Головним фактором російського впливу в Африці стала боротьба з Туреччиною за Лівію. Вона найбільше присутня в інформаційному полі. Слід звернути увагу на інтереси Туреччини в Лівії в контексті як відродження неоосманської історіософської парадигми, так і економічної боротьби за поклади газу. За 2020 рік Анкарі вдалось досягти вагомих результатів. Сили так званої «Лівійської народної армії» бунтівного генерала Халіфи Хафтара разом із російськими найманцями втрачають позиції перед лицем як міжнародно визнаного Уряду національної єдності, так і турецької підтримки, зазнають великих втрат, зокрема відступивши з бази Аль-Ватія. Багато російської техніки потрапило до рук урядових сил, зокрема протиповітряна систему «Панцир-С1». У відповідь Москва постачає силам Хафтара бойові літаки.
Наприкінці червня ситуація у Лівії ще більше загострилася. Поки турецьке МЗС вимагало в Хафтара залишити міста Сірт та Джурфу, єгипетський президент допустив введення військ до Лівії в разі переходу опонентів Хафтара за «червоні лінії» цих міст. Каїр провів сухопутно-морські військові навчання біля лівійського кордону «Рішучість-2020». 13 липня самопроголошений парламент Хафтара в місті Тобрук (Палата представників) дозволив Єгипту вводити війська на територію Лівії. З’явилася інформація про передання Хафтару двох єгипетських дивізіонів комплексу ППО C-300. Долила олії у вогонь і діяльність російських найманців із приватної військової компанії «ЧВК Вагнера» — за даними Командування збройних сил США в Африці (AFRICOM), попри ембарго ООН, вони доставили протипіхотні міни та саморобні вибухові пристрої до Лівії та замінували житлові райони міст Триполі та Сірт. Турецько-єгипетське зіткнення стало як ніколи ймовірним. Водночас ця ситуація ставить під загрозу навіть відносини між членами НАТО.
Вузол інтересів
Лівія — лише частина регіональної гри низки гравців за вплив у регіоні, яку використовує Москва. Хафтара підтримує не лише Росія, а й цілий блок, здавалось би, різнорідних гравців — Єгипет, Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ). Власне, ці держави і підтримали Каїрську декларацію від 6 червня єгипетського президента Абделя Фатага аль-Сісі, у якій міститься пропозиція включити Хафтара до уряду національної єдності. Цього категорично не сприймає Туреччина і триполійський міжнародно визнаний уряд. Попри всі взаємні суперечності, спільна мета «друзів Хафтара» — забезпечити швидкий порядок у Лівії та не допустити посилення Туреччини.
Читайте також: Курт Волкер: «Росія проводить воєнну операцію на Донбасі»
Доволі несподівано цю декларацію підтримали Франція, Італія та Німеччина. І якщо для двох останніх це просто символічний жест, то Париж виступає головним активним представником ЄС у регіоні. Ще у листопаді 2019 року президент Франції Емманюель Макрон робив контроверсійні заяви про виключний пріоритет для НАТО боротьби з ісламським тероризмом у Північній Африці (зоні власне французьких неоколоніальних інтересів). І за останні місяці ставлення до російського чинника стає все більш дружнім, зокрема з огляду на конфлікт Макрона з сунітським світом та «ісламізмом» у самій Франції. Інша ознака — включення Росії до переговорів у березні 2020 року для вирішення ситуації в Центральноафриканській Республіці (ЦАР). Раніше її присутність оцінювалась Парижем виключно негативно, тепер же ситуація змінюється. У переговорах також беруть участь США, ЄС, ООН і Світовий банк, але роль Франції ключова, і з нею рахуються її союзники по НАТО.
Прихована кооперація Москви та Парижа помітна і в інших сферах. Зокрема, у грудні 2020 року Facebook заблокував мережі ботів із Росії та Франції, що працювали в ЦАР перед президентськими виборами 27 грудня.
Проте вже у середині грудня в ЦАР відновилися бойові дії. Десяток груп, опозиційних до проросійського президента Фаустіна Асанжа Таудери, об’єдналися, проголосивши 19 грудня створення так званої Коаліції патріотів за зміни. Вони почали бойові дії проти «вагнерівців», змусивши російських найманців відступати.
З боку Ради безпеки ООН, Росії, Франції, ЄС і навіть Світового банку лунали заклики припинити бої, а також осуд спроб зірвати президентські вибори. Натомість Росія перекинула до ЦАР по кілька сотень солдатів, аби захистити столицю і президента Таудеру від повстанців. Для Росії йдеться про загрозу втратити бази, на яких зібрано пограбовані ресурси. І вже не «вагнерівці», а кадрові військовослужбовці збройних сил РФ захищають маріонетковий режим, що передбачено у нещодавно укладеній двосторонній угоді.
