Обирати президента, як в Америці

На відміну від США, вітчизняний інститут президенства не має глибоких традицій. Тиражований у суспільній свідомості факт обрання Михайла Грушевського президентом УНР є міфом, який іще в міжвоєнний період поширив історик Дмитро Дорошенко. Уперше в українській історії посада президента з’явилася після Другої світової війни. 10 липня 1948 року в Аугсбурзі, що належав до американської зони окупації Німеччини, першим президентом УНР у вигнанні обрали 69-річного Андрія Лівицького. У період української революції він упродовж року очолював Міністерство юстиції, а після вбивства Симона Петлюри став одним із лідерів політичної еміграції. У радянській Україні пост президента запровадили після того, як він з’явився в СРСР і дев’яти союзних республіках. 5 липня 1991 року парламентарі заснували Інститут президента УРСР, якого мали обрати шляхом усенародного голосування.

Для побудови моделі історичної альтернативи уявімо, що того самого дня депутати ВР УРСР вирішили перейняти американський досвід. Відтоді на виборах очільника української держави вирішальне слово неодмінно мало б залишатися за колегією виборників. Кількість електорів доцільно співвіднести з кількістю виборчих округів. На перших двох елекціях їх було 450 (для перемоги необхідно 226 голосів). Після цього кількість округів зменшили вдвічі й додали окремий округ для українців, які перебувають за кордоном. Тож на виборах 1999-го, 2004-го та 2010 років кількість виборників мала би становити 226 (переможець повинен здобути 114 голосів). Російська агресія призвела до тимчасової втрати контролю над частиною територій, що зменшило кількість округів на виборах до 190 у 2014-му та 200 у 2019 році. Уявним переможцем слід визначати того, хто мав би підтримку половини віртуальних виборників плюс один голос (див. «Екстраполяція»).

 

 

 

 

Для підрахування лідерів на рівні штату у США використовують принцип відносної більшості (first past the post voting, FPTP), коли для перемоги слід здобути більше голосів, аніж кожен із супротивників окремо. Такий підхід виправдовує себе за умови голосування в один тур, і його запроваджують із метою економії коштів. У пропонованій моделі взято до уваги українські реалії двораундового голосування. Якщо в першому турі жоден із кандидатів не набирає простої більшості голосів, то оголошують другий тур, де для перемоги достатньо відносної більшості. Також варто використати американську практику спостереження за тим, як у процесі підрахунків у штаті змінюється очікуваний переможець, а сам регіон ніби робить електоральне сальто (flip). У вітчизняних реаліях такі «перехоплення» регіонів варто відслідковувати між першим і другими турами голосування.

 

 

Призначені на 1 грудня 1991 року вибори президента УРСР так і не відбулися. Радянська Україна до цього дня не дожила. 24 серпня 1991 року було проголошено Акт незалежності. А за шість днів заборонено Компартію. 17 вересня депутати змінили назву країни з УРСР на Україна. Тому першого дня зими мали відбутися вибори президента України й референдум на підтвердження незалежності. Фаворитами перегонів стали В’ячеслав Чорновіл і Леонід Кравчук. Перший — колишній політв’язень, який 17 років перебував у неволі. На час виборів він був народним депутатом, співголовою Народного руху та очільником Львівської облради. Його опонент — спікер парламенту, який 19 серпня 1991 року вийшов із лав Компартії та балотувався як самовисуванець.

 

 

Колишній головний ідеолог компартії навіть побоювався, що його офіційно підтримають деморалізовані ліві сили. Вони тоді були токсичними і скомпрометованими, а їхній антирейтинг міг перекреслити шанси на перемогу. На руку Кравчуку зіграв грамотно побудований таймінг виборчої кампанії й те, що націонал-демократи не висунули єдиного кандидата. Найбільшу активність штабісти Леоніда Макаровича розгорнули за місяць до голосування, коли опоненти вже виснажилися, а їхні гасла приїлися. Це забезпечило першість у боротьбі за голоси пасивних і нейтральних виборців.

