Оголошення Букерівської премії з літератури — подія, на яку із завмиранням серця чекають тисячі літературних критиків у всьому світі. Варто додати, що більшість із них не має жодного стосунку до англомовної літератури. Про Гонкурів цього року згадало не лише «Радіо Культура», а й усі центральні новинні ресурси. А скандал із новим романом
Джоанн Роулінґ посварив не лише британський, а й український фейсбук. Ми чекаємо на свіжі книжки Кадзуо Ішіґуро, коментуємо список найкращих видань від NYT і знаємо про шортліст Міжнародного Букера більше, ніж про лауреатів Шевченківської премії за останні 20 років. То як одним літературам вдається посідати такі високі місця не лише на міжнародному п’єдесталі, а й у нашій внутрішній ієрархії, поки інші пасуть задніх? Чому президент України, коли йде на книжковий ярмарок, купує роман Фредріка Бакмана, а не Софії Андрухович? І чи чули у Швеції бодай нобелівські академіки прізвище Андрухович? Замість бідкатися й нарікати, спробуймо з’ясувати, як так сталося, що одні літератури популярніші за інші. І чи маємо ми шанс змістити важелі впливу на свою користь.
Нерівні можливості
Перший фактор — суто історичний. Хоч би як ми нині ламали законодавчі списи і з якою тугою згадували труднощі на шляху української мови, проте одного, на жаль, змінити не можемо. Наша література тривалий час належала до так званих «малих», якщо згадувати термінологію французьких філософів Жиля Дельоза та П’єра-Фелікса Ґваттарі. Мала література найчастіше пов’язана з мовою меншини, локалізованою в більшій мові. Для такої літератури завжди характерний вищий рівень політизації, хоча б тому, що йдеться про консолідацію через мову. Часто вибір мови стає політичним висловлюванням, демонструванням позиції, а також зумовлює добирання тем. Якщо велика література може собі дозволити втриматися від політичних коментарів (вона вже перебуває у виграшному становищі), то мала найчастіше відбиває колективний інтерес і містить відверте або приховане політичне висловлювання. Якщо узагальнити, то можна сказати, що мала література просто приречена протистояти більшій, бо інакше її буде поглинуто, натомість більша може собі дозволити не докладати особливих зусиль для домінування. Тут важливо згадати один нюанс: Дельоз і Ґваттарі кілька разів наголошують, що бути меншиною (minorité) аж ніяк не означає «бути в меншій кількості» — ідеться про розподіл влади та важелів впливу. Як же це заважає літературі бути популярною? Так само, як бути меншиною часто заважає жінкам робити таку саму стрімку кар’єру, як її роблять чоловіки: набагато більше перешкод і менше можливостей для поширення свого впливу.
Бути меншиною на літературному ринку — невигідно, хоч як крути. Візьмімо хоча би приклад Індії: британці активно імпортують чай і тканину й натомість імпортують власні романи та літературні теми. Так, саме літературні теми. Щоб роман продавався на західному ринку, він не лише має бути написаний англійською мовою, а й стосуватися проблем, які цікавлять англійців. Написаний блискучою англійською постколоніальний текст, де центральним питанням є переосмислення історії, дає освіченому британському читачеві можливість абсолютно безпечно пережити розкаяння за імперські амбіції своєї батьківщини. Пережити — і відпустити. Як у відомому уривку з мультсеріалу «Південний парк», де голова величезної паливної корпорації, що спричинила черговий розлив нафти, гладить тюленя й повторює жалісливим голосом: «We are deeply sorry».
Чи стала індійська література відомішою та популярнішою за останні 30 років? Безумовно. Арундаті Рой, Салман Рушді, Аравінд Адіга — автори першого ешелону. Однак чи має шанс індійська література дорівнятися до британської впродовж найближчих 30 років за рівнем продажів, кількістю нобелівських лауреатів, потужністю літературного процесу? Ні і знову ні.
Імперське минуле тут дає окремим літературам чималу фору. Звісно, в Алжирі читатимуть французьких авторів, а новозеландці ще довго почуватимуться частиною британського літературного процесу. Поширивши свою мову на територію колонії, імперія на довгий час забезпечує попит на свій культурний продукт. Навіть головна британська нагорода — Букерівська премія — залишається ностальгійним пам’ятником імперії, якої давно немає. Мовляв, так, сонце над Британією вже сідає, однак ми все одно поділяємо спільні цінності, правда, друзі? Утім, варто сказати, що з часом місцева література емансипується й виходить із-під чужого впливу, якщо політику держави спрямовано на підтримку «своїх».