Тим часом на підконтрольних президенту Таудері територіях таки провели президентські вибори. Конституційний суд ЦАР 18 січня 2021 року оголосив офіційні результати виборів. Згідно з ними, чинний президент Таудера отримав 53,16% голосів і переміг у першому турі. Втім, сумнівно, що ці результати визнають у світі.
Після втрати позицій Хафтаром з’являється інформація про плани чадського уряду підтримати генерала. З Чадом у Хафтара роками були непрості відносини. Хоча загони сахарських кочовиків племен тедда (варіант назви — тубу), що займають північну частину Чаду в районі нагір’я Тібесті, допомогли армії Хафтара утримати контроль над оазисним регіоном Феццан із багатими покладами нафти, однак центральна влада негативно ставилась до цих процесів, вбачаючи загрозу в автономній активності тедда (див. «Зона ескалації»). Під тиском чадського президента Ідріса Дебі та його патрона — Франції Хафтар був змушений почати переслідування кочівників, класифікуючи їх як «терористів» і «чадських повстанців». Це природно вело до послаблення контролю над регіоном. Але тепер Чад збирається підтримати Халіфу Хафтара, на допомогу якому відправлялись чадські війська ще в 2018 році. І Франція не зупиняє свого союзника.
Отже, є доволі чіткі свідчення, що Франція дрейфує до кооперації з Росією. Це зближення може становити безпосередню загрозу і для Києва.
Криза всередині НАТО
У червні продовжилося погіршення турецько-грецьких відносин. Уже з початку року Кіпр, Єгипет та Греція виступили проти лівійсько-турецького розмежування зон впливу в морській акваторії Середземного моря.
До 2015 року перевага у цьому субрегіоні загалом залишалась питанням, яке вирішували між собою Туреччина, Греція та Кіпр. Ситуація змінилась у серпні 2015 року, коли італійська нафтогазова компанія Eni виявила значні поклади газу у єгипетській морській економічній зоні. Незабаром виникла ідея побудувати газотранспортну трубу через Середземне море до Європи (EastMed). Ініціаторами проєкту стали країни Енергетичного трикутника (Ізраїль, Кіпр та Греція) — за підтримки Єгипту, чиї заводи використовуватимуться для зрідження газу для подальшого збуту, — а також Італія та США. Відповідна угода була підписана 20 березня 2019 року, що стало суттєвою проблемою для амбіцій Ердогана, який планував зробити Туреччину газовим хабом для Європи.
Читайте також: Доповнена реальність. Розслідування катастрофи МН17
Особливу зацікавленість продемонструвала Франція, що бореться з Туреччиною у регіоні. Важливо також те, що французький нафтогазовий гігант Total підписав угоду зі згаданою італійською компанією Eni та вельми зацікавлений у побудові EastMed. Та проблема в тому, що за планом газопровід повинен пролягати якраз через ту територію, на яку заявляє свої права Туреччина. Тому Франція доволі активно стала на захист Греції, провівши 13 серпня спільні військово-морські навчання. У вересні Вашингтон, намагаючись зберегти баланс між союзниками в НАТО шляхом критики надмірної турецької активності, водночас відхилив грецькі претензії на розподіл морської акваторії (так звана Севільська карта). Однак ефект від цього незначний.
З огляду на ці фактори зросла ймовірність епізодичного військового зіткнення між двома країнами – учасницями НАТО — Грецією та Туреччиною. До того ж Ердоган після тріумфу у Карабаській війні все більше згадує про невирішене питання Північного Кіпру.
Кремлівська «миротворчість»
У такому заплутаному клубку виникає питання, які ж інтереси обстоюють регіональні та глобальні гравці. На рівні регіональних держав боротьба йде між Туреччиною і Саудівською Аравією, а третім фактором нестабільності стає Іран. Додає нюансів особлива позиція Катару — ця монархія може дозволити собі фінансувати протурецькі рухи як у Лівії, так і в Сирії. Всі ці держави прагнуть домінування у сфері культурного та історичного впливу. Поки Росія (як гравець із-поза регіону з глобальними амбіціями) намагається використовувати ці суперечності для обходу наявних міжнародних обмежень і санкцій. Таким чином, союзник США Саудівська Аравія локально виступає на боці проросійських сил, а Єгипет стає просто союзником Кремля (попри збереження традиційних контактів із Вашингтоном), Лівія, ЦАР, Ємен і Сирія — це арена змагань за домінування в Східному Середземномор’ї та басейні Червоного моря. Саме в цій зоні геополітичного «Рімленду» не лише сконцентровані значні поклади енергоносіїв, а й перетинаються транзитні магістралі світового масштабу.
