Сім років минуло з моменту подій, які глибоко зачепили та змінили велику частину громадян України. Досі, коли в живих розмовах зринає дата, приміром, 19 лютого — ти розумієш, про що йдеться. Час невпинно летить, але в масштабах історії це все ще не настільки значний період, щоб могти зосередитися не лише на його меморіалізації, але й на розвиткові країни та її рухові в майбутнє. Потрібні свідчення, збирання розрізнених шматочків у спільну картину, систематизація, але навіть візії майбутнього та рефлексії щодо нього нині вигулькують лише поодиноко. Проте, як колись описував Платон у своїй знаменитій «Державі», у кожного своє призначення: комусь займатися архівами, комусь робити меморіали, комусь збирати документи, а комусь — вкладатися в проєкти та ініціативи, які допомагають жити й розвиватися далі. Тиждень спробував зібрати інформацію про ініціативи, пов’язані з Майданом і пам’яттю, але спрямовані в майбутнє.
Музей Майдану / Музей Свободи
«Ми — Музей Свободи. Розповідаємо про боротьбу за права людей і незалежність держав», — такими є перші рядки опису ініціативи, що об’єднала в собі два середовища, спільною для яких є тема Майдану.
Усе починалося в офісі компанії «Pro.mova» у Києві на вулиці Січових Стрільців. Там міркували, як знайти баланс між потребою збереження пам’яті та рухом у майбутнє. Як ці середовища об’єдналися, згадує Олександра Бакланова — експертка зі стратегії та співтворчиня ініціативи «Музей Майдану / Музей Свободи»: «Дві ініціативи виникли приблизно одночасно та незалежно одна від одної. Ініціатива Музею Свободи виникла в середовищі «Pro.mova» як ідея того, що для осмислення Майдану і взагалі того, яким є наш рух свободи, нам потрібен простір, майданчик і точка кристалізації з орієнтацією на майбутнє, а не лише на теперішнє і минуле. Без заперечення минулого — це важливо. Ми розглядали це як відповідь на потребу почати творити таку ідею свободи, яка справді потрібна для майбутнього. А ініціатива Музею Майдану виникла в середовищі музейників — колишніх учасників подій на Майдані. Вони розуміли значення того, що відбувалося, і вже під час революції почали музеєфікацію. Збирали артефакти, замальовували, захищали написи на Головпоштамті склом. Ми всі перетнулись на барикадах і почали взаємодіяти. Тоді ми й зрозуміли, що це один із прикладів, як ініціативи можуть не конкурувати, а працювати разом. Дуже цікаво поглянути на те, як наші ідеї можуть підсилити одна одну. З боку музейників природно озвучувалась потреба збереження, а наша первинна ідея — про майбутнє і осмислення, тож нам було дуже цікаво співпрацювати. Ми фактично вчили мову одне одного, намагаючись почути аргументи обох середовищ».
Читайте також: Пам'ять про Небесну сотню. Що відомо про спорудження Меморіалу та Музею Майдану
Коли ініціативи об’єднались, почався наступний етап — проєкт підтримала держава. Так музей отримав національний статус, фінансову і законодавчу базу. Та робота над його наповненням і врахування інтересів кожного триває й досі. Серед іншого, Олександра Бакланова наголошує й на потребі розуміння психотравми, яку пережило наше суспільство, але оцінює її радше як досвід, який може зробити нас сильнішими: «Суспільство вразливе: воно все ще в травмі і посттравмі. З огляду на це всім нам — і тим, хто живе в країні, і тим, хто приїжджає з-за кордону — важливо враховувати, що ці події все ще мають різний за глибиною емоційний вплив на різні групи громадян. Для частини українців це героїчний досвід, для частини — досвід болю і боротьби. І ці досвіди нам ще варто осмислювати. Це переживання емоційно складних подій, проте воно здатне вести нас у майбутнє, яке ми самі вирішимо збудувати. Ті, хто працює з травмами, вирізняють не тільки сам травматичний стан, а й посттравматичне зростання — це означає, що всі ми можемо вийти з них сильнішими. Водночас це не ознака того, що травматичний досвід добрий, але оскільки це вже з нами сталося, то постає питання, чи можемо ми пропрацювати цей матеріал і вийти з цієї ситуації іншими».
