Під час Травневої революції Мальвінські острови, які в XVIII столітті були предметом суперечок між Іспанією, Францією та Великою Британією, перебували під повним контролем іспанської влади. Ані Великобританія, ані будь-яка інша іноземна держава не висловлювали жодних претензій на них. Тож суверенні права перейшли до Аргентини як держави–спадкоємиці Іспанії.
Іспанська присутність на островах припинилася 13 лютого 1811 року, коли останній губернатор віце-королівського періоду Мальвінських островів покинув їх внаслідок конфлікту з першим урядом Буенос-Айресу.
Незважаючи на це, Мальвінські острови не залишались незаселеними чи забутими. Постійне транспортне сполучення з архіпелагом, як і рух товарів, капіталу та людей, не припинялися. Причиною цьому стало багатство природних ресурсів регіону: морські леви та слони, кити та велика рогата худоба. Крім того, навколо островів регулярно курсували британські, американські, французькі та аргентинські кораблі, використовуючи континентальне узбережжя та острови для висадки на берег, мисливства та рибальства. Це привернуло увагу влади Буенос-Айреса, яка з 1813 року видавала дозволи на риболовлю, визначала норми з метою запобігання втраті ресурсів та контролювала відкриття будь-яких закладів у регіоні.
Саме в цьому контексті підняття національного прапора Аргентини, як і загалом присутність на Мальвінських островах у 1820 році Девіда Джуетта, американського моряка на службі військово-морських сил Аргентини, є такими значущими.
Із початком процесів здобуття незалежності країнами Латинської Америки з 1810 року новим національним урядам довелося протистояти королівській владі, яка чинила їм опір як на морі, так і на суші. Девід Джуетт, як і інші американські та європейські моряки, приєднався до цієї боротьби, вступивши на службу до Об’єднаних провінцій, та займався корсарством до 1817 року.
У січні 1820 року верховний правитель Об’єднаних провінцій Хосе Рондо призначив Девіда Джуетта «полковником армії на службі флоту» з усіма повноваженнями та прерогативами, відповідними цій посаді. 20 січня Джуетт вийшов у плавання на чолі фрегату «Ла-Ероїна», який було офіційно визнано аргентинською владою державним військовим кораблем, щоб увійти в Південну Атлантику.
Джуетт плив на «Ла-Ероїна» протягом 10 важких місяців. Наприкінці жовтня 1820 року він дістався до Пуерто-Соледаду на Мальвінських островах, де побачив декілька суден під різними прапорами: вони тимчасово заходили туди під час своїх мисливських та риболовецьких подорожей у південний регіон.
2 листопада Джуетт офіційним листом запросив капітанів інших кораблів зустрітися з ним, повідомивши, що уряд Об’єднаних провінцій доручив йому взяти під контроль цей архіпелаг. Він також зазначив, що відповідно до постанов, прийнятих владою Буенос-Айреса, він намагатиметься не допустити шкоди чи знищення природних багатств островів. 6 листопада 1820 року відбулася церемонія вступу у володіння Мальвінськими островами. Згідно з повідомленнями очевидців — серед них, зокрема, британський капітан Джеймс Веддел, який згодом розповів про цей епізод у своїй знаменитій «Подорожі на Південний полюс (1822–1824)», та француз Луї де Фрейсіне, — полковник Джуетт за дорученням уряду Буенос-Айреса підняв аргентинський прапор перед екіпажами суден, які стояли на якорі в Пуерто-Соледаді, виголосив промову, а затим пролунали постріли з 21 гармати.
Через три дні Джуетт передав капітанам офіційного листа, в якому повідомив про вступ у володіння Мальвінськими островами від імені верховного уряду Об’єднаних провінцій Південної Америки та про свою готовність діяти згідно з принципами справедливості та гостинності щодо іноземців, звернувшись до них із проханням донести цю інформацію до екіпажів інших суден.
Цей лист та загалом ці події набули широкого розголосу в міжнародній пресі. 3 серпня у Великій Британії The Times опублікувала статтю, в якій назвала цю подію «актом суверенітету», а в листопаді те саме зробила El Argos de Buenos Ayres.
Джуетт залишався на архіпелазі протягом декількох місяців, поки інформація про те, що трапилося на Мальвінських островах, ширилася все далі й далі. Він виконував свої обов’язки, доки на його власне прохання в лютому 1821 року влада Буенос-Айреса не звільнила його з посади капітана фрегату «Ла-Ероїна», призначивши натомість Гільєрмо Роберто Мейсона.
Урочиста церемонія вступу у володіння Мальвінськими островами стала проявом офіційного та публічного характеру реалізації суверенітету Аргентини, успадкованого від Іспанії. Інформація про цю подію поширилася блискавично, і ні Велика Британія (яка не висловила жодних заперечень і у 1825 році, коли було підписано Угоду про дружбу, торгівлю та мореплавство з Об’єднаними провінціями Ріо-де-ла-Плата, де було визнано молоду державу), ні будь-яка інша іноземна держава не намагалася чинити цьому спротив. Цей важливий акт став фундаментальною ланкою довгого ланцюга подій — від створення першого національного уряду і до вигнання аргентинської влади з Пуерто-Соледад у січні 1833 року, — які вкотре підтверджують очевидність безперервного характеру ефективного володіння Мальвінськими островами та здійснення суверенітету з боку новоствореної аргентинської держави.
Це незаконне привласнення, здійснене в мирний час без оголошення війни, ніколи не було погоджено з Аргентиною. Звідтоді і протягом наступних 187 років різні аргентинські уряди постійно вимагали повернення повного суверенітету над островами.
Міжнародне співтовариство завжди підтримувало ці вимоги. Окрім тривалої та одностайної солідарності з позицією Аргентини з боку країн Латинської Америки, інші представники міжнародної спільноти під час різних багатосторонніх форумів також висловлювали їй підтримку з боку різних регіональних груп. Це спонукало ООН прийняти численні резолюції, прямо чи опосередковано пов’язані з Мальвінським питанням, яке було потрактоване як суперечка щодо суверенітету над Мальвінськими островами, Південною Джорджією й Південними Сандвічевими островами та прилеглими морськими територіями.
Феліпе Сола. Міністр закордонних справ, міжнародної торгівлі та культури Аргентинської Республіки