Панування в регіоні — можливість впливати і на ЄС, і на Субсахарську Африку, і на Середній Схід. Ключові геопросторові точки тут — Суецький канал (хоча контрольований Єгиптом, однак у зоні нестабільного Синайського півострова) та Баб-ель-Мандебська протока. З одного берега Ємен із домінуванням проіранських хуситів на півночі. З іншого — Сомалі, Джибуті та Еритрея. А за ними — 110-мільйонна східнохристиянська Ефіопія з давньою історією взаємин із Росією. Тільки чомусь це не заважає Аддис-Абебі конфліктувати з іншими друзями Москви — Єгиптом та Суданом. Криза утворилася довкола греблі найбільшої в Африці ГЕС «Хідасе» («Відродження») у верхній течії Блакитного Нілу. Її експлуатація загрожує водній безпеці та навіть виживанню більшості населення Судану та Єгипту, що споживають нільську воду. Судано-єгипетські відносини теж не безхмарні. Ще в 2018 році між країнами виник дипломатичний конфлікт. Основна причина — надмірна підтримка Хартумом Катару і Туреччини, що виступають конкурентами режиму єгипетського генерала Сісі. Тепер же нова суданська влада, прагнучи водночас не посваритись із Росією та Китаєм (свідченням чого є незмінність антиукраїнської позиції під час голосувань в ООН), намагається диверсифікувати зовнішні контакти, в тому числі з Туреччиною.
Читайте також: Браян Вітомор: Путін поводиться так, ніби надворі 1815 рік
Зі свого боку РФ є посередницею, нібито «провісницею миру» у взаєминах на сході Африки, що запобігає війні за воду. Тим паче що переговори за участі Вашингтона провалились ще у лютому (Аддис-Абеба скаржилась на тиск США в інтересах Каїра). Зокрема ще у квітні, попри розпал пандемії COVID-19, почались переговори Росії з Єгиптом щодо цієї проблеми. Ефіопський уряд висловлює готовність іти до кінця, бо водна безпека — пріоритет для перенаселеної держави зі швидким ростом економіки. А 9 червня російський посол в Ефіопії Євґєній Тєрьохін заявив про бажання стати посередником між трьома державами. Хоча міністр закордонних справ Ґеду Андарґачі холодно сприйняв пропозицію, входження Росії до переговорів можливе. Поки невідомо, чиї саме інтереси обстоюватиме Москва — давніх друзів у Єгипті чи Судані (хоча там після ліквідації режиму Омара аль-Башира більш сильні позиції Китаю) — чи «братів-християн» в Ефіопії.
Але провал переговорів для Росії навіть вигідніший — виникне ще одна гаряча точка для арабського світу (якому тепер загрожують із півдня), куди вона зможе заходити як медіатор для укріплення власних інтересів. Уже 15 липня, після чергового раунду переговорів, ефіопи розпочали заповнення водосховища. А у листопаді Росія досягла значних успіхів, домовившись про відкриття військової бази на Червоному морі на території Судану. Вочевидь, в умовах внутрішньої нестабільності в Судані та проблем у відносинах із Ефіопією позиції Москви посилюються. А недалеко від цієї бази — кордон із ефіопським штатом Тиграй, де в листопаді відбулася швидка, але гаряча військова кампанія центрального ряду проти влади бунтівного штату. Хоча найгарячіша фаза швидко завершилася, наслідки від переміщення біженців та партизанської активності можуть утворити потенційну зону конфлікту, що буде зручним приводом для втручання зовнішніх посередників, в тому числі Москви. 12 грудня ефіопський парламент звинуватив Судан у нападах на мирне населення і підтримці руху «Народного визволення Тиграй». А 16 та 19 грудня відбулось кілька прикордонних сутичок за спірні сільськогосподарські землі, під час яких загинуло і поранено кілька суданських офіцерів. Усе це відбулося якраз за сотню кілометрів від потенційної російської бази. Ще в цих умовах зростає ризик гарячого конфлікту за нільську воду між Ефіопією та сусідами, і вогнище конфлікту підсилюватиме гарячу зону в Лівії та загалом на півдні Сахари (зони Сахелю). Росія швидше допомагатиме Єгипту, а Судану — як Китай, так і Туреччина. Водночас Ефіопія намагається позиціонувати себе як незалежного гравця, попри надто тісні контакти з РФ, насамперед у гуманітарній сфері. Це накладається на непрості відносини Ефіопії з США, хоча прем’єр-міністр Абій Ахмед Алі позиціонує себе як прозахідний (у тому числі завдяки належності до конфесії п’ятидесятників).
Певну альтернативу російському впливу можуть становити проєкти регіональної інтеграції для спільного захисту безпеки, такі як Рада арабських та африканських держав біля Червоного моря та Аденської затоки. Ще 6 січня 2020 року міністри зовнішніх справ восьми прибережних держав — Джибуті, Єгипту, Еритреї, Йорданії, Саудівської Аравії, Сомалі, Судану та Ємену — у саудівській Джидді підписали угоду про створення організації для політичної, економічної та культурної співпраці. Організація передусім просаудівська, хоча з огляду на участь Єгипту та Судану у ній є доволі сильний потенціал для російського впливу.