Місце пам’яті. Мистецька резиденція імені Назарія Войтовича у селі Травневому стала важливим осередком суспільного та культурного життя Збаразької громади
Історики жартують, що з часів Французької революції минуло надто мало часу, щоб зрозуміти, що саме тоді відбулося. Історичні події мають далекосяжний вплив. Олександра Бакланова говорить, що процес осмислення подій Майдану триватиме постійно: дарма сподіватися, що одного дня ми просто скажемо «все ок, розібралися!». Чимало оприявнюється і травм, яких люди навіть не усвідомлюють. Тому однією з цілей музею є дати людям майданчик та можливості для зцілення.
«З точки зору суспільних трансформацій Україна — чи не найцікавіше місце на планеті. Тут відбуваються живі історичні процеси. З одного боку, є посттоталітарна і постколоніальна травма, з іншого — досвід боротьби. І це шалена різниця потенціалів. Ці крайні точки генерують стільки енергії, що її можна переплавляти на будь-що. Вона може творити дива. Нам треба себе відстояти — бо війна триває, і водночас не вбити в собі здатність будувати, об’єднуючись між собою. І саме ця здатність створювати була закладена в кожну із ініціатив зокрема та в нашу спільну ідею Музею Майдану / Музею Свободи загалом», — зазначає експертка.
Стипендія та фонд імені Богдана Сольчаника
У 2014 році я навчалася на магістерській програмі з журналістики УКУ у Львові. Пригадую, як під час одного з нескінченних переїздів між Києвом і Львовом побачила в головному корпусі університету виставку зі світлинами Богдана Сольчаника. Там було багато його усміхнених фото з подорожей і навіть та знаменита світлина в гуцульському одязі, яку тепер можна побачити всюди. Не вірилося, що його більше немає. Ми не були знайомі особисто, але про нього в той час «гудів» весь університет. Перспективний історик, молодий викладач, поет, життєрадісна та активна людина.
Читайте також: Меморіал vs. розслідування
Це була перша втрата. І для нас усіх це буквально показало, як усе це близько: через одне рукостискання — поранені та вбиті.
Професор, викладач УКУ, наставник та колега Богдана Сольчаника Ярослав Грицак згадував його так: «Ми можемо зараз тільки уявляти, як далеко би він пішов у своїй науковій кар’єрі. Іноземним вченим довелося б вивчати напам’ять його прізвище, щоб вимовляти його без помилок на міжнародних наукових конференціях. Його список публікацій був би довгим і багатим на важливі праці. Він мав би влаштоване життя і заслужене визнання. Та всього цього ніколи не станеться. Куля урвала його життя».
Богдан Сольчаник із перших днів Майдану брав активну участь у всіх подіях і загинув від кулі снайпера 20 лютого 2014 року на вулиці Інститутській у Києві. У той час він саме працював над дисертацією на тему «Виборчі практики в малому західноукраїнському місті 1965–2006 років».
Продовжуючи справу. У пам’ять про історика, викладача УКУ Богдана Сольчаника його колеги та друзі створили благодійний фонд і започаткували стипендію для аспірантів
Богдана в УКУ досі пам’ятають як вольову особистість. Усе це надихнуло створити фонд його імені, а з 2016 року — ще й стипендію для аспірантів, яка підтримує міждисциплінарні наукові дослідження в галузі гуманітаристики і зокрема історії. Оскільки в УКУ доволі налагоджена система меценатської підтримки та інвестицій в освіту, фонд не став чимось винятковим. Перший внесок зробила родина Антоновичів із США, затим збір коштів підтримав жертводавець із Німеччини Стефан Миронюк. Неабияких зусиль для поширення історії життя та участі в Революції Гідності Богдана Сольчаника доклав Президент УКУ, Архієпископ і Митрополит Філадельфійський УГКЦ у США владика Борис Ґудзяк. Метою було зібрати 150 тисяч доларів США. Як згадувала керівниця відділу розвитку Ольга Зарічинська, спочатку така сума здавалася нереалістичною, але з часом дедалі більше людей долучалося до збору коштів. Згодом з’явилась ідея приурочити цей збір до певних дат — наприклад, до днів народжень викладачів. Замість подарунків усім охочим пропонували зробити внесок у майбутню добру справу. Це спрацювало.
Цю традицію розпочав саме Ярослав Грицак на своє 60-ліття. Професор завжди наголошував на обдаруванні та цілеспрямованості свого учня. До того, як стати викладачем в УКУ, Сольчаник паралельно навчався в трьох університетах, щоб згодом поїхати на аспірантуру до Варшави. Він мріяв навчатися на Міждисциплінарних індивідуальних гуманітарних студіях під керівництвом професора Варшавського університету Єжи Аксера.