Індійські автори першого ешелону. Однак британський літературний імперський канон важить досі
Другий фактор популярності літератури, безпосередньо пов’язаний із першим, — поширеність мови оригіналу. Якщо текст написано світовою мовою — взяти хоча б шість офіційних мов ООН, — для нього від початку відкритий величезний потенційний ринок збуту. А особливо — якщо автор пише англійською. Ось чому всі згадані вище індійські автори обирають англійську, хоча могли би писати гінді чи мовою малаялам. Проблема не в тому, що в Індії побутує понад 400 мов і складно обрати, якою саме доносити свої думки, а в тому, що текст, написаний англійською, має шанс моментально завоювати прихильність американських, британських та австралійських читачів. І це ще до того, як питання перекладів на інші мови взагалі виникне. Поширеність мови, звісно, безпосередньо пов’язана з накладами, а отже, і прибутками, які отримає автор, та впізнаваністю його імені у світі. Хоч як крути, більшість авторів грають у команді: коли світова спільнота приймає першого письменника з певної країни, наступним пробитися відчутно легше. Коли у 2013-му вистрелив роман «Світила» новозеландки Елінор Каттон, читачі зацікавилися не лише її ранньою творчістю, а й феноменом новозеландської літератури загалом.
Популярність культури також може допомогти цілій когорті письменників здобути визнання за кордоном. Коли почалася мода на Японію, зокрема аніме, молодь відкрила для себе ще й потужну літературу традицію. І хай у мережі досі плутають двох Муракамі, Абе й Ое, — статус літератури відчутно змінився.
Третій фактор — це відкритість кордонів і можливість експортувати свою літературу за пільговими умовами. Лише один ринок у світі такий самодостатній, що може собі дозволити «літературне відлюдництво», — американський. Пулітцерівська премія, вибір тем, літературні тренди — у США це все внутрішня історія. Американці пишуть насамперед для своїх, але їх усе одно купує весь світ. А решті літератур, зокрема і британській, доводиться думати про експорт. І тут вільний економічний простір Європейського Союзу стає важливим фактором популяризації: там, де українцям потрібно боротися за місце в каталозі, німці чи французи мають його автоматично. До речі, експерти британського книжкового ринку прогнозують суттєве падіння прибутків своїх видавців після Brexit: якщо раніше британські автори могли конкурувати на європейському ринку з американськими за рахунок пільгових умов постачання своїх книжок, то тепер американці остаточно захоплять лідерство. В останніх — усі козирі на руках: потужніший внутрішній ринок, більше малих видавців, нижча собівартість книжки за рахунок масштабування. Це означає, що найближчими роками в каталогах європейських видавництв дедалі частіше звучатимуть прізвища американських авторів і дедалі рідше — британських.
Четвертий фактор популярності — хоч як дивно, але активність внутрішнього ринку. Порівняймо невеликий, але активний ринок із хорошою державною підтримкою та невеликий і неактивний ринок із мінімальною державною підтримкою. Наприклад, чеський і наш. Для їхнього видавця, згідно зі «Звітом про чеський книжковий ринок 2019–2020 років», середнім є наклад у 3500–5000 примірників. Для нашого — близько 1000–1500. У Чехії за 2019-й, останній допандемійний рік, було видано близько 15 тис. нових назв, в Україні — близько 24 тис. Тобто за накладами Чехія нас обігрує втричі, за назвами ми поки що випереджаємо, однак навіть не вдвічі. Саме час згадати, що населення Чехії становить 10,6 млн осіб, а України — понад 43 млн. Тож наша читацька спільнота порівняно мала й геть не активна. І ні, йдеться не про «дорогі книжки», як часто виправдовуються наші громадяни, які не купили за рік жодного видання, а про неготовність українського читача витрачати гроші на літературу. Так, середня ціна книжки в Чехії у 2020 році становила близько 275 крон (приблизно 360 грн), що відповідає ціні вечері в недорогому празькому пабі. Ціна української книжки до ціни вечері в київському пабі, як правило, недотягує. Що дає активний читацький ринок і більший попит на книжки? Вищі прибутки та ширші можливості для видавця, зокрема й у просуванні своїх авторів за кордоном. Можливість відправити автора на міжнародний ярмарок, видати якісний каталог, нарешті, перекласти сайт кількома мовами. Є й менш очевидні фактори: активна читацька спільнота презентує національну літературу в інтернеті, просуває власних авторів відгуками в соціальних мережах для читачів, а також формує мережу зв’язків із читачами з різних країн світу. Простіше кажучи, займається своєрідною культурною дипломатією.
