у 2020-му, ще на $1,1 млрд було імпортовано сільськогосподарської техніки. Водночас їх виробництво в країні здебільшого або відсутнє, або мінімальне, до того ж державної політики для стимулювання появи й тим паче заміщення імпорту немає. Наприклад, виробництво засобів захисту рослин у країні у 2020-му становило еквівалент лише $57 млн техніки, для сільського й лісового господарства — $318 млн. Також мінімальною є й переробка сільськогосподарської сировини на продовольчі товари з вищою доданою вартістю. Імпорт готових харчових продуктів не лише вже зараз перевищує їх експорт (у 2020 році — $1,85 млрд проти $1,29 млрд відповідно), а останнім часом іще й стрімко зростає на тлі зменшення обсягів експорту відповідної продукції українського виробництва.
Аналогічна ситуація простежується і в металургії — здавалося б, іще одній із візитних карток нашої країни у світі. Так, на тлі значних обсягів експорту металургійних напівфабрикатів за підсумками 2020 року імпорт готових виробів із чорних металів майже зрівнявся за обсягом із їх експортом ($874 млн та $879 млн відповідно), хоча ще 20 років тому (2000-го) більш як уп’ятеро йому поступався ($125,3 млн і $653 млн). Водночас експорт руд за цей самий час зріс майже в 10 разів — із $465 млн до $4423 млн. А наш гірничо-металургійний комплекс дедалі більше еволюціонує з виробника металопродукції до постачальника сировини для металургії інших держав. Водночас втрачаються десятки, якщо не сотні тисяч потенційних робочих місць у галузі на користь їх створення в інших країнах.
Що вже казати про потенціал розвитку українського машинобудування та виробництва товарів довгострокового використання для потреб українців. Адже вже зараз обсяги ввезення таких товарів до України ($18,2 млрд у кризовому 2020-му та $19,9 млрд у 2019 році) утричі перевищують усі обсяги виробництва в наявному українському машинобудуванні (172,9 млрд грн або $6,4 млрд у 2020-му). Схожа ситуація і з хімічною галуззю, де імпорт із $0,9 млрд у 2000 році зріс до $7,3 млрд у 2020-му. І лише чверть від цієї суми становить згадана вище агрохімія, натомість решта — найширший спектр товарів, разом зі значними обсягами побутової хімії та фармацевтичної продукції. Водночас уся продукція українського хімпрому у 2020 році становила лише $3,4 млрд, а її експорт із 2000-го зріс лише з $1,5 до $1,9 млрд.
Читайте також: Тягар нерозв’язаних проблем
А це саме ті сектори, які можуть створити найбільше робочих місць і можливостей для появи сотень і тисяч нових компаній та забезпечити більше доданої вартості для країни й у перспективі розширення податкової бази для ефективнішого наповнення державного бюджету.
Лихварство замість інвестицій
Не виконує своїх функцій забезпечення бізнесу інвестиційними ресурсами і українська кредитно-фінансова система, особливо коли йдеться про нарощування внутрішнього виробництва й експорту товарів. Натомість вона сфокусована на отриманні надприбутків від споживчих позик і гарантованого доходу від державних облігацій. А розрив між споживчим кредитуванням населення та фінансуванням банками підприємств стрімко зростає. Наприклад, обсяг кредитів, виданих усім підприємствам країни, із грудня 2018-го до листопада 2020 року, за даними НБУ, зменшився з 859,7 млрд грн до 742,2 млрд грн. Водночас кредити домогосподарствам, навпаки, зросли з 201,1 млрд грн до 210 млрд грн. Ще швидше збільшувалися запозичення держави через внутрішній державний і гарантований борг, який із кінця 2018-го до кінця 2020 року зріс із 771,4 млрд грн до 1033 млрд грн.