У день ювілею Ярослава Грицака адміністрація та студенти УКУ отримали листи із закликом підтримати фонд імені Богдана Сольчаника і тим самим дати можливість продовжувати його справу, розвивати галузь. Далі краундфандингову кампанію провадили ректор УКУ отець доктор Богдан Прах, науковиця й археологиня Олена Джеджора, колишній радник ректора з особливих доручень Павло Хобзей. Загалом вдалося залучити $43 тис. Значну суму зібрали і на дні народження Президента УКУ Бориса Ґудзяка. Поставленої мети досягли спільними зусиллями.
Читайте також: Справи Майдану: чергові загрози
Стипендіатами Фонду в 2016–2020 роках стали Іван Альмес, Неллі Холтобіна, Михайло Мартиненко, Руслан Чікалін та отець Василь Гаранджа. Уже за рік цей список поповниться ще одним іменем, і справа триватиме. З фонду щорічно надається стипендія, яка покриває вартість навчання, проживання в університетському колегіумі, харчування, а також дослідження за обраною аспірантом темою.
Таким чином пам’ять про колегу і друга втілилася в проєкті, націленому на майбутнє. Сподіваємося, що завдяки таким прикладам в Україні зможе з’являтися дедалі більше подібних ініціатив.
Мистецька резиденція імені Назарія Войтовича
Назарій Войтович відомий як наймолодший учасник Небесної Сотні. Хлопець мешкав у селі Травневому Збаразького району Тернопільської області. Спочатку передавав на Майдан необхідні речі автобусними рейсами, а потім вирішив поїхати сам. До Києва виїхав вночі 19 лютого, а вже наступного дня загинув від снайперського пострілу в голову.
Мистецька резиденція його імені, як і попередні ініціативи, утворилася на перетині збереження пам’яті та руху в майбутнє, підтримки молодих талановитих митців та водночас осмислення пам’яті як українцями, так і іноземцями. Для створення проєкту об’єдналися ГО «Конгрес активістів культури», керівницею якої є Людмила Ничай, та ГО «Родини героїв Небесної Сотні». Активну участь у ньому брали й члени сімей загиблих героїв. Наразі обидва середовища плідно співпрацюють. Батько Назарія Войтовича є куратором майстерень та керівником місцевого осередку нової інституції.
Наймолодший із Небесної Сотні. 17-річний студент із Тернопільщини Назарій Войтович був вбитий 20 лютого снайпером на вулиці Інститутській
«Перша наша програма стосувалась саме ревіталізації нашого простору і наших цінностей, які викристалізувалися після Майдану. Ми розмовляли про це з місцевою аудиторією та створювали перші мистецькі проєкти. Щоразу, коли до нас приїжджають митці, ми задаємо певні межі: ми говоримо про спільну пам’ять, яку можемо генерувати через спільну творчу рефлексію. До нас приїжджають митці з різних куточків України та інших країн, вони спостерігають за звичайним життям та бачать цінності, якими живе суспільство. Вони мають нагоду творити нову, живу історію, перебуваючи в місцевому контексті та спілкуючись із людьми. Ми наголошуємо на тому, що це місце, де народився герой Небесної Сотні, але також хочемо говорити і про те, як у звичайних життєвих сюжетах народжується дух, що дозволяє нам критично мислити, підходити до історії зовсім по-іншому. Це створення живого контакту», — розповідає менеджерка резиденції Людмила Ничай.
Неодноразово до Травневого приїжджала і письменниця й перекладачка Надія Гербіш із родиною. Вона допомагала з перекладом для іноземців, працювала з мамами дітей із інвалідністю, а також із багатодітними родинами. Навчання дітей є частиною мистецького процесу на резиденції. Митці вчать їх різним ремеслам, діляться досвідом. Окрім занять, дітям пропонують погуляти на природі, щоб вони знаходили там натхнення і реквізит для майбутньої творчості.
«Приїздили митці з Італії, Німеччини. Наприклад, К’яра з Італії мала мистецький проєкт — їздила різними країнами і плела гамаки, водночас розповідаючи історії. Як колись у нас на вечорницях за буденною роботою ділилися сокровенним. Жінки співали своїх пісень, збирали їх, а іноді розповідали свої історії й іншим, наприклад мені», — згадує Надія Гербіш.
Вироби, створені під час резиденції, виставлялися в галереї Збаразького замку — там вони справляли зовсім інше враження, аніж у сільських умовах. Так творилася особлива атмосфера, і діти могли відчути себе причетним до дива.