Видима рука держави
Утім, просування національної літератури — насамперед справа рук держави, і для цього давно придумано окремий інструментарій — культурні інституції. Український інститут книги було засновано у 2016 році за зразком польського Instytut Książki. Однак схожі організації активно функціонували ще в ХІХ столітті: італійська Спільнота Данте Аліг’єрі, французький Альянс Франсез. Місія таких організацій не особливо відрізнялася від мети українського Інституту книги: представлення і просування книжок у межах країни та за кордоном. Грамотний піар — половина успіху не лише комерційних брендів, а й культури. Участь у міжнародних книжкових ярмарках, державні програми підтримки перекладів текстів на різні мови, письменницькі резиденції — усе це працює на створення літературного іміджу країни. І хоча Франція та Італія стартували в ХІХ столітті, а ми лише в ХХІ, проте маємо всі шанси з часом наздогнати Західну Європу, якщо на культуру в нас не шкодуватимуть грошей.
Щоб усі механізми функціонували, а культурні інституції суспільство не сприймало як самоокупні ринкові організації (так ніколи не було й навряд чи колись буде), необхідна політична воля. Так, і від цього залежить популярність та впізнаваність літератури за кордоном. Іноді її пропагування стає досить-таки агресивною державною політикою. Прикладом може бути китайський Інститут Конфуція, заснований у 2004 році. Це пропагандистська організація, яка за якихось 16 років розрослася до масштабу 530 інститутів на шести континентах. Звісно, ідеться про організацію курсів китайської мови та просування «правильних текстів», що прославляють китайський соціалізм і спосіб життя. Однак сам підхід до поширення таких текстів абсолютно ринковий і, варто визнати, досить дієвий. Особливо активними китайці залишаються в Африці (чергова «бійка за Африку» триває): вони не лише посилюють на континенті свій політичний вплив, а й активно завозять туди власну літературу. Можна спитати: «Що нам до пропагандистських організацій?». Однак побічним ефектом є поступове зростання престижності та видимості китайської літератури у світі, і йдеться вже не про соціалістичний штампований роман, а про умовну «високу полицю». Що ми знаємо про китайських авторів першої половини ХХ століття? Майже нічого. А що про сучасних? Нобелівський лауреат Мо Янь, один із найкращих фантастів сучасності Лю Цисінь, інтелектуал і перекладач Кен Лю — і це ті, кого можна сьогодні знайти на полицях навіть невеликих українських книгарень.
Умберто Еко. Другий після Данте. Він у ХХ столітті змінив статус італійської літератури за кордоном
Популяризація та просування авторів за кордоном робить їх помітними і для літературних журі, комітетів, авторитетних критиків та всієї спільноти професійних читачів. Такі автори потрапляють до шортлістів, в огляди журналістів The Guardian і The Washington Post та, у разі збігу вдалих обставин, навіть мають шанс на схилку літ отримати запрошення на нобелівський бенкет. Ми ж ніби потрапили в зачароване коло: не нагороджують, бо не знають, не знають, бо не нагороджують. Однак вихід із кола є — послідовне просування нашої літератури за кордоном. Звісно, ідеться не лише про приватні ініціативи окремих видавців, а про державні програми та продуману культурну дипломатію.