Причина пріоритетного фінансування банками споживчих кредитів для населення, а не підприємств, криється у більш як трикратній різниці дохідності таких видів позик, «ножиці» якої до того ж і далі стрімко розширюються. Так, якщо населення кредитували у грудні 2020 року в середньому під 30% річних у гривні (у грудні 2018-го було 31,5%), то позики підприємствам пропонували під 9,2% (у 2018-му було 16,9%). Натомість темпи зростання депозитів, які бізнес накопичував на рахунках банків, значно перевищують показники для внесків населення. Так, приблизно за той самий час, тобто з грудня 2018-го до листопада 2020 року, депозити підприємств зросли більш ніж у півтора раза (із 342,5 млрд грн до 517,4 млрд грн), водночас громадян — менш як на третину (з 530,3 млрд грн до 703,3 млрд грн).
Кредитування споживання, може, і стало би стимулом для національного підйому, однак за однієї умови: якби придбані за ці кошти товари було вироблено в Україні, а розширення їх випуску призводило б до зростання української економіки та створення нових робочих місць. Проте в нинішніх умовах незахищеності внутрішнього ринку левову частку споживчих позик, які українці отримують у банках, вони спрямовують на придбання імпортної побутової техніки, електроніки, автомобілів та інших товарів. Аналогічна ситуація, до речі, і з державними запозиченнями, які пройшовши через бюджет, так само в дедалі більших обсягах опиняються за межами країни. Це відбувається через купівлю товарів, вироблених в інших країнах, і державою, і громадянами, які отримують свої виплати з бюджету.
Читайте також: ОВДП: крок вперед, два назад
Як наслідок, українцям та уряду дістаються щоразу більші борги під вищі, особливо за світовими мірками, відсотки. А всю користь із такої ситуації отримують кредитори й іноземні постачальники товарів. Це підриває перспективи економічного зростання та загрожує подальшим зниженням інвестицій у виробництво.
Потрібні зміни
Наявна модель економіки прирікає Україну на подальший занепад, коли потоки валюти, отримані в результаті розпродажу національних багатств, залишатимуть її в обмін на споживчі товари. Водночас за її нинішніх розмірів та кількості населення збільшити доходи переважної частини українців бодай удвічі-втричі жодним із варіантів перерозподілу наявного національного багатства не вдасться. Досягнення успіху в країні можливе лише за умови загального зростання «національного пирога».
І змінити стратегію державної політики здатна тільки організована сила, якою в Україні мав би стати національний бізнес, що потребує сильної держави і для захисту на внутрішньому ринку, і для просування своїх інтересів у світі. А сили й ресурси, які сьогодні марнуються для внутрішньої боротьби між окремими бізнесовими групами, мають бути спрямовані на досягнення спільних цілей модернізації та нарощування економічного потенціалу.
Читайте також: Економічний прогноз. Погляд експертів і бізнесменів
Звісно, український бізнес неоднорідний, до того ж у різних його складниках часто протилежні інтереси. Проте погляди національного й іноземного бізнесу на те, як має розвиватися Україна і чим визначатиметься її економічна політика, принципово різні. Перший природно зацікавлений у її довгостроковому розвитку. Однак більшість ТНК, які працюють в Україні, переважно імпортують готову продукцію, вивозять сировину й надають фінансові та посередницькі послуги. Звужене відтворення робочої сили, заощадження на освіті та кваліфікації, медицині й інфраструктурі, що в довгостроковій перспективі призводить до деградації певної національної економіки, не є проблемою для транснаціонального капіталу. Адже після того, як певну територію буде «використано», він легко може перенести свою діяльність туди, де вдасться й надалі отримати максимальну норму прибутку.
Якщо у вироблені економічної політики в західному світі домінують саме фінансово-промислові групи, то специфіка України полягає в тому, що національний фінансовий капітал є найслабшим. Левова частка банківського сектору країни належить або державі, або іноземним власникам. А виробничий і торговельний український бізнес за першої ж можливості кредитують напряму іноземні фінансові установи. Зрештою, саме виробничий бізнес мав би бути найбільше зацікавленим у зміні державної політики, адже в нинішньому вигляді вона позбавляє його перспективи.