«Я сподіваюся, що Назарій усміхається, дивлячись на все це з небес. Батьки його дотичні до всього цього гамору — і це про життя, яке продовжується, триває і проросло в щось дуже гарне», — каже Надія Гербіш.
Основною аудиторією резиденції є молодь. Якщо йдеться про іноземців, то це покоління, яке нічого не знає про Україну, та й українські учасники переважно були підлітками під час Революції Гідності. І в цій взаємодії виникає одне з найважливіших запитань післямайданного часу: як розповідати про Майдан далі? Як зацікавити молодих людей, які не проживали цей досвід, а лише читали про нього або й узагалі про нього не знають? Людмила Ничай пояснює: «Для комфортнішого проживання учасників ми розробили міжнародні програми — українсько-німецьку та українсько-словацьку. Учасники дізнаються про Україну безпосередньо від тих, із ким тут спілкуються. Є гугл-перекладач, тож вони можуть перекладати матеріали. Але тепер вони принаймні знають, що гуглити. Хтось приїжджає з думками про фільми Тарковського чи Чорнобиль, хтось щось чув про Майдан, а дехто дізнався про нього лише з опису нашої резиденції. Інформації про Україну іншими мовами вкрай мало, тому люди дізнаються все на місці. Проте вони цікавляться. Словаки дивувалися: мовляв, як так сталося, що вони така маленька країна поруч із таким гігантом, як Україна, і водночас нічого про нас не знають. Їх більше цікавить ЄС і їхнє сьогодення».
Людмила Ничай згадує, що надзвичайно додала сил підтримка місцевої громади. В 2016-му родина Войтовичів запросила активістів культури створити для них проєкт, і один із місцевих підприємців одразу запропонував команді приміщення в оренду за 1 гривню на 50 років. Єдиною умовою було — щоб тут щось відбувалося. Раніше це приміщення було недобудованим магазином, яке вже переробили на майстерні та житловий поверх. Також на одному з поверхів розташувалася греко-католицька церква. Тож люди знають це місце і звикли, що тут відбуваються важливі події. Місцеві жителі допомагали робити ремонт, відновлювати будинок. І в кожній резиденції проводяться майстер-класи від митців, публічні зустрічі, інші відкриті події. Центр є простором для спілкування, обміну ідеями та взаємодії різних культур.
«Ця резиденція задумувалася саме в цьому селі, щоб позбуватися ізоляції на надавати відкритий доступ до сучасного мистецтва, хоч це й невеликий населений пункт. У світі це поширена практика. Ми максимально демократизували сучасне мистецтво», — каже Людмила Ничай.
За чотири роки існування Мистецька резиденція імені Назарія Войтовича налагодила співпрацю з місцевими громадськими організаціями, владою, школами. Нині новоутворена Збаразька територіальна громада бере цей проєкт на свій баланс. Це означає, що резиденція отримуватиме державне фінансування і почне діяти на постійній основі.
Тиждень запитав у Людмили Ничай також і про те, що вирішує наразі часова відстань і чи допомагає вона гоїти післямайданні рани. Вона відповіла: «Тут є два моменти: мистецький і політичний. Те, про що ми читали колись у фантастичних книжках, є тепер нашою реальністю. Існує думка, що митці часто біжать попереду свого часу через те, що рефлексують про сьогодення. Тому сучасне мистецтво є частиною цього проєкту про меморацію і спільну пам’ять, бо ці мистецькі ціннісні категорії показують, що буде завтра. Молоді люди, які були підлітками під час Майдану, сприйматимуть цю історію, десь як ми — події Другої світової, про яку ми читали в книжках. Історії героїзуються, навіть ті, що досі мають живих свідків. Та ці історії занадто романтизовані й белетризовані. І щоб цього позбутися, ми намагаємось говорити про все відкрито. З іншого боку, є політичний момент: це болюча частина нашої власної особистої історії. У нас досі триває війна і люди, втягнуті в неї, часто називають Майдан її причиною, звинувачують його у всьому. Тому ця історія може адвокатувати, а може і створювати конфлікт. Я наразі працюю з проєктами на Сході України, і коли кажу, що я кураторка мистецької резиденції, створеної в пам’ять про героя Небесної Сотні, — бачу неоднозначну реакцію. Але мовчати про це я не хочу, бо я сама брала участь у подіях Революції Гідності. І те, що я не загинула, не означає, що це не моя справа. Як і те, що я була на Майдані, не спричинило війну. Люди, які мислять критично, розуміють це».