Гібридний вимір
Для досягнення своїх геополітичних цілей у регіоні Москва активно поєднує силовий вплив (найманці, втручання в гарячі точки) із «м’якою силою». Політичний вплив взаємно підсилює гуманітарна активність. Особливо важливою є релігійна сфера — як маргіналізація грецького православ’я, так і розширення мережі дружніх етноконфесійних груп, зокрема використання Москвою риторики захисту близькосхідних християн. Важить робота як із Ефіопською церквою (більшість населення країни), так і з єгипетськими коптами (кількамільйонна впливова громада). Останніми місяцями цей сегмент став ще важливішим для Кремля після визнання грецькою Олександрійською патріархією автокефалії Православної церкви України. Відповідно, наростає ворожість Москви до системи світового православ’я, і представники РПЦ прямо заявляють про можливість натомість пожвавлення діалогу з орієнтальними Церквами. Зокрема, провадиться богословський діалог із Коптською церквою.
Читайте також: Ендрю Вілсон: «У Кремля лишається багато варіантів для дестабілізації України, які не передбачають захоплення території»
До речі, російський слід війни з Вселенським патріархатом чітко проявляється у розгортанні напруги між Грецією та Туреччиною з приводу ініціатив Ердогана стосовно повернення Святій Софії статусу мечеті (апогей яких настав 10 липня, коли президент Туреччини підписав відповідний указ). Афіни відреагували жорстко, а Фанар був змушений мовчати, що негативно вплинуло на його реноме у православному світі. А росіяни не лише продемонстрували підтримку грецькому обуренню, а й розпалюють напругу з мусульманського боку шляхом впливу на Єгипет. Так, Каїрський муфтіят виступив проти повернення Софії до статусу мечеті та засудив османів як окупантів, хоча згодом через масову критику кваліфікував завоювання Константинополя як відкриття для ісламу. Справа в нюансах арабського слововжитку — поняття «окупація» та «завоювання» вживають для оцінки європейських імперій XIX–XX століть, а приєднання нових територій, як-от Єгипту, Магрибу, Константинополя, до ісламських держав виражає термін фатг (дослівно — «відкриття»). Єгипетська влада останнім часом посилено критикує османське минуле як гноблення, що бачимо, зокрема, в сучасному арабському серіалі «Королівства вогню» («Mamalik Al-Nar», 2019), де Селім Явуз, завойовник Єгипту, показаний як кривавий тиран.
Мовчання Вашингтона і стратегія Москви
США за часів президентської каденції Трампа намагались перекласти відповідальність за окремі регіони на своїх союзників. В 2020 році втрата позицій проявилася надто сильно. Хоча на початку року звучали заяви про розгортання мережі баз з чисельністю від 20 тисяч військових. Але через коронавірус довелося скасувати військові навчання AFRICOM. А пізніше, у червні, Трамп проголосив курс на зменшення присутності за кордоном, аби інші держави самі дбали про себе. Поки що залишається і посилюється присутність американських військових саме в ключових для логістики точках, таких як база в Джибуті (Camp Lemonnier). У той час як Москва планує відкрити першу базу в Африці — йдеться про пункт матеріально-технічного забезпечення для російського флоту на суданському узбережжі Червоного моря з контролем транзитних підступів до Суецького каналу. Про наміри щодо його будівництва оголосили в листопаді 2020 року, а двосторонню угоду між країнами терміном на 25 років підписали 8 грудня. Втім, поки що ця угода залишається виключно на папері, і Кремль обмежується повітряними базами, що забезпечують постачання контингентів у ЦАР та Лівії.
Наразі стратегія Росії в регіоні — контроль через інструменти хаотизації і посередництво між сторонами конфлікту (див. Тиждень № 44/2019). Розвідка США ще у січні 2019-го в доповіді для Сенату так характеризувала цілі Москви: «Росія прагне посилити військову присутність та політичний вплив у Середземному та Червоному морях, збільшити продаж зброї, розширити інформаційні операції в Європі та опосередкувати конфлікти, включно з участю у Близькосхідному мирному процесі та примиренні Афганістану». Тобто головна мета Кремля — не використання будь-яких ресурсів, а блокування додаткових можливостей для конкурентів, а також відволікання уваги від важливіших для росіян районів (Україна, Сирія, Лівія та ЦАР). А ще провокування хаосу, що змушуватиме миритись із участю Росії як мінімального стабілізатора (що зараз бачимо у відносинах із Францією). Через точкові впливи Москва покращує власні позиції у різних зонах регіону, поки головні гравці зайняті з’ясуванням відносин між собою.