 

 

 

 

Вибори 1 грудня 1991 року мали рекордну явку: 84%. Кравчук переміг уже в першому турі та здобув 61,59% голосів. За Чорновола проголосували 23,27% виборців. Перший президент здобув безпрецедентно рекордну підтримку в абсолютних показниках: 19 643 481 голос. Якщо змоделювати голосування виборників, то перевага Кравчука була би тотальною: 404 проти 46 голосів. Чорновіл зміг виграти на Івано-Франківщині, Львівщині й Тернопільщині. Хистким регіоном виявилася Буковина, де екскомуніст набрав 43% й випередив опонента на 1%. На перших перегонах система виборників нічого не змінила би. Перевага переможця була би ще виразнішою. Електоральна мапа виборів ізолювала Чорновола на теренах, межі яких трохи збігалися із картою ЗУНР у листопаді 1918 року. Підтримка в цих регіонах пов’язана з тим, що  рухівці мали значний вплив на облради й активно здійснювали просвітницьку роботу. Ще 17 березня 1991 року у трьох областях паралельно зі всесоюзним референдумом про збереження СРСР здійснили опитування про незалежність України, на підтримку якої висловилися 88% галичан.

 

 

Відтоді українці час від часу задумуються над питанням: що змінилося б, якби переміг Чорновіл? І хоча результат референдуму щодо незалежності приголомшував, її здобуття виборці не асоціювали з рухівцями. За незалежність агітували всі претенденти, але її зміст громадяни сприймали по-різному. У суспільному розумінні домінував економічний складник, де незалежність мала стати надійним рецептом розв’язання проблем і подолання глибокої кризи пізнього СРСР. Після виборів В’ячеслав Чорновіл залишився нардепом і більше не претендував на президентське крісло. Натомість Леонід Кравчук 22 серпня 1992 року одержав від останнього президента УНР в екзилі Миколи Плав’юка його інсигнії (знаки влади), що символізувало спадковість державних традицій.

 

Економічні проблеми, пов’язані з демілітаризацією економіки та формування нових зв’язків, перед якими постають усі молоді країни, посилилися затягуванням конституційного процесу. Коли запроваджували посаду президента УРСР, то проголосили його найвищою посадовою особою, главою держави й виконавчої влади. Водночас було збережено посаду голови Кабміну. «Латана» радянська Конституція містила чимало прогалин і провокувала конфлікти між гілками влади. Формально вся повнота влади перейшла до рад, які раніше нею ніколи не володіли. За нових обставин парламентарі не хотіли поступатися своїми повноваженнями. У травні 1993 року Кравчук запропонував затвердити «американську модель», за якої президент сам формував уряд і повністю за все відповідав. У виконавчій вертикалі замість прем’єра мав з’явитися віцепрезидент. Проте ресурсів на втілення власного бачення інкумбент (особа, яка в конкретний момент обіймає посаду) не мав. Кравчук не створив пропрезидентської партії та не мав лояльної парламентської більшості. Налагоджувати відносини підпорядкованості, як було між ЦК і радою в радянські часи, виявилося вже неможливо. Після своєї перемоги Кравчук зберіг старий склад ВР і втратив шанс на парламентський бліцкриг. За два роки стрімко зросла підтримка лівих сил — соціалістів і комуністів. У жовтні 1993 року Мін’юст зареєстрував КПУ, проте вона не вважалася правонаступницею КПРС в Україні.

 

 

 

 

На тлі поглиблення економічної кризи і страйкування шахтарів посилювалося протистояння між гілками влади. Політичні кризи в Грузії, Таджикистані, Азербайджані й Росії завершилися кровопролиттям. І хоча чергові вибори мали відбутися наприкінці 1996 року, Кравчук погодився на компроміс: дочасні вибори президента в червні 1994-го. За три місяці до того мали переобрати парламент. Перед новообраною радою Кравчук запропонував відкласти вибори президента до затвердження Конституції та визначення повноважень глави держави. Верховна Рада завдяки ситуативному союзу Леоніда Кучми й Олександра Мороза пропозицію проігнорувала.

 

 

Перший тур, що відбувся 26 червня 1994 року, не ви­явив переможця. Конкурентом інкумбента став висуванець групи «червоних директорів», ескпрем’єр Леонід Кучма. Обидва претенденти мали комуністичний бекґраунд: один — колишній другий секретар ЦК КПУ, другий — експарторг дніпропетровського заводу «Південмаш». Останній вдало використав протестні настрої та ностальгію за радянськими минулим. Перед другим туром Кучма зміг заручитися неофіційною підтримкою лівих сил, а його агітатори потай експлуатували прорадянські гасла й обіцяли ледь не відродження СРСР. Важливим чинником перемоги Леоніда Даниловича стала відкрита підтримка його кандидатури російськими телеканалами. Сам експрем’єр висловлювався обережніше й обіцяв, що Україну перестануть називати «Колумбією посеред Європи».