Екранізації вже давно стали таким потужним чинником популяризації літератури, що деякі автори одразу пишуть тексти з установкою на фільм. Одна з найкращих антиутопій другої половини ХХ століття — «Оповідь служниці» канадської прозаїкині Марґарет Етвуд. Авторка писала цей текст іще в 1980-х, коли мешкала в Західному Берліні (ось чому один із найяскравіших образів роману — Стіна), але вистрелив він лише 2017-го завдяки серіалу на платформі Hulu. Те саме можна сказати про роман «Залишок дня» нобеліата Кадзуо Ішіґуро й «Англійського пацієнта» букерівського лауреата Майкла Ондатже. Та що далеко ходити: «Віддана» спричинила нечувану хвилю популярності роману «Фелікс Австрія» Софії Андрухович. Рівень впливовості літератури у світі напряму корелює із кількістю і значущістю екранізацій, а також наявністю власних кіноресурсів, щоб ці екранізації з’являлися. Так, тут знову пощастило американцям. Цікаво, що сьогодні довкола фільмів формується ще й окрема книжкова культура, що дає читачеві змогу повніше пережити досвід занурення в кінокартину. На позаторішньому Франкфуртському ярмарку представники видавництва Weldon Owen на моє запитання про найпопулярнішу книжку вихідних мовчки вказали на неймовірно естетичне видання «Офіційна книжка коктейлів абатства Даунтон». Звісно, таке видання купували не лише шанувальники британської аристократії, а й усі фанати серіалу про родину Кроулі, а таких лише в Британії, за приблизними оцінками медіакомпанії ITV, понад 10 млн. Для тих, хто вже встиг придбати «Коктейлі», були також видання «Кулінарна книжка абатства Даунтон», «Пообідній чай в абатстві Даунтон» і «Кулінарна книжка різдвяних страв абатства Даунтон».
Спільні теми й оригінальні міфи
Хоч як крути, є теми, що хвилюють багатьох: травматичні події в історії, питання пам’яті й ідентичності, переосмислення минулого. Мені пощастило побувати в Лондоні просто на тижні презентації останнього на сьогодні роману букерівської лауреатки Гіларі Мантел «Дзеркало і світло» (третьої частини трилогії про Томаса Кромвеля, радника короля Генріха VIII). Ажіотаж був нечуваним, попри те, що самі презентації не відбулися через пандемію коронавірусної хвороби. Кожен третій покупець виходив із крамниці з товстезною й аж ніяк не масовою книжкою Мантел. Половину центральних стелажів звільнили під трилогію, а у вітринах створили величезні декоративні композиції, де роман «Дзеркало і світло» був центральним елементом. Це мало просто-таки грандіозний вигляд: наприклад, десятки рослин у горщиках, гумові чоботи для роботи в саду, кошики з фруктами, дзеркала, а посередині — зелено-блакитна обкладинка. Своєю атмосферою «тиждень Мантел» нагадував період різдвяного розпродажу. Все це було б не так важливо, якби трилогія про Кромвеля лишалася суто британським або ж західноєвропейським феноменом. Однак роман перекладено на десятки мов світу, зокрема й на українську, та й права на останню частину видавці купили ще до офіційної публікації. Чому ж британська трилогія стала такою популярною в усьому світі? Гадаю, причиною стали два фактори. Перший — повернення історичних романів у всі можливі топи. Хай там як, а в непевний, ненадійний час ми шукаємо опертя в минулому. А другий — пов’язаний із тенденціями, що їх нам принесла епоха підозри: переглядом історії, зміщенням звичних акцентів, пошуком невидимих героїв, зміною й розширенням пантеону героїв національної історії. І тут Томас Кромвель — найкращий вибір із можливих. Його звикли вважати поганим хлопцем: Томас не нехтував інтригами, підступами й навіть убивством суперників. Однак Мантел у своєму баченні королівського радника радше близька до історика Джеффрі Елтона, який писав про Кромвеля як про діяча Реформації і творця сучасної державності на противагу феодальній роздробленості. Кромвель допоміг унезалежнити Британію від Риму, а владу короля — від церковників, посилив роль парламенту в ухваленні важливих рішень і знизив загальний градус релігійного фанатизму в суспільстві. Читаючи про далекого й майже не відомого нам Кромвеля, ми насправді маємо справу не з описом конкретного епізоду британської історії, а долучаємося до тенденції бачити історію під іншим кутом. Щось схоже робить і Софія Андрухович в «Амадоці»: пропонує альтернативні мистецькі маркери в минулому, переглядає традицію та підсвічує імена, які ми несправедливо забули.
Читайте також: Ніколя Матьє: «Література, що у ХІХ столітті вирувала, як бурхливий потік, сьогодні перетворюється на струмок, що ледь цебенить»
Звісно, Мантел також вдало обрала жанр. Окремі жанри повертаються до нас час від часу, як комета Галлея, інші — зникають назавжди, а треті постають на перетині вже відомих. Видається, що літератури навіть «спеціалізуються» на певних жанрах: якщо йдеться про детектив, то першим ми згадаємо скандинавський, якщо про магічний реалізм — латиноамериканську прозу. Антиутопії в нас здебільшого проростають на західноєвропейському ґрунті, тобто там, де реальність не така вже і страшна, тож можна полякати читача дивним новим світом. А от найкращі біографії — в американців, тут досить погортати огляди The Book Review. Складно уявити утопію, яка стане популярною, або соцреалістичний текст, що завоює серця мільйонів читачів у всьому світі. Вибір жанрів — це також стратегічне рішення, що впливає на впізнаваність літератури за кордоном.
Наступний чинник можна узагальнено визначити як розробленість культурного міфу певного регіону. Нам здається, що ми багато знаємо Латинську Америку, Скандинавію, Японію, ніби ми там уже бували. Бо Латинська Америка — це вулиці-фрактали Борхеса й маленькі гучні бари Касареса. Скандинавія — довгі засніжені дороги Стіґа Ларсона й порожні, погано освітлені вулиці Ю Несбьо. А Японія — філософський коктейль із Рюноске, Ое й Ішіґуро. Коли ми беремо до рук ці романи, то ніби повертаємося в уже знайоме середовище. Автори описують спільний простір, солідаризуються через прозу й поезію, розбудовують той самий міф, який стає впізнаваним, — ніби почерк усієї національної літератури. Чи має культурний міф сучасна українська література? Ні, але зараз саме час його формувати.
Сплеск зацікавлення до української літератури можна було спостерегти під час Революції гідності, а потім — на початку українсько-російської війни на Сході. Революції, війни, заворушення та зміна влади — все це впливає на рівень загальної цікавості до країни, її історії та культури. Усе починається із перегляду новин, а закінчується запрошенням авторів на ярмарки, купівлею прав або й замовленням перекладених книжок через інтернет-майданчики. Часто зацікавленість у літературі певного народу стає одним із виявів солідарності з ним. Так, восени 2020-го із початком антидиктаторських протестів у Мінську всі перекладали й цитували білоруських поетів, тож сьогодні маємо видану в «Лютій справі» «Антологію білоруської поетичної революції».
Якщо присутність країни в новинах — явище тимчасове, то медійність автора може допомагати популяризувати національну літературу впродовж десятиліть. Одним із наймедійніших авторів сучасності був, безумовно, Умберто Еко. Автор «Імені Рози» викладав у Болонському університеті, співпрацював із виданням Il Verri, ходив на численні токшоу й навіть знімався в «Ночі» Антоніоні. Він не лише став другим після Данте найупізнаванішим італійським письменником у світі, а й змінив сам статус італійської літератури за кордоном. Саме завдяки прокладеному Еко шляху такими знаними сьогодні є Паоло Джордано, Алессандро Барікко та Нікколо Амманіті. Схожий ефект спричинила проза Елени Ферранте для популяризації молодшого покоління італійських письменниць. У ЗМІ це назвали «ефектом Ферранте».
До речі, про ЗМІ й телебачення як досі дієвий чинник популяризації літератури. Справжнім виграшним лотерейним квитком для письменника сьогодні є не престижна літературна премія й не контракт із великим видавництвом, а запрошення в «Читацький клуб Опри Вінфрі». Тоні Моррісон, Кормак Маккарті, Джеффрі Євгенідіс — майже всі, кого ми сьогодні вважаємо приналежними до сучасного канону американської прози, пов’язані з клубом Опри. Так, Євгенідіс отримав свого Пулітцера за «Середню стать» ще у 2003-му, однак світової слави зажив на чотири роки пізніше — саме після запрошення Опри на шоу. Крім «Читацького клубу Вінфрі», де просувають американську літературу, впливовими лишаються клуб Емми Вотсон, у якому домінують феміністичні тексти, і зібрання Різ Візерспун. Остання формує умовний «жіночий літературний канон» без прив’язування до певної національності. Комусь може здатися, що говорити про популяризацію літератури через клуби відомих акторок або ведучих — стратегія легковажна. Однак такі клуби свідчать про дуже важливий феномен: моду на літературу в кожній окремій країні. Читати в таких суспільствах модно, відвідувати читацькі клуби й обговорювати романи — звична практика, мати на журнальному столику у вітальні бодай одне медіа, пов’язане з культурою, — обов’язково. Поки в суспільстві читання не стане модним, поки не читатиме кожен, хто претендує навіть не на статус інтелектуала, а просто на повагу інших, годі говорити про видимість нашої літератури. Як ми можемо жалітися, що українських авторів не люблять за кордоном, якщо самі їх не читаємо? Як це змінити? Дуже просто. Купіть сьогодні книжку українською.