 

Між двома турами оточення Кравчука заспокоїлося, а опоненти — активізувалися. 10 липня 1994 року Леонід Кучма переміг із результатом 52,14%. Кравчука підтримали 45,06%. У другому турі Кучмі вдалося перехопити лідерство в Кіровоградській, Полтавській і Миколаївській областях. Кравчук утратив незначну перевагу, яку мав після першого туру. Фактично він став політичним громовідводом, що взяв на себе негатив економічних негараздів перших років незалежності. Якби вирішальне слово було за виборниками, то перемога Кучми мала би переконливіший вигляд: 272 на 178 голосів. Межа розподілу голосів на електоральній мапі нагадує історичну ситуацію 1660 року — початок розколу Гетьманщини по берегах Дніпра після Слободищенського трактату.

 

 

Другий президент «у спадок» від попередника отримав країну без нацвалюти й Конституції. 8 червня 1995 року дію «латаної» радянської Конституції припинив Конституційний договір. Тимчасовий компроміс на один рік давав широкі повноваження президентові. Водночас парламентарі за цей часи мали ухвалити Основний Закон. Депутати у відведений термін не вклалися. Назрівала нова хвиля протистояння, вихід із якого знайшли 28 червня 1996 року. Україна останньою з 15 країн пострадянського простору ухвалила нову Конституцію. Президент уже не був головою виконавчої влади, але зберіг значний вплив як глава держави й гарант Конституції. Зокрема міг відправити уряд у відставку. Однак Конституція-96 містила низку лакун і не розв’язала повністю проблему чіткого розподілу повноважень між гілками влади.

 

 

«М’який авторитарист» Кучма здолав гіперінфляцію, але кризові явища в економіці тривали. На парламентських виборах 1998 року ліві партії набрали найбільше голосів, проте не перемогли. Склалася патова ситуація: жодна із сил не змогла сформувати більшість, а вибори спікера тривали майже два місяці. Нерідко ситуативні союзи комуністів, соціалістів і громадівців призводили до ухвалення популістських рішень, на виконання яких в уряду не було ресурсів. Наприкінці своєї каденції Леонід Кучма замість популярності мав низький рівень довіри. Виборчу стратегію він запозичив у російського колеги Бориса Єльцина. Для перемоги на виборах до другого туру слід було «вивести» непрохідного кандидата, на якому не сходилися б «перетоки» від інших кандидатів. Важливо, щоб на тлі такої постаті інкумбент видавався «меншим злом».

 

Щоб розв’язати це завдання, кучмівським політтехнологам слід було парцелізувати лівий фланг. Кошмаром для інкумбента могла стати спілка право-центристів із лівими, однак домовленості «Канівської четвірки» зірвалися. Опонентом Кучми став потрібний супротивник — лідер компартії Петро Симоненко. Головний комуніст країни йшов на вибори з парадоксальною обіцянкою ліквідувати інститут президента.

 

 

 

 

Для Банкової зручність головного комуніста полягала в тому, що він не мав притомних економічних рецептів, а в популізмі поступався Наталії Вітренко. Зрештою, 14 листопада 1999 року переобрання Леоніда Кучми на новий термін підтримали 56,25% виборців. За Симоненка проголосували 37,8% громадян, що взяли участь у виборах. Застосування «американського методу» до виборів 1999 року ситуацію не змінило би. Кучма впевнено перемагав свого опонента: 149 на 77 уявних голосів виборників. У парі Кучма — Симоненко альтернативний сценарій уявити важко.

 

 

 

 

Після переобрання Кучмі одразу (проте не повністю) вдалося взяти під контроль парламент. Водночас депутати всіляко опиралися посиленню влади гаранта і провалили імплементацію референдуму та політреформу. Конституційний Суд 25 грудня 2003 року несподівано дозволив Кучмі йти на третій президентський термін. Судді стверджували, що відлік каденцій варто здійснювати від ухвалення Конституції 1996 року. До честі гаранта, він (із власного бажання або через обставини) відмовився від обнулення й не поставив Україну в один ряд із Білоруссю, Перу, Киргизстаном, Венесуелою, Казахстаном і Таджикистаном.

 

Четверті в історії вибори відбулися без Кучми. Вони мали найвищий градус напруги і стали найбруднішими. Росія надала своєму фавориту Вікторові Януковичу безпрецедентну підтримку. Після його відверто проросійських обіцянок здавалося, що країною бродить привид «нового Переяслава». Щоб обрати президента, українці голосували тричі. Перший тур переможця не виявив, проте двоє лідерів засвідчили високий і рівний результат: по 40%. У фіналі за булаву й «кучмівські повноваження» змагалися двоє претендентів із кабмінівським бекґраундом, які до того ж були колишніми членами КПРС: Віктор Ющенко та Віктор Янукович.

 

 

Переможцем другого туру ЦВК оголосила чинного прем’єра, що спричинило політичну кризу й вуличні маніфестації. Верховний Суд, парламент і міжнародні переговорники визначили, що результати встановити неможливо. На переголосуванні другого туру, що відбулося 26 грудня 2004 року, перемогу здобув лідер опозиції Віктор Ющенко. За нього віддали 52% голосів, за його опонента — 44,2%. У розрізі американської моделі перемога виявилася б на боці лідера «Нашої України»: 116 на 110 голосів. Водночас механізм виборників робить можливим інший альтернативний сценарій. Долю виборів могло вирішити перехоплення одного хиткого регіону. Учасники перегонів вибудовували би свою тактику інакше й концентрували би головні зусилля там. Дорогу на Банкову відкривала Кіровоградщина, яка мала би п’ять умовних виборників і могла схилити шальки терезів у інший бік (111–115). За підсумками скасованого другого туру різниця в області між претендентами була незначною: 47,1% проти 46,5% на користь Ющенка.

 

Вибори 2004 року зафіксували нову електоральну географічну реальність. Симпатії українців чітко розділив лісостеп і степ. Повторювалася географічна межа між осілими землеробами і скотарями-кочівниками, притаманна скіфським, давньоруським і козацьким часам. У російській публіцистиці на позначення такого розламу вживають термін «лінія Субтельного». Власне, саме так канадський історик у 1988 році оцінював глибину русифікації українців у контексті асиміляторської політики Компартії. Натомість гарвардський професор Сергій Плохій вказує, що росіяни довгий час маніпулювали відмінностями між різними частинами країни, щоб її розколоти. Появу чітко «двоколірної» України, де не залишалося місця третій силі, можна пояснити тим, що двоє Вікторів уміло зачистили електоральне поле від провідних партій попереднього десятиліття: комуністів і рухівців. Водночас перехоплення лівого електорату не зняло з порядку денного ліво-популістських ідей, якими почали послуговуватися інші сили. 

 

 

Для розв’язання політичної кризи змінили Конституцію та призначили перевибори. Ющенка допустили на Печерські пагорби зі зменшеними повноваженнями, а центр влади змістився в бік парламенту. Відтоді політична значущість прем’єра зросла, але президентські вибори й далі проводили всенародно. Створення двох центрів виконавчої влади, з одного боку, перетворювало президента на ймовірного офірного цапа. Гарант мав відповідати за ситуацію в економіці, хоча реально на цю сферу не впливав. З іншого — така система мала вберегти країну від узурпації влади. Каденцію Віктора Ющенка характеризували часті політичні кризи, парламентська чехарда й навіть примара імпічменту.

Вибори 2010 року виявилися провальними для інкум­бента, який не виправдав завищених сподівань своїх виборців. Він посів п’яте місце та здобув 5,45% голосів. У другому турі боротьба точилася між прем’єркою Юлією Тимошенко й опозиціонером Віктором Януковичем. 7 лютого 2010 року українська демократія, за висловом соціолога Миколи Михальченка, потрапила в нокдаун. Четвертим президентом обрали Януковича, який здобув 48,95%. Тимошенко — 45,47% голосів. Це єдиний раз в історії країни, коли новообраний президент набрав у другому турі менш ніж 50% голосів. Знову, як і в 1994 році, звитяжець загальних виборів поступився у столиці. Цього разу застосування механізму виборників могло би кардинально змінити ситуацію. Здобути перемогу мала би Юлія Тимо­шенко, яка набрала б 117 проти 109 голосів електорів.

 

 

 

 

Після першого туру прем’єрка перехопила голоси закордонних українців і мешканців Закарпаття, що забезпечувало віртуальну перемогу. В усіх областях вона перемогла з комфортним відривом (не менш ніж 10%), тому вирвати хоч частину виборників у регіоналів не було шансів. Їм лишалося б експлуатувати тезу про «моральну перемогу», адже Тимошенко відстала на 887 909 голосів і не здобула підтримки половини країни. Методами вуличного супротиву регіонали володіли слабко, тому, найімовірніше, почали б організовувати «з’їзди депутатів усіх рівнів». Вони напевно спробували б розіграти карту федералізації або реанімувати ідею «широкої коаліції». У разі провалу їм лишалося сподіватися на сварки та зради в демтаборі. Імовірно, що на чергових виборах до ВР на «біло-синіх» чекав провал, що міг відправити Януковича на політичну пенсію. Однак насправді історія пішла іншим шляхом. Президент Янукович скасував дію політреформи 2004 року й отримав розширені повноваження. А щоб на парламентських виборах 2012-го не перемогла опозиція, змінив виборче законодавство й повернув мажоритарку. Згодом він здійснив чимало кроків, які призвели до зростання напруги в суспільстві. У лютому 2014 року втеча Януковича з країни в розпал Євромайдану призвела до відсторонення його від посади, поновлення дії редакції Конституції 2004 року та призначення позачергових виборів. 4 лютого 2015 року парламент символічно позбавив Януковича пожиттєвого звання президента.

 

 

Другі у вітчизняній історії дочасні вибори глави держави відбулися 25 травня 2014 року. Деморалізація регіоналів і суспільний запит на термінове обрання легітимного президента забезпечили перемогу Петра Порошенка. Він став першим вітчизняним лідером, який не був у лавах КПРС. Переможець здобув 54,7% голосів і лідирував у всіх регіонах. У розрізі виборників це всі 190 голосів. Знач­ною мірою електоральна мапа була ситуативною. Не всі українці мали змогу проголосувати. Голосування відбувалося в екстремальних умовах: без округів Криму й частини Донбасу. Проте проведені за п’ять місяців дострокові парламентські вибори забезпечили переможцям відносну політичну стабільність упродовж усієї каденції. За п’ять років відбулася чергова президентська елекція. Ще за рік до виборів фавориткою вважали Юлію Тимошенко, однак значний антирейтинг і ранній старт агітаційної кампанії залишили її поза «електоральним фіналом». У другому турі, 21 квітня 2019 року, інкумбент програв дебютанту без політичного досвіду й чіткої програми. 41-річний шоумен Володимир Зеленський здобув 73,22%, його опонент — 24,45% голосів. «Українська сенсація» пов’язана зокрема й зі світовим запитом на політиків-селебретіз (Гватемала, США, Ліберія, Словенія).

 

Порошенко зміг перемогти лише в одній області (Львівській) і здобув голоси зарубіжних українців. Чинний лідер опинився в електоральній ізоляції, як і Чорновіл 28 років до того. Застосування механізму виборників зробило би перевагу Володимира Зеленського ще більш вражаючою: 187 проти 13 голосів. Звісно, модель колегії виборників створювали у США як консенсус суб’єктів федерації і навряд чи вона була би ухвалена для унітарної України. Навіть у разі затвердження, невідомо, чи пройшла б вона випробування часом і не була усунена під час одного з конституційних компромісів. Застосування моделі щодо семи українських елекцій засвідчило, що зазвичай виборники не змінили б остаточних результатів. Лише у 2010 році підсумки всенародних виборів відрізнялися б від голосування електорів. Виборники могли би стати своєрідним запобіжником від геополітичних розворотів у східному напрямку. Водночас вибори 2004-го та 2010 років максимально поляризували суспільство та створили електоральну біполярність. Обидва рази ключову роль відігравала перемога в одній області (Кіровоградська, Закарпатська), що максимально загострювало політичну боротьбу. Цілком можливо, що «володарі адмінресурсу» не втрималися б від спокуси перерозподілити виборників на користь «своїх» регіонів. Тому інституційним запобіжником для країни може стати не вибір моделі, а сила громадянського